Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Друга гадка — особливо у старшини: коли не буде заспокоєння, йти на Запороже з yceю живністю (звезеною з міст і замків під Чигирин) і звідти трактувати з Польщею і Турками.

«Деякі говорять, що бути нам на морю сього року — або Турків воювати, або на службі турецькій.

«Татари — на скільки міг вивідати ся о. Петронїй — підмовляють Хмельницького, аби не входив у нїяку згоду, і обіцяють йому себе в останнїх днях серпня. Иньший плян подає хан — якби не схотїли воювати з Польщею: обіцяє їм від цїсаря турецького добру плату, аби йшли з Запорожа на море, як найбільше, скільки їх бути може, хочби й сто тисяч було, - аби сїли (на човни) і помогли воювати Венеціян.

«Але вся чернь бунтує, аби Хмельницький ішов на волость, а всї купи аби до себе постягав» [1354].

Помічення, без сумнїву, дуже цїнні і мабуть в переважній части вірні, і ми мабуть також не розминемо ся з правдою, коли сї настрої, які о. Петронїй помічав в таборі Хмельницького при кінці червня н. с., перенесемо на два тижні скорше, в момент маршу з-під Білої Церкви.

«Чернь» хотїла дальшої війни з Польщею — щоб Хмельницький обєднав на-около себе ті своєвільні купи, що в ріжних частях України повставали і нищили все звязане з польським режімом, та з усїми силами народнїми повів з ним боротьбу до кінця.

Старшина і Хмельницький сам не хотїли сього. Вони мали перед очима стару козацьку проґраму: забезпеченнє прав козацьких, побільшеннє реєстра, може й справдї — скасованнє урядів польських на козацькій території, ну — і запевненнє прав православної церкви. Старшина, по словам Петронїя, взагалї не хотїла дальшої війни: не хотїла ще гірше замотувати справи і ріскувати результатами кампанїї, вважала за краще уступити ся на Запороже і будучи тут неприступною і безпечною та маючи за собою Орду, добивати ся від польського правительства, щоб воно задоволило її домагання. Поставлений між домаганнями черни і старшини, Хмельницький пішов середньою дорогою: він не вийшов з волости, але до певної міри відмежував себе від хлопської жакерії. Не знати, на скільки вірне те, що казав він Петронїєви про унїверсали розіслані против дальших розрухів, але відомости ріжних сучасних кореспондентів, що Хмельницький відіслав від себе селян, і те що чув від нього і бачив о. Петронїй за сеї другої візити, справдї показує певну тенденцію відмежовання. По словам о. Петронїя, при нїм приведено до Хмельницького кількох своєвільників з заднїпрянських куп, що бушували в Лубенщинї й Сїверщинї, і Хмельницький велїв з них двом голови стяти, а двох чи трох післати до Вишневецького, на доказ, що то не козаки своєволять, а його власні піддані. Про своєвільні купи принагідно відзивав ся, що як тільки посли його, вислані до Варшави, вернуть ся з чимсь добрим, то він зараз виступить против своєвільцїв і буде їх нищити, а тим часом посилає до них свої унїверсали, тільки вони на те не вважають.

Для такої тактики треба було певного опорного пункту. Предложення, з якими звернув ся до Хмельницького Кисїль, з поручення тимчасового правительства, наспіли для Хмельницького в сам час. Само по собі висланнє до правительства послів з козацькими домаганнями, як що воно стало ся перед посольством Кисїля, ще не давало Хмельницькому якоїсь підстави для переходу від операцій воєнних до дипльоматичних. Сидїти ж перед розбурханим народнїм морем і чекати далекої відповіди з Варшави, а заразом тримати на уздї величезне військо, стримуючи його від ексцесів, від участи в хлопськім повстанню — се як на довгий час було і незмірно тяжко, і навіть небезпечно. Тим часом татарська орда, обловивши ся здобичею, обтяжена ясиром, стомлена досить довгим походом, потрібувала зміни, повороту до дому, спочинку і відсвіження, і її однаково треба було відправити, властиво — погодити ся з тим, що вона однаково піде [1355]. Але пустити її не обґрунтувавши своєї позиції — зістати ся на довший час без татарської помочи в ролї петента, що здав ся на панську ласку й чекає резолюції на своє проханнє — се не годило ся з повагою козацтва і зі престіжом повстання, так високо піднесеним останнїми побідами.

З сього боку місія Кисїля, могло Хмельницькому здавати ся, давала добрий — тому що не трудний, елєментарно простий вихід з сеї ситуації. Військо уступало ся на пів-офіціальне запевненнє тимчасового правительства, що козацькі домагання будуть задоволені -мета повстання буде осягнена. Чи Хмельницький при тім дїйсно вірив, що правительство сї домагання сповнить — се, розумієть ся, зістаєть ся під великим сумнївом. Його благання до Кисїля, аби він його не вивів в поле, вибивши у нього з рук зброю, робить без сумнїву вражіннє іронїї козацького дипльомата з пихи свіжо-пошитого в маґнатії землячка. Але кінець кінцем ся середня лїнїя між великою народньою війною, в яку мусїв би Хмельницький пірнути, рушивши далї на захід, а не хотїв, - і повним уступленнєм з театру війни і полишеннєм його противникам, як радив дехто з старшини, — подобала ся Хмельницькому. Він прийняв пропозицію Кисїля як офіціальний перерив війни, перемирє, і «відправивши хана», відступив сам під Чигирин, розложивши по городах невеликі козацькі віддїли. По словам Петронїя в Білій Церкві лишено було 4 тис. козаків під началом полковника Гирі, що держав тут скрізь сторожу по пограничу козацької території. По иньших полкових городах, через які Петронїєви доводило ся переїздити, було теж по кілька тисяч козаків.

8 (18) червня Хмельницький був уже в Черкасах [1356]. 17 (27) о. Петронїй застав його в Чигринї [1357]. З ним було тут, по словам о. Петронїя, 10 тис. козаків. Від хана був приданий йому султан-мурза «в сто коней»; в усяких справах він з гетьманського двору давав відомости Тугай-беєви, що з своєю ордою кочував «на Синїх Водах», а хан з усїм ясиром пішов до Криму. Оповідали, що він повів 200 тисяч невільника з України [1358].

Перемирє і конвокація: радість з приводу перемиря і уступлення Хмельницького, атаки на Осолїньского, відправа козацького посольства соймом, виробленнє пляну супроти козаків, визначеннє комісарів, Кисїля і тов., і проголошеннє загального походу, оптимізм польських полїтиків і побоювання за Хмельницького.

Вісти про уступленнє Хмельницького наповнили польське громадянство здивованнєм і радістю. Вже як довідали ся про те лише, що він спинив ся під Білою Церквою і не рушаєть ся далї, тим часом як його вже сподївали ся на Волини, сподївали ся у Львові, виглядали над Вислою [1359], се було прийняте як Богом дароване щастє, трохи не чудо. «Надїї в милосердю божім, що Господь Бог, показуючи силу і милосердє над нами, того зрадника Хмеля трохи погамував і дальше Білої Церкви йти не звелїв, а як би сам Господь Бог не стримав Хмелька, то запевно був би він досї коло самого Володимира», пише оден шляхтич в перших днях червня н. с. [1360]. «Велика опіка божа над вітчиною нашою, коли він того неприятеля так заслїпив, що по такій великій перемозї [1361] він побіди не використав, коли не міг би нїде стрінути опору», завважає другий, — але не покладаючи ся на безпосереднїй наказ божий, розумує, що Хмельницький спинив ся, аби покінчити з Київщиною і Чернигівщиною, аби не лишати неприятеля в тилу. «А тепер прочувши про ту горстку людей, рушаєть ся обозом, і вже з тих країв не йдуть листи, тільки тестаменти з останнїм прощаннєм. [1362].

Коли ж замість новаго маршу на захід прийшла вість, що Хмельницький відступив «на звиклі місця» козацькі, — суспільність польська «відітхнула свобідно» по всїх пережитих трівогах, і по звичайній реакції — наповнила ся спокоєм. Хмельницький, очевидно, не був такий страшний, як здавало ся, його заміри — не такі ворожі, та мабуть і побоюєть ся він ріскувати на ново. «Мусимо признати в тім чоловіку велику поміркованість, яку він справдї не по варварськи виявив, не наступаючи далї з своїм побідним військом, по тім як знищив майже до решти військо наше і довідав ся про смерть королївську; заявляє тепер і публично і приватно, що як з тяжкого мусу наступив на кварцяне військо, так тепер сердечно жалує розливу християнської крови, складаючи вину на фатальну нашу малодушність і страх, з великим соромом нашого імени; заявляє, що щастєм своїм зовсїм не заносить ся, анї тїшить ся з нашого нещастя, знаючи вдачу фортуни, що як облесниця, а не щира приятелька, зваблюючи великими надїями зводить смертних на погибіль; прагне не знати чи щиро — спокійно сидїти собі за Днїпром і там при давнїх вільностях нести повинну службу й сповняти накази», пише пильний глядач українських подїй львівський райця Кушевич [1363].

Смиренний лист Хмельницького до короля, одержаний в Варшаві в середнїх днях червня с. с., письменні інструкції козацькі і устні пояснення послів додавали ще кращого настрою. Просять милосердя, оправдуючи ся незносними кривдами державцїв і Жидів переказують варшавські кореспонденти — бо так були притиснені, що вже нїчого свого не мали, а коли хотїли поскаржити ся на Жида, то тільки більший клопіт на голову; «не маючи чим платити горілки та меду, дочок заставляли, і ті побахуровали ся». Жалять ся на Потоцкого, що зруйнував їм два міста власні козацькі і церков спалив кілька, а иньші коло Київа і Білої Церкви відібрав з великою кривдою і віддав унїатам; просять амнестії Хмельницькому, привернення давнїх свобід, виборної старшини, побільшення реєстру до 12 тисяч згідно з королївським привилеєм 1645 р.; жадають привернення церков і спеціально люблинської [1364].

І забувши недавно пережиті страхи, шляхта вже не спішила з виконаннєм прийнятих на останнїх зїздах ухвал що до збору грошей, найму війська, мобілїзації шляхти і т. ин., натомість з тим більшою енерґією взяла ся до критиковання алярмових роспоряджень тимчасового правительства, властиво його spiritus movens, всїм явного і переважній більшости сильно антипатичного канцлєра Осолїньского. Цїлий ряд соймиків опротестував варшавський зїзд нотаблїв, як факт противний конституції, і поручив послам зажадати скасовання його постанов. Велике невдоволеннє викликала, як я вже згадував, і гадка про скороченнє процедури королївського вибору, і визначеннє тимчасових вождів воєнних сил Заславського, Остророґа і Конєцпольского. Ображали ся на поминеннє при тим порученню ріжних далеко більше славних і популярних людей, як старий Любомірский, або Тишкевич; цїле в. кн. Литовське було розгнїване тим, що команда не була поручена, за неприсутністю гетьманів коронних, гетьманам литовським. І цїлком забуваючи про небезпеку, про повну непевність хвилевого перемиря, шляхта і маґнати спішили на сойм з наміром вивести на чисту воду немилих інтриґанів та їх потайні ходи. Декотрі посли мали спеціальне порученнє добивати ся, щоб сойм викрив властивого провинника козацької війни, а ним уважали не кого иньшого як канцлєра [1365].

Та всї пляни і заміри були помішані зручними ходами старого дипльомата. Коли його вороги, щоб зняти маску з потайних зносин покійного короля з козаками, що мовляв привели до козацького повстання, розмахнули ся прилюдно читати листи, прислані козаками до ріжних маґнатів, роспитувати козацьких послів і всїх хто міг про се щось знати, виявило ся, що нїякого доводу на участь канцлєра в потайних зносинах і листах королївських знайти не можна. Тим часом Кисїль (котрого Осолїньский висував на перший плян, як знавця страви і спасителя вітчини, сам не виявляючи нїякого заінтересовання козацькою справою виступив перед соймом з рефератом про причини козацького повстання, можливо виправдуючи козаків: підносив незносні кривди, які терпіло козацьке військо, нерозважне завзятє і безоглядність Потоцкого, а інїціаторами походу на волость представляв Татар, що мовляв потягли за собою козаків. Прімас по сїм рефератї, складаючи величезні похвали Кисїлеви, висловив ся за амнестію козакам, щоб разом з ними ударити против Татар. Такі гадки висловило богато й иньших сенаторів, потиху оброблених Осолїньским (між иньшим в промовах сих підчеркувано й фатальні наслїдки, які дала «опресія» хлопів, викликавши се повстаннє). А тим часом старанно уданий індіферентизм Осолїньского збивав з пантелику тих, які мали охоту за всяку цїну контрувати його плянам.

Таким чином пройшли рішення. Перед усїм відправити козацьких послів, що все ще сидїли без відповіди в Варшаві. Правда, ще по першім вислуханню принесених ними листів сенатори були приготовили лист до Хмельницького і війська: припускаючи, що заявлені ними льояльні почутя звернені не до самого тільки покійного короля, але й до всеї річи-посполитої («котра від панів своїх королїв невіддїльна»), вони подавали їм надїю на ласку і пробаченнє річи-посполитої, а полагодити справу козацьку обіцяли на конвокації -«тим більше що тодї прибуде й ясновельм. п. воєвода браславський, колєґа наш, що має докладні відомости про ваші кривди і справи» [1366]. Але лист сей не був, очевидно, висланий тодї — справу відложено до сойму, і аж тепер дано послам вже від сойму лист в тім же дусї: подавала ся їм надїя на пробаченнє, коли розірвуть і запишать на далї всякий союз з Татарами, видадуть взятих в полон і приложать всяке стараннє коло приборкання своєвільних куп, що збирають ся й бушують по ріжних місцях. В такім разі, мовляв, річ-посполита хоч властиво повинна була помстити ся на козаках, і має всяку певність, що Бог би їй у тім поміг, щоб не розливати далї християнської крови, готова зглянути ся на їх покірні прошення. Уставленнє відносин на дальші часи відкладаєть ся до приїзду комісарів, «людей великих», що будуть спішно вислані до козаків, а козаки тим часом нехай у всїм заховують ся скромно, не чинячи більше нїяких шкід в краях держави.

Лист сей адресовано анонїмно: «старшому отаманови, осаулови, полковникам, сотникам і всьому війську Запорозькому». Ґолїньский переказує поголоску, що на сю тему були довгі «діскурсії», як його заадресувати, — аж згодили ся на таку формулу. Послам обяснено при відправі, що проволока вийшла тому, бо чекало ся, аж стани зберуть ся в комплєктї, і ще на словах обіцяно їм скору присилку комісарів. Даний їм лист старший з послів поцілував і перехрестив ся ним, потім усї «облапили», прощаючи ся, арцибіскупа, що теж з ними прощав ся «і по голові гладив» і т. и. [1367]. Осібно з тими ж послами післав свого листа Осолїньский, в малозначущих, формальних виразах [1368].

Відправивши так іділїчно козацьких послів, сойм приступив до вироблення властивого пляну супроти козаків. До сього була вибрана осібна секретна комисія з сенаторів і послів. На першого оратора Осолїньский запросив Кисїля і той ще раз роспустив ся в безконечних резонах, які на його гадку промовляли за тим, щоб з козаками помиритись — «вибачити, але щиро вибачити», щоб знайти в них щирих союзників, і ударивши спільно на Татар, погромом Орди змити неславу, задану Польщі козаками. Ятрити далї козацьку війну незвичайно небезпечно, бо вона може втягнути і невдоволені елєменти річи-посполитої, заохотити до участи ріжних ворожих сусїдів, тим більше, що війну прийшло ся б вести в дуже трудних обставинах, з огляду на безкоролївє, а новий погром військ, які тепер удало ся б зібрати, поставив би Польщу в зовсїм уже безвихідне становище. Тому радив дати комісарам повну і необмежену власть постановляти з козаками, і доконче дійти з ними кінця: навіть якби Хмельницького не стало — вбито, або скинуто його, навіть якби козаки уступили ся на Запороже, все таки доходити кінця трактатів: як не можна на підставі кумейської угоди 1637), то куруківської, а навіть переяславської (1630).

Сї виводи члени комісії — правдоподібно в значній мірі теж дібрані Осолїньским — прийняли з спочутєм. Рішено дати комісарам повну і необмежену власть на трактати — не годити ся тільки на відірваннє від річи-посполитої якоїсь козацької території. Місцем переговорів визначено Київ. Але заразом ухвалено збирати військо коло Константинова — аби зробити вражінє на козаків. Сей плян прийняв і сойм.

Грізні вісти про успіхи народнього повстання на Полїсю і на Волини, що наспіли до Варшави за той час, зробили сильне вражіннє і позбавили всякої енерґії супротивлення навіть найбільш завзятих і непримиренних оборонцїв полїтики пімсти. Треба було думати не про караннє козацького війська, а про те щоб за всяку цїну приєднати його і задержати при собі. Коли проєкт інструкції для комісарів, виготовлений соймовою комісією, предложено посольській палатї, посли під вражіннєм останнїх вістей з Волини і фальшивих поголосок про союз Хмельницького з Москвою не здобули ся на нїяку опозицію і разом з сенаторами благали Кисїля, щоб узяв ся ратувати вітчину трактатами з Хмельницьким. Кисїль, перед тим дуже огірчений і знеохочений недовірєм, яке показувано йому і його заходам з боку прихильників непримиреної полїтики, не витримав характеру, як йому почали кадити як спасителеви вітчини (між иньшим на його жалї на брак засобів, підірваних повстаннєм, надїлив його Осолїньский що-йно отриманим староством Богуславським, яке не варте було тепер і того аркуша, на котрім можна було написати се наданнє). Разом з двома депутатами з посольської палати Кисїль взяв ся комісарити.