Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Викуплений Потоцким і висланий з вістями до Польщі служебник його Яскульский подав до відома підканцлєра таку розмову Потоцкого з Тугай-беєм з найблизших днїв по погромі. Спитав ся Тугай-бей Потоцкого, чи не могло б прийти до угоди Ляхів з козаками. Потоцкий в відповідь сказав, що се залежало б правдоподібно від тих умов, які козаки поставили б річи-посполитій. На се Тугай-бей виложив такі бажання козаків: насамперед аби по Білу Церкву мали своє удїльне і окремішне володїннє [1330], друге — аби вернено їм давнї вільности, третє — аби до міст, замків і держав (на тій козацькій території — по Білу Церкву) анї старости анї воєводи не мали нїякого права. Коли Потоцкий відрік, що се умови не можливі, Тугай-бей сказав, що як Польща тих умов не прийме, матиме великий клопіт з козаками, «бо ми їм присягли братерство на сто лїт [1331] і навзаєм пообіцяли собі ставати спільно против своїх неприятелїв, — не тільки що против короля польського, але і против цїсаря турецького, которого сил не боїмо ся при теперішнїм союзї». Яскульский додавав, що поки козаки не будуть задоволені, а Татари не дістануть затриманих упоминків, вони з землї не підуть [1332].

Сї вісти, переходячи з уст до уст, прибирали все більш сенсаційний вигляд і виростали в сучасній кореспонденції до розмірів незвичайних. Кисїль в цитованім листї до прімаса (31 мая н. с.) пише, що Хмельницький формує нове князївство, проголошує всю Україну за здобуту шаблею його, призначає Київ собі на столицю, і хоч усї значнїйші — духовні і світські, православні і католики — звідти повиїздили, звелїв позісталому поспільству готовити ся на приїзд його» [1333]; в пізнїйшій записцї додає ще нову поголоску: Хмельницький настановив гетьманом над військом козака Топигу (вар. Топалю), а з себе вже робить «пана» (володаря) чи «князя» [1334]; «раби вже панують над нами», плачеть ся він. Львівський кореспондент, описуючи дїяльність Хмельницького в Білій Церкві, теж каже, що він титулує вже себе «князем Руси» [1335]. Маршалок конвокаційного сойму в своїй промові до королевичів жалить ся, що «той непоказний козачок, остання наволоч в річи-посполитій, монархію руську задумав закладати» [1336].

По руках ходили листи, які свідчили, що такі й їм подібні домагання підтримують ся й ширшими кругами козацькими. В однїм з сучасних збірників маємо лист «Яреми Хмеленка, полковника козацького» з дня 20 мая (хіба старого стилю) з Білої Церкви, де він остерігаючи воєводу київського перед походом орди, заразом запевняв, що козаки не мають нїяких претенсій до польських земель — окрім «своїх міст», котрими вони володїтимуть на підставі стародавнїх своїх привилеїв [1337]. В однім листї читаємо звістку по горячим слїдам, що козаки хочуть затримати Заднїпровє й землї по правім боцї по Білу Церкву, аби то було «князївство Руське» [1338]. Очевидно, самий побут козацького війська під Білою Церквою розумів ся, як окупація сеї території.

Але, відкинувши гучні слова про удїльне володїннє і монархію руську, котрими вже тепер бентежила себе шляхта, хоч до реального значіння прийшли вони тільки згодом, — в тих умовах поставлених Тугай-беєм від козаків знаходимо реальний зміст зовсїм анї такий страшний анї такий дуже новий. Звісні нам давнїйші домагання козацькі, щоб на козацьку територію, — котрої крайню межу на заходї становив полк Білоцерківський, не входило військо коронне, щоб був тут тільки присуд козацький, а впасти польські щоб не мали тут місця. Отсе ж те «удїльне панство» козацьке [1339].

Але перед правительством польським Хмельницький не вважав вказаним виступати з такими жаданнями: вони все таки, навіть під сю хвилю, очевидно, здавали ся йому занадто радикальними.

Простоявши під Білою Церквою скілька день і не діждавши ся якоїсь інїціативи для переговорів з польської сторони, Хмельницький рішає сам дати початок сим переговорам — вислати посольство до короля, сього протектора козацького, з оправданнями того що стало ся і найголовнїйшими постулятами нового modus vivendi.

Лист був адресований королеви, маємо його в кількох відмінних копіях [1340], які разом дають досить докладне понятє про його зміст:

«Найяснїйший, милостивий королю, пане наш милостивий і добродїю! Віддаємо як униженїйше і покорнїйше в. корол. милости вірність підданства нашого з покірними услугами нашими лицарськими! Часто ми вже наприкряли ся в. кор. милости в незносних кривдах своїх. які дїяли ся нам від п. старостів і державцїв українних, — але що нї від кого иньшого не маємо оборони і всю надїю свою кладемо на Бога і на милостиву ласку в. кор. милости, тож і тепер в тяжкім жалю і бідї своїй з плачем до ніг вашої кор. милости з тим униженим прошеннєм упадаємо. Кілька лїт уже чинять ся нам такі незносні кривди і зневаги великі, до волї своєї, що ми вже не тільки в убогих маєтках своїх, а і в самих собі не вільні стали. Хутори, луки, сїножати, ниви, рілї, стави, млини, десятини пчільні — хоч то в маєтностях королївських, — беруть шкідливо і що б тільки кому у нас козаків сподобало ся силоміць відберають і самих нас безвинно грабують, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть нас за наше добро забивають, і так ранених і скалїчених товаришів силу починили. А пп. полковники наші, будучи рукодайними слугами п. старостів, не тільки що не боронять нас від таких бід і навал, але ще помагають урядам против нас. Навіть і Жиди, покладаючи ся на п. старостів, великі збитки чинять над нами, так що і в турецькій неволї певно не терплять християне такої біди, яка дїєть ся над нами, найнизшими піднїжками в. кор. милости. І ми так розуміємо, що такі збитки чинили ся нам на прикрість вашій кор. милости, бо й говорили завсїди: «Отож вам король! а поможе вам король, такі сякі сини'.» Отож, милостивий королю, пане наш, не можучи більше терпіти таких трудностей і невинного мордування, з тих великих бід своїх, що вже і в домах своїх усидїти ми не могли, покидали жінок, дїтей і всю убогу свою худобу та мусїли ми -частина війська нашого — уносити голови свої куди можна, тільки з душами своїми: не де інде, як тільки на звичайні місця свої, на Запороже, звідки предки наші з давнїх віків звикли коронї польській і в. кор. милости вірне підданство своє і услуги віддавати. Але і тут, на Запорожу, не дали нам покою, не дбаючи на права і привилеї, які маємо від в. корол. мил.: вільности наші і нас самих на нїщо звели, маючи нас не за слуг королївських, а за власних невільників своїх. Бог нам свідком, що ми, зістаючи ся в вірнім послуху в. королївській милости, не вчинили нїякої своєволї і на нїщо лихе не заробили. Але й. м. пан краківський, — котрого не вважаємо добрим приятелем в. кор. милости, коли з його мабуть позволення дїяли ся над нами такі мордерства, і сюди на Запороже наступив з військом своїм, і Україну зруйнував, хотячи мабуть і імя наше козацьке викорінити або з землї зігнати — тільки ми себе від ласки вашої королївської поки живі відлучити [1341] не зхочемо. Коли він против волї і наказу вашої кор. милости на наше житє з військами великими наступив, — прийшло ся нам ужити до помочи хана кримського, що й дав нам підмогу сим разом, памятаючи, що ми їх кілька разів в таких пригодах ратували від їх неприятелїв. Ну а з попусту божого при сухих дровах і сировим дістало ся. Хто тому причина, нехай Бог розсудить! Ми як перед тим були вірними підданими вашої кор. милости, так і тепер невідмінно готові на всяку услугу річи-посполитій против кождого неприятеля за достоєнство вашої кор. милости нести житє своє. І Орда кримська, взявши перемирє з нами, досї, по правдї, не чинить нїяких нападів на краї в. кор. милости. Тож унижено просимо, аби ваша кор. мил. показав батьківське милосердє над нами, найнизшими підніжками своїми, і той невільний гріх наш дарувати та при давнїх правах і вільностях нас заховати зволив — аби ваша кр. милость сам святою своєю особою і ми найнизші слуги в. кор. милости тої неволї більше не терпіли», і т. д. Підпись: Б. Хмельницький на той час старший війська Запорозького в. кор. милости.

Лист сей мали подати королеви козацькі посли: Федір Якубович Вешняк, Григорий Бут, Лукіян Мозира, Іван Петрушенко писар військовий. Їм крім того була дана інструкція, де широко описували ся і вичісляли ся звісні вже нам [1342] — звідти ж і взяті нами козацькі кривди, і ставили ся такі жадання: заплата затриманого жолду за пять лїт — аби його при комісії сповна виплачено;

так як була воля королївська, щоб при морськім походї причинено було до війська козацького ще 6000, — тільки старші не позволили, — так і тепер козаки просять, аби війська було 12 тисяч, бо з шістьма тисячами вони не годні служити річи-посполитій, треба на те більшої купи, — а за те понад 12 тисяч вони обіцяють більше нїяк не приймати;

просять за духовенство старинне грецької віри, аби не було нарушене (в вільностях своїх), і церкви святі, силоміць забрані до унїї — як от в Люблинї, Краснім Ставі, Сокалю і по иньших місцях, аби були полишені при давнїх правах;

«про се все посли наші, упавши до милостивих ніг й. кор. мил. мають просити як нижайше і покірнїйше — аби могли зіставати ся цїло і без нарушення при всїх вільностях наших військових від покійних королів і від його кор. милости (теперішнього) наданих і потверждених» [1343].

Лист датований 12 н. с. червня, таку ж дату має й грамота ханська, післана разом з ним, де хан толкуючи свій похід, допевняв ся затриманих упоминків і привернення давнїх вільностей козакам, грозячи инакше воювати Польщу [1344]. Тимже днем підписаний і лист до кн. Домінїка Заславського, котрого Хмельницький брав нїби в посередники в своїх зносинах, просячи вставити ся перед королем і заразом грозячи, щоб не подумали «на нас ще з якоїсь сторони наступати» [1345]. Приватні листи вислані були также до обох канцлєрів — коронного і литовського, маршалка соймового й ин.

Дата 12 червня викликає сумнїв — невже Хмельницький, адресуючи і свій лист і посольство до короля три тижнї по його смерти, ще не мав відомости про його кінець? Виглядає се справді неімовірно [1346]. Але з другої сторони — і лист і інструкція писані так, як ледви чи могли б бути уложенї, коли б Хмельницький знав, що короля вже нема і його листи попадуть панам сенаторам (напр. сей натяк на мотив спільної боротьби разом з королем против маґнатів, підчеркнений мною в текстї). Вже другого дня, на підставі вістей привезених післанцем Кисїля, Хмельницький в приписцї до нього говорить про смерть короля, так немов і вірить і не вірить їй [1347]. Удавав він се все, чи дїйсно не знавши про смерть короля досї, не хотїв уже тепер завертати з дороги послїв, листи, інструкції? При сучаснім станї наших відомостей на се питаннє трудно відповісти рішучо.

Посольство Петронїя Ласка до Хмельницького, порозуміннє Кисїля з Хмельницьким, реляції Ласка, настрої в війську, становище Орди. Хмельницький уступаєть ся з-під Білої Церкви під Чигирин.

Дата 13 н. с. червня дає нам момент завязання зносин Хмельницького з Кисїлем — перших зносин з представником річи-посполитої по корсунскім погромі. Післанцем приїхав Петронїй Ласко, ігумен монастиря в Гощі, «добрий шляхтич ritus graeci», як його рекомендував Кисїль прімасови, повідомляючи про се посольство під днем 7 червня н. с. [1348]. Відповідно до того і лист Кисїля до Хмельницького, друкований з копій з датою 12 або навіть 14 червня (приймаючи, розумієть ся, що се перший лист пересланий через Ласка, як на те він виглядає), мусїв бути висланий теж не пізнїйше 7-8 червня. В сїм листї Кисїль, трактуючи Хмельницького «ак старого приятеля», запевняв його, що він рішучо не вірить поголоскам, які представляють Хмельницького ворогом річи-посполитої, і иньших сенаторів в тім упевняє. Він вичисляє ті моменти, які підтримують у нїм таке переконаннє. По перше, військо козацьке хоч пильнувало своєї слави і вільности, але заразом додержувало завсїди й вірности королеви і річи-посполитій. По друге — нарід руський взагалї статочний і вірний, як того доказує його відданість своїй вірі. По третє — хоч бувають кровопролитні усобицї, — от як тепер стало ся — про те вітчина всїм нам одна: в нїй ми родили ся й прав своїх заживаємо, і по правдї нема в світї другої держави подібної що до вільности й свобід, тому треба всїм пильнувати й цїлости її; «а хоч і в нїй можуть бути якісь прикрости, то все таки лекше дійти свого права в державі вільній, анїж стративши її, — бо другої такої не знайти анї у християн анї у поган: всюди неволя, одна тільки корона Польська славить ся вільністю». Покладаючи ся на такі преміси коронної льояльности, апелює Кисїль до довіря Хмельницького до нього, як до щирого оборонця прав і інтересів православної віри, і людини бездоганної в відносинах до козаків (адже нїде, навіть в нещаснім кровопролитю кумейськім не скаляв він рук своїх козацькою кровю). Що стало ся тепер — стало ся, се був божий допуст, треба з ним помирити ся і думати про дальше. Знає він, що король не бажав сеї війни з козаками — визначена була комисія для полагодження справи. Знає і те, що Хмельницького погнала на Запороже біда, але він против короля і річи-посполитої не починав нїчого. Радить і тепер не ображати маєстату божого і річи-посполитої. Татар відправити, самому зістатись «на звичайних місцях», вислати до річи-посполитої послів, засвідчити їй вірність свою і всього війська та вияснити, як прийшло до того нещасливого замішання. Обіцяє з свого боку всяку поміч — аби тільки Хмельницький зносив ся з ним щиро і з довірєм. Заграє навіть в високу ноту: «знаєте добре, що і я щось значу в річи-посполитій — без мене анї війна не може бути ухвалена анї згода, а я перший внутрішньої війни не бажаю і оплакавши що стало ся, хочу радити про вітчину мою і вести її до спокою» [1349].

Хмельницький подякувавши досить гідно за лист і память, повідомив, що він сповняє раду Кисїля: сам затримав ся з дальшим походом, орду відправив, до короля посилає послів з заявою покори і підданства. Виглядає справдї, наче всї ті листи з 12 червня були сповненнєм поради Кисїля. Але були се річи й настільки елєментарні, що не треба було аж Кисїлевих порад для них.

По словам Ласка — так як їх переказує Кисїль в реляції прімасови, в першій стрічі з Хмельницким він попав був «в великий огонь», потім відбула ся ґрандіозна рада, в якій взяло участь 70 тисяч козаків, в нїй прочитано лист Кисїля: були довгі галаси й бурі, але Хмельницький сам апелював до довіря Кисїлеви — «почав пригадувати мою конфіденцію, допомогли йому в тім і иньші з козацької старшини», нарештї рішили послухати ради Кисїля і довірити ся йому, вислати послів (до короля), воєнні кроки залишити, орду стримати, але не відправляти зовсїм, тільки затримати на кочовищах в степах, і так чекати рішення (правительства), а Кисїля запросити, щоб приїхав до них [1350].

Про се все в тріумфальних тонах Кисїль поспішив донести прімасови (лист його має дату 16 червня) славив ласку божу і себе, «найменьшого хробака вітчини», за сей несподїваний успіх — стриманнє крівавої війни, і застерігав собі вдячність вітчини за сю заслугу. Повідомив також Вишневецького, що за сей час уже наблизив ся до театру повстання: покладав йому на сердце не зачіпати повстанцїв, щоб не розжарити війни і не діскредитувати переговорів, котрі зберав ся вести далї з усею енерґією [1351]. За сей час одержав він уже згадане вище півофіціальне порученнє від прімаса і сенаторів трактувати з Хмельницьким, даючи йому надїю на амнестію повстанцям і задоволеннє їх домагань [1352]. Завязане між Кисїлем і Хмельницьким порозуміннє таким чином діставало досить авторітетну санкцію тимчасового правительства — мирова тактика, навязана ними, мала своє оправданнє, на вдоволеннє обох сторін. Кисїль зараз же вислав тогож Ласка з новою місією до Хмельницького, що за той час з-під Білої Церкви вже відступив «на звичайні місця» під Чигирин. Не маємо листа Кисїля, післаного сим разом, нї переповідження устних інструкцій даних о. Ласкови; що нового він міг сим разом переказати — се надїю на амнестію і задоволеннє домагань козацьких, подану з досить авторітетного місця, а при тім мав передати якийсь дарунок від Кисїля Хмельницькому і дари військови; обіцяв також, що потім і сам Кисїль до них приїде. Хмельницький подтвердив йому, що орду він відправив, всяку «замішанину і шарпанину» козакам і панським підданим заборонив і розіслав про се унїверсали, грозячи тяжкою карою. Зачуває, правда, про якісь військові збори під Луцьком, що можуть і козаків змусити «промишляти про голови свої», але покладаєть ся на заходи і запевнення Кисїля, і тільки благає його, аби не звів його своїми обіцянками по тім усїм — бо то б на душі його було» [1353].

В реляції з сеї другої місії о. Петронїй оповідає, що в день Петра і Павла (н. с.) була рада і на нїй передав він лист і дарунки від Кисїля війську Запорозькому; козаки казали те саме що й Хмельницький у листї: вони готові у всїм слухати Кисїля, просять тільки не зрадити їм, після того як вони завернули Татар — грозили навіть Ордї, що будуть бити ся з нею, якби вона хотїла далї йти «в землї». На тій же радї приймано також послів черкеських і московських.

Між козаками о. Петроній зазначає кілька течій. «Одних такий замір: якби почули про польські війська, заприсягти собі і ті своєвільні купи, і решту хлопства покликати до себе, дати знати Татарам, щоб прибували, і почати війну.