Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Ухвалено загальний шляхетський похід — але теж тільки для постраху ворогів, бо в секретній постанові рішено того походу не скликати. Провід війська полишено тим самим трьом провідникам вибраним варшавським зїздом, на котрих так нарікано, тільки додано їм ще 33 комісарів — дорадників, аби — боронь Боже -без когось не обійшлось.

В інструкції даній Кисїлеви з товаришами висловляли ся більш меньш ті ж дезідерати, що і в листї до козаків з 22 червня: щоб козаки розірвали союз з Татарами, віддали полоненників, захоплену армату, не рушали Кодака і не претендували на нього (саме тодї мобілїзували ся нові сили козацькі з-Заднїпровя під проводом нїжинського полковника Шумейка для облоги Кодацької твердинї).

Права козацькі комісарам поручало ся звести по можности до куруківських або переяславських постанов, а зрештою як там уже їм удасть ся. Збільшеннє реєстру рекомендувало ся по можности не доводити до такої великої цифри, як хотїли козаки 12 тис., але теж кінець кінцем полишало ся обставинам, — тільки щоб реєстр дїйсно був списаний і реально переведений і нїхто з-поза реєстру не вживав козацьких прав, а всякі своєвільні купи реєстрові козаки самі приборкали і знищили. Питаннє про незаплачений жолд вважало ся похованим козацьким повстаннєм — тим більше що й гроші були їм післані, тільки вони їх розграбили в корсунськім погромі. Відібрані від козаків грунти комісари мали право повертати їм назад. Час зїзду з Хмельницьким визначено на день 23 серпня н. ст., щоб скінчити сю комісію протягом двох тижнїв, завчасу перед елєкційним соймом, визначеним на день 6 жовтня.

Взагалї інструкція вся перейнята таким оптимизмом, що аж дивно, коли зміркувати, серед яких грізних відомостей з театру повстання вона укладалась. Віє з неї глубока певність, навіяна очевидно найбільше Кисїлем, — що Хмельницький нїчого не бажає як тільки покорити ся й помирити ся з річю-посполитою, — що він нїчого не має спільного з самовільними купами, що бушують на Волини і деинде, але справдї їх нищить і буде нищити — як то оповідав о. Ласко, і як сам Хмельницький при ріжних оказіях хвалив ся [1369]. Закрадало ся хіба побоюваннє, щоб сама своєволя не перескочила через голову Хмельницького — як на сю можливість вказували помічення Ласка («так кажуть, що своєвільники — хлопство збунтоване — хочуть іти всї за Днїпро і другого собі вибрати старшого»). Вираз сим побоюванням дала й інструкція: якби, Боже того борони, козаки поєднали ся з своєвільними купами й узяли собі иньшого старшого», — і наказувала комісарам навіть при таких змінах доконче привести умову з козаками до кінця [1370].

Розвій повстання. Задніпровє, чутки про місію Кривоноса, автоматичний розвій повстання в дїйсности, вісти з Чернигова, Стародуб, проби боротьби з повстаннєм.

Сї побоювання про долю Хмельницького з польського боку не повинні нас дивувати. Коли вірило ся, — на підставі реляція Кисїля й иньших — в миролюбивість Хмельницького й охоту до порозуміння з річю-посполитою, то з другого боку страшний образ стихійного народнього повстання, що розвертав ся все грізнїйше під час сих самих соймових нарад, ставив питаннє, чи зможе Хмельницький, навіть при всїй охотї до трактатів, продиктувати їх сим покозаченим, збунтованим масам. Не Хмельницький, і навіть не козаччина рішали тепер; треба було рахувати ся не тільки з козацькими верхами, але і з настроями широких мас. «Своєволя вже не тільки козацька, але й хлопська що-раз далї ширить ся в нутро річипосполитої, велико гору беручи», писав в середині липня с. ст. Заславський [1371], і приходило ся справдї побоювати ся, що се народнє повстаннє може кождої хвилї перескочити через голову Хмельницького, коли він схоче сильно його гамувати. Тому весь сей час, поруч із страшними вістями про поступи і нові вибухи по ріжних місцях народнього руху, ідуть трівожні поголоски про непевне становище Хмельницького, про роздвоєннє серед війська, непослух полковників, навіть — що Хмельницького вже скинуто, або й убито.

«Розписав до полковників, що ті дива виробляють, аби вертали ся до нього, але Кривонос йому відписав: ,ти нам не присяглий гетьман, я так само можу ним бути, як і ти, і тебе слухати не буду' ", писали з Варшави в перших днях серпня н. ст. [1372]. А місяць пізнїйше сповіщали зі Львова, що тут таке переконаннє, що Хмельницького вже нема, убито, і між козаками велике замішаннє: чернь не хотїла приставати на трактати анї на нїякі «паціфікації», і Хмельницький, кажуть, виступив против бунтівників, богато їх порубав, але й сам мав зістати ся на місцї [1373]. Се толкованнє повторяв потім і сам Кисїль, не можучи діждати ся своїх послів від Хмельницького: «Більш того що Хмельницького нема на світї, і моїх послів з ним» [1374], і такі вісти ходили по Варшаві в перед-день Пилявецької катастрофи: Хотїв Хмельницький згоди, чернь відмовила ся, і такі були між ними розрухи, що аж до кровопролитя дійшло. Не знати на-певно, але богато кажуть, що Хмельницького в тих розрухах забито, иньші знов — що утїк з одинадцятьма тисячами козаків і війна з козаками тепер буде напевно [1375].

А поруч того иньші поголоски і переконання: що Хмельницький безвладний і безсильний, хочби й хотїв, не міг би стримати черни.

«Радо б сам Хмельницький і з старшиною та реєстровими козаками покій учинив, та чернь на те не хоче дати й слова сказати, але тільки аби бити ся», пише обозний Осїньский перед осїнньою війною [1376].

Лїто 1648 р. справдї було моментом найбільшої екстензивної сили повстання. З страшенною швидкістю опановувало воно все нові простори і мобілїзувало все нові маси збунтованого народу, захопивши всю східню й центральну Україну, від московської границї до Волини і Побужа включно.

Заднїпровє, як ми бачили, вже від перших початків повстання було віддане на волю його і страчене для річи-посполитої. Чули ми оповіданнє дворянина Вишневецького, Машкевича, як той в момент корсунського погрому почув себе мов замкненим в клїтцї з своїми тисячами війська (Машкевич рахує його на 6 тис.), і по перших же крівавих пробах зневіривши ся в можливости боротьби на місцї з повстаннєм, яке нищило все дїло його житя — всї його заднїпрянські лятіфундії, що становили його фортуну [1377], думав уже тільки про те, як видобути ся з сеї клїтки за Днїпро, і то не міг перейти Днїпра на цїлїй лїнїї від Переяслава до устя Припяти, бо скрізь уже збунтований нарід понищив пороми і перевози, і аж під Любечом тільки міг пробити ся на правий бік [1378]. Таким чином все полудневе Заднїпровє аж до глубшої, задесенської Сїверщини було захоплене повстаннєм уже в перших стадіях руху, і про якесь гамованнє або караннє повстанцїв більше не могло бути й мови. Все що встигло, винесло ся разом з Вишневецьким за Днїпро; що зістало ся — мусїло підлягти повстанню, впасти в те страшне знищеннє, яке на підставі перестрашених і розумієть ся — в значній мірі побільшених поголосок описує: Ганновер:

«Богато громад, що лежали за Днїпром, поблизу місця війни, як Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Ляхівцї, не встигши утїкти, були вимордовані за імя боже і полягли серед мук страшних і гірких. З одних здерто шкіру, а тїло викинено псам на жир, иньшим обрубано руки і ноги, а тїло кинено на дорозї — через тїла перевозили вози і топтали їх конї . . . Богато Жидів забрали Татари до неволї. Безчестили жінок і дївчат; з жінками спали в присутности їх мужів; гарних жінок і дївчат брали собі за слуги і кухарки, за жінки або підложницї. Чинили се всюди, куди тільки доходили, а не инакше робили і з Поляками, а особливо з ксьондзами. Вимордували на Заднїпровю тисячі душ жидівських, а силу Жидів змушено до зміни релїґії. Звитки письма св. порізали на кавалки і робили з них міхи і чоботи; ременями від богоміля (філяктерій) обвивали собі ноги, а самі богоміля кидали на вулицї» і т. д.

Кисїль мав звідкись звістку, що Хмельницький по корсунськім погромі вислав за Днїпро Кривоноса з десятьма тисячами, наказавши йому прибрати друге стільки ж козаків (очевидно на місцї, за Днїпром), щоб знищити Вишневецького [1379]. Поголоска мабуть фальшива або недокладна, бо в тім часї було вже відомо, що Вишневецький сам уступаєть ся з-за Днїпра. Взагалї повстаннє розвивало ся на стільки успішно само з своєї власної потенції, що ледво чи потрібувало спеціальних заходів. Сїверський шляхтич Криштоф Силич, з Новгород-сїверського повіту, що в серединї червня ст. ст. утїк на московську границю, оповідав, що в Сїверщинї («въ Литовской землЂ, въ НовгородкЂ и подъ Стародубомъ», як записує його відомости московське донесеннє) «воюють вольные охочіе люди», «охочіе всякіе зборные люди, а не Черкасы» (не справжнї козаки) — вони то приступали під Новгород Сїверський і Стародуб [1380]. Се вносить поправку в картину заднїпрянського повстання, намальовану иньшим московським вістником, що в тімже часї переїздив через полудневу Сїверщину, з Черкас на Конотоп до Путивля: «Військо своє Хмельницький роспустив за Днїпро к путивльскій границї на маєтности Потоцкого, Вишневецького і Адама Кисїля; а які були селяне Потоцкого, Вишневецького і Кисїлеві, ті стали з ними також козаками, і приступивши взяли Новгородок Сїверський, а від Новгородка Сїверського пішли до Чернигова, а Ляхів скрізь побивали. А скільки війська, того сказати не можна, бо що далї йдуть, і в який город прийдуть — богато до них війська прибуває, всякого стану руські люде, окрім тільки Ляхів: і Жидів богато вихрещуєть ся і пристає до їх війська, а Лях хоч би й схотїв вихрестити ся, то їх не приймають, а всїх побивають» [1381]. Тут без сумнїву реальна вказівка, що по роспущенню козацького війська з-під Білої Церкви козаччини на лївім боцї прибуло сильно і се вплинуло на покозаченнє тутешньої людности, але досить мало імовірно, щоб Хмельницький, котрого вся увага була тодї звернена на розвязаннє відносин до польського правительства, вважав за потрібне висилати своє військо на бунтованнє лївобічної України.

Можна навести ще одну ілюстрацію того, що лївобічне повстаннє, після того як звідти забрав ся одинокий небезпечний чоловік, Ярема Вишневецький, Хмельницький лишив його власним силам — се оповіданнє Петронїя Ласка, згадане вже вище, з його побуту в Чигринї на Петра (ст. ст.):

«Приведено з Заднїпровя кілька своєвільників, з тих що зібравши ся в числї 15 тис. з волостей кн. Вишневецького і волости Переяславської, також з Нїжинської й иньших, здобули штурмом Лубнї, зруйнували, отцїв бернардинів вирубали, також богато шляхти й шляхтянок: Хмельницький велїв двом голови стяти, а двох або трьох післати до кн. воєводи руського (Вишневецького), на доказ того, що то чинять не козаки, а побунтовані власні піддані княжі» [1382].

Певно не зробив би сього, коли б заднїпрянський бунт орґанїзовано його висланцями, його військом. Дїлом його висланців могло бути орґанїзованнє козацьких кадрів з сих покозачених мас, але сї кадри він використував на властивім театрі війни. Так під час мобілїзації до другого походу покликано майже всї козацькі сили з Заднїпровя: «полковник борзенський, полковник іченський, полковник прилуцький, полковник миргородський зо всїм військом своїм пішли за його мил. п. гетьманом під Паволоч, а полкови нїжинському казав й. м. пан. гетьман піти під Кодак, замок лядський», оповідав Мужилівський, рахуючи всеї заднїпрянської козаччини на 80 тисяч [1383], — і Самовидець памятає про сей похід, що Шумейкові нїжинські козаки по дорозї робили людям великі кривди, а коло Рашівки тутешнї люде погромили деякі їх сотнї, подумавши, що се литовське військо йде в поміч Кодакови [1384].

Взагалї в Сїверщинї, не захоплюваній попереднїми козацькими рухами, — так що козаччина була тут дїлом новим, шляхта і сим разом уважала себе досить безпечною з початку і зібравши ся по замках, сподївала ся тут відсидїти ся. Ми вже чули, як шляхта зібрана в Чернигові в останнїх днях мая с. с., не прийняла ради Вишневецького — йти разом із ним за Днїпро, бо вважала себе безпечною за тутешнїми лїсами [1385]. Але скоро прийшлось їй пожалувати сеї відваги, бо слїдом повстаннє затопило полудневу Сїверщину, і тутешнїй людности католицькій і жидівській не було ратунку.

«Дає знати п. воєвода троцький (Абрамович), пише незвісний кореспондент з Варшави, — «що в Литві, в Сїверщинї козаки нечувані муки вимишляють над людьми. Пішли під Чернигів і заскочили чималу громаду шляхтянок, що втїкали до Чернигова з дїтьми: забравши їх усїх повкидали до криниць і привалили каміннєм і землею. От уже два тижнї штурмують в Чернигові замок — місто піддало ся їм зараз, і не сподївати ся, щоб замок утримав ся. Сусїдні міста коло Чернигова піддали ся, видаючи їм на муки шляхту католиків і Жидів. В однім містї Могилї (?) більше ніж 800 шляхти вирубано з жінками і дїтьми і 700 Жидів з жінками і дїтьми: одних порубали, иньшим казали наперед викопати, а потім туди повкидали жінок і дїтей жидівських живими і землею закидали, а потім Жидам велїли забивати одним одних, давши їм мушкети. По иньших містах силу силенну набрали всяких достатків. Ослїп ідуть приступом, хоч їх по кілька тисяч гине в кождім штурмі» [1386].

Сабатай бен-Меір в своїм окружнику рахує дві тисячі Жидів побитих в Чернигові [1387]. Замок упав при кінцї липня с. с. «Взяли його козаки, виморивши голодом обложених — сьогодня язики згідно принесли минї сю відомість до Чорнобиля», доносив тутешній комендант [1388]. Після сього полуднева Чернигівщина безроздїльно перейшла в козацьке повстаннє. Та по-за чернигівським замком вона й перед тим, від місяця червня, була в його власти, і в польські круги навіть вістей звідси не приходило. О. Ласко тільки в чигринськім таборі, з слів своєвільників приведених до Хмельницького, довідав ся про знищеннє Чернигова, Носівки, Сосницї, Батурина. За старостами, що тїкали звідти, гонили під Новгород Сїверський. Шляхта крім Чернигова пробувала відсидїти ся в Менї [1389].

В північній Сїверщинї польське володїннє довше спирало ся з козацьким. Козацтва тут досї теж не було; країна ся й етноґрафічно виходила вже за межі українського розселення (Стародуб лежить на території білоруській [1390], і жила в значно відмінних відносинах, недавно відібрана від Москви і введена в рамцї польського режіму. Теперішнє повстаннє вперше вводило сї краї в умови козацького житя, вводили трівко, так що заведеннє козацького рейменту в сусїднїх білоруських краях потім стало одним з пунктів козацької проґрами. Все се надає тутешньому повстанню особливий інтерес і велить трохи близше приглянутись тим небогатим і уривковим відомостям, які ми про нього маємо поки-що.

Хвиля повстання захлиснула сї сторони теж доволї рано. Брянські торгові люде, бувши в Стародубі на ярмарцї в першій пол. червня ст. ст., оповідали, що стародубський державець при них збирав всякого стану людей в залогу та посилав розїзди під Новгород Сїверський [1391]. А згаданий уже новгород-сїверський шляхтич-утїкач Силич оповідав 15 червня московским воєводам, що «всякі жилецькі люде», що сидїли в Новгородї, видали місто бунтівникам, і бунтівники побили панів-шляхту; а було тих бунтівників не богато, чоловіка 300, а під Стародуб пішло більше, тисячі зо дві, і кінець кінцем теж добули його [1392]. Перейшли границю Чернигівського воєводства і за литовською границею десь при кінцї червня с. ст. здобули Гомель, тут також счинили різню: побили Жидів чоловіка з вісїмсот, а з жінками і дїтьми більше двох тисяч, та Ляхів чоловіка з 600, а «Білорусцїв» нїкого не побивають і не грабують, — казав московський вістник [1393].