Збірка волинських судових актів сеї збірки характером своїм підходить до иньшої збірки місцевого матеріалу для часів Хмельниччини — ширшої й більш витриманої в сїм характері: галицьких матеріалів до історії Хмельниччини й її рефлєксів на галицькім ґрунтї в рр. 1648-1651, зібраних С. Томашівським і виданих в Жерелах до історії України-Руси (т. IV і V, 1898 і 1901) з нагоди 250-лїтнього ювилею Хмельниччини. В переважній части се скарги й судові справи против збунтованих українських селян, міщан і шляхти та ріжних привідцїв і участників тутешнїх рухів, далї — ухвали місцевої шляхти, розпорядження против повстань, заяви про понесені шкоди. Відмінну катеґорію становлять листи місцевого обсерватора подїй, райцї львівського Кушевича: сї матеріали звязують сї томи з третїм томом тої ж серії, виданим в 1913 р. (Жерела т. VI), що містить галицькі хронїки Хмельниччини і між ними також другу частину збірки Кушевича (див. вище с. 203).
Крім сих більших є кілька меньших збірок листів і актів з часів Хмельниччини (не рахуючи спорадично розкиданого по ріжних виданнях): збірка Ґрабовского в II т. його колєкції Ojczyste spominki (1845), збірка Зубрицького, видана пет. арх. комісією в Supplementum ad historica Russiae monumenta (1858); збірка Шайнохи в додатку до II т. його книги Dwa lata dziejów nаszich (1865) — листи з 1648 р.; вибірка Антоновича в книзї «Сборникъ лЂтописей относящихся къ історіи Юж. и Зап. Россіи» (1888) — листи Хмельницького до львівського маґістрату; вибірка польських унїверсалів 1648-1651 рр. Томашівського п. з. Матеріали до історії Хмельниччини, в XVI т. львівських Записок (1896); збірка Каманина п. з. «Документы эпохи Б Хмельницкаго 1656 и 1657 гг. извлеченные изъ Глав. Московл архива Мин. Иностр. ДЂлъ» — Сборникъ статей и матеріаловъ по ист. Юго-Зап. Россіи, изд. кіев. ком., І (1911).
З дипльоматичних актів иньших держав, крім Польщі й Московщини, треба одмітити зроблену пок. Молчановським вибірку актів шведського державного архиву що дотикають історії України (Архивъ ЮЗР ч. III т. VI, 1908). M. Кордуба в XII т. Жерел до історії України Руси видав вибірку до епохи Хмельницького з дипльоматичних реляцій австрійських з Польщі, з депеш австрійського резидента в Царгородї, венецьких депеш з Нїмеччини, з польської кореспонденції Ракоція й воєводи молдавського Стефана. Під час друку останнїх глав отсеї книги зявилась нарештї зладжена пок. Антоновичем вибірка з реляцій нунція Торреса з Польщі 1648-9 рр. (редактори доповнили її деякими витягами 1650 р.) — в II т. тогож Сборника кіев. ком. (1916). Перед війною львівським товариством ім. Шевченка приготовлялась до видання ширша збірка депеш папської нунціатури в Польщі з часів Хмельниччини, але, здається, досї не вийшла.
Чимало для історії української дипльоматії сеї доби містять угорські видавництва, особливо недавня колєкція видана Сілядієм: Transsylvania et bellum boreo-orientale, т. I, 1910 р., акти з років 1648-1655. З румунського дипльоматарія Гурмузакі Dokumente privitore la istoria Romanilor сюди належать т. IV і V і додатку (Suplement) т. III.
5. Наукова лїтература Хмельниччини.
Першою науковою працею, що в трактованню Хмельниччини зближаєть ся вже до наших наукових вимог, була історія України Енґля. В виданю 1796 р. (Geschichte der Ukraine und ukrainischen Cosaken, wie auch Königr. Halitsch und Wladimir) він присвячує Хмельниччинї коло 70 стор. великого формату (стор. 140-221). Користуєть ся головно польськими джерелами: Пасторієм, Кояловичем, Лобзиньським, Ґрондским, Рудавским, Коховским; з українських писань мав тільки «Краткое описаніе» в ріжних виданнях (Рубана, Шерера й ин.); користає також з Шевальє и Лїнажа. Не вважаючи на свою залежність від польських джерел стараєть ся знайти обєктивну точку для оцїнки подїй: ставлячи поруч себе посмертні оцїнки Хмельницького з «Краткого описанія» й Коховского він, очевидно, вважає більш справедливим першу і підносить, що невважаючи на ріжницї в поглядах, всї мусять згодити ся на високій оцїнцї самої індівідуальности Хм., його здібностей — dass er ein Genie, ein Mann von Kopf gewesen sey (c. 211).
Сею працею Енґля широко покористував ся потім для історії Хмельниччини Дмитро Бантиш-Каменский в своїй «Исторії Малороссіи со временъ присоединенія оной къ Россійскому государству» (т. І 1822). Відізвавши ся про книгу Енгля з великою похвалою, як про «книгу весьма любопытную и дЂлающую великую честь составителю», Бантиш-Каменский широко користав з неї, замість звертатись безпосередно до польських і иньших заграничних джерел, котрими покористувавсь Енґель (безпосередно Б.-К. звертав ся тільки до Пасторія, маючи його в рукописнім росийськім перекладї). З українських лїтописей крім «Краткого описанія», звісного Енґлеви, Б.-К. користував ся працями Грабянки, Симоновського, Мілєра й Ріґельмана. Центр ваги його роботи лежав одначе не тут, а в московських дипломатичних актах — документах архива загран. справ, почасти описаних батьком Дмитра Б.-К. Миколою Б.-К. (акти польські), почасти простудіованих ним самим («дЂла малороссійскія»).
Витяги з них почасти були подані в додатках до «Исторії», почасти видані пізнїйше Бодянським («Источники малоросійской исторіи, собранные Д. Н. Бантышемъ-Каменскимъ», 1858, з московських Чтеній).
Сї доти майже незвісні матеріали й надавали головну вагу й вартість працї Б.-К. взагалї й йото історії Хмельниччини з-окрема, досить блїдій і сухій, «мертво-холодной и небезошибочной», як характеризував її Максимович, — при тім і дуже короткій: історія 1648-9 рр. подана у вступі на 20 стор. дуже розгонистого друку, трохи докладнїйше описані рр. 1651-7: освітленнє сильно офіціозне. Передмова до першого тому має дату 29 липня 1817 р., Полтава. Цїкава тут же замітка автора, що до написання сеї історії понудив його звісний малоросийський ґенерал-ґубернатор кн. Микола Рєпнїн, і він же написав історію Берестецької кампанїї (що справдї своїм стильом досить відбиває від Бантишевого оповідання).
Майже в однім часї з Бантишем-Каменским над історією Хмельниччини працював звісний український патріот Олексїй Мартос, що в перерві своєї дуже неспокійної службової карієри проживав тодї на Українї. Приступивши до писання своєї історії України десь в 1820 р., 1822 р. він мав уже три перші томи в цензурі, і в них історія України була доведена до смерти Б. Хмельницького, а в дальших двох томах (що в тім часї теж були вже написані). Мартос дійшов до скасовання гетьманства. Відомости про Бантишеву історію його не бентежили: він сподївався, що «дикое поле дЂеписаній Украины» може вмістити «больше оратаевъ». Се була надїя оправдана з того погляду, що Мартосова історія (перші томи) доповняла Бантишеву, розроблюючи ширше історію козаччини перед прилученнєм до Москви, а не витримуючи конкуренції з Б.-Каменским що до своєї документальности — розпоряджаючи тільки друкованими джерелами, і то небогатьма (Пасторієм, Шевальє, Грабянкою), Мартос міг взяти гору більш живим лїтературним стильом — посвідченим видрукованими уривками.
Але в цїлости надрукувати своєї історії йому не вдало ся. В осени 1822 р. його кинули на службу в Сибир, вернувши ся відти по смерти Александра I, він знов вертаєть ся до своїх плянів видання історії. Сподїваючись, що може йому тим способом удасть ся дістати кошти від правительства, він предложив три перші томи мінїстрови освіти, просячи предложити їх цареви. Мінїстр Уваров передав їх на рецензію проф. Устрялову і той дав досить прихильний відзив, між иньшим піднїс «направительную идею» працї - «что народъ сей и по происхожденію и по духу и по вЂрЂ своей всегда былъ частью великаго цЂлаго Россіи и силой естественнаго влеченія, долженъ былъ не смотря на временное свое отдаленіе отъ ней, опять воити въ историческую ея орбиту и составить съ ней одну душу и одну мощь». Не вважаючи на сю похвальну ідею, коштів на виданнє Мартос, мабуть, таки не дістав, хоч і переробив свою історію по вказівкам Устрялова — додав напр. цитати на джерела, як того бажав рецензент. Вийшли тільки дві глави, для розбудження інтересу на виривки надруковані Мартосом в часоп. СЂверный Архивъ (1822, ч. 13-4 битва під Берестечком і в 1823 ч. 6 похід Тимоша й війна 1652-3 рр.), рукопись же цїлої історії десь запропастилась. (Про сю історію у Лазаревського Очерки, зам. и докум. по исторіи Малороссіи, II — тут передруковано другий уривок, опублїкований Мартосом).
Ще меньше маємо понятя про історію Хмельниччини, що входила в працю третього історика України сеї доби Максима Берлинського. Його «Историческое обозрЂніе Малороссіи и города Кіева», судячи по главам, присвяченим часам Мазепи (надрукованим в «Молодику») мусїло чимало місця удїлити Хмельниччинї. Але воно досї не обслїдувано зовсїм.
З черги мусимо згадати тепер працю, яка не бувши історичною в властивім значінню слова, мала чималий вплив на дальший розвій української історіоґрафії сеї доби. Розумію «Запорожскую Старину» Срезневского, що почала виходити 1833 р. (шість частей, від р. 1500 до 1707, 1833-1838). Інтерес її в тім, що вона вводила нову катеґорію джерел в студіюваннє української козаччини історичну пісню й думу. Коли ми і в українській історіоґрафії XVIII в. можемо місцями підозрівати впливи української історичної поезії, а декотрі її репрезентанти в свій виклад, для оживлення його, залюбки вводять і взірцї поетичної віршевої лїтератури (Грабянка, Ріґельман), то все такі офіціально, так би сказати, українська історична поезія в круг джерел історичного дослїду досї не була введена. Свідомо й рішучо з такими замірами виступив Срезневский в отсїй своїй молодечій працї (над своєю збіркою він працював маючи заледви 20 лїт). «Бідність історії Запорожа (Запорожем він зве взагалї козаччину) в джерелах писаних змушує дослїдника шукати иньших джерел, і він знаходить для своїх дослїдів богату, невичерпану копальню в народній традиції» — в піснях і оповіданнях бандуристів. Припускаючи, що в «зверхнїй історії» тут можуть бути помилки в іменах, в порядку подїй, Срезневский вважає «рішучо дорогоцїнною» їх традицію у внутрішнїй історії — що до побуту і звичаїв. В своїй книзї він і подає читачеви розложені в хронольоґічнім порядку тексти дум, і поруч історичну компіляцію, зложену з відомостей лїтописних і зачерпнених з поетичної традиції, аж до смерти Мазепи.
Ся проба історії за помічю народньої поезії зробила вражіннє. За Срезнєвским пішов не тільки Кулїш у своїй «Українї — од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843), але також і Костомаров, що стояв взагалї під сильними впливами Срезневского в сих часах. Положивши проголошену Срезневским тезу основою своєї дісертації «Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи» (1843), він і в своїй історії Хмельниччини, до котрої забрав ся по сїй працї, задумував ужити народню поетичну традицію для доповнення й оживлення історичного образу Хмельниччини.
Навіть апокріфічні мотиви, введені до своєї збірки Срезнєвским, не зістались без впливу на пізнїйшу історіоґрафію, і деякі з них покутують і досї в історії Хмельниччини (як напр. історія Линчая й Линчаївцїв).
Тим часом не здїйснений Мартосом план видання живо й лїтературно написаної історії козаччини сповнив в самий рік його смерти (1842) иньший український патріот, поет і аматор української старовини Микола Маркович (Маркевич). Досї ми не маємо якої небудь авторської сповіди його, котра б пояснила, що подало йому гадку написання історії України, які завдання він ставив собі при тім, і т. и. Але з того, яке значіннє має в його історичнім апараті «Історія Русів», можна здогадуватись, що одним з головних мотивів в тім була обставина, що таке дорогоцїнне джерело, яким М. уважав «Історію Русів» — така богата скарбниця лїтературних і патріотичних мотивів, зіставалась не використаною в українскій історіоґрафії. Перші чотири томи його «Історії Малороссіи» мають цензурний дозвіл 7. V. 1840, таким чином їх написаннє припадає на 1830-і роки. Історія починаєть ся коротким поглядом на минувшину України до початків XVI в. — близше нею займатись автор не вважає потрібним, тому що вона містить ся в «історіях Росії, Польщі й Литви» (с. 5). Потім в девяти роздїлах (с. 27-145) оповідаєть ся історія від першого виборного гетьмана Лянцкороньского до повстання Хмельницького, в дальших дванадцяти (с. 149-387) історія Хмельницького й Хмельниччини, що таким чином займає в сїй працї центральне місце. Науковий апарат, з котрим Маркович приступив до оброблення сеї епохи, не підіймавсь над рівенем Бантиша-Каменского і Маркович також пильно використовує Енґля і з його рук бере цитати на лїтературу, користуєть ся Бантишем і головно — щедро розписує своє оповіданнє «фактами» Історії Русів.
Невважаючи на сей апокріфічний елємент, що мусїв будити сильні підозріння навіть при тодїшнїм стані історичних відомостей (навіть Срезневский в Запорожскій Старинї ставивсь до екстраваґанцій «Історії Русів» досить скептично), — історія Марковича мала в українськім громадянстві визначний успіх. Суровий документалїст Максимович при кінцї 1850-х рр. похваляв його «живой и увлекательный разсказъ о гетьманст†Хмельницкаго, напоминяющій иногда художественность первоначальника малороссійской исторіи Конисскаго», хоч і не вважав оправданим занадто вже велике довірє до сього «Кониського» (Історії Русів) Чарновский переробив історію Марковича по польськи (Ukraina і Zaporoże czyli historya kozaków ... według najlepszych zródeł napisana, 1854, цензурний дозвіл 1852). Але в сїм часї вже готовилась до виступу на публичну арену иньша праця, що мала безповоротно вирвати з рук Марковича пальму історика-артиста — була нею історія Хмельниччини Костомарова.
В автобіоґрафії своїй Костомаров каже, що він узявсь до сеї праці ще в Харкові, весною 1843 р., скоро після своєї історичної траґедії з епохи Хмельниччини — «Переяславська ніч». Потім він працював над нею в Київі, і Максимович згадує, що вже на початку фатального 1846 р. Костомаров читав йому вступ до Хмельниччини — правдоподібно те, що потім (1856) вийшло під назвою «Борьба украинскихъ козаковъ съ Польщею въ первой пол. XVII в. до Б. Хмельницкаго». Але його коханнє, арешт і висилка перебили сї занятя, і він вернувсь до них згодом на засланню, виписуючи книжки від К. Свідзіньского. Дїставши при кінцї 1855 р. дозвіл на приїзд до Петербурга, в формі ще відпустки з заслання, Костомаров поставив своїм завданнєм за сю відпустку довести до кінця свою працю над Хмельницьким, і за чотири місяцї книга була справдї готова й віддана до цензури. Потерпівши доволі від цензурного олївця, вона все таки була дозволена і віддана автором до друку часописи «Отечественныя Записки», де й зачала ся друком від першої книжки 1857 р. (друковалась в книгах 1 до 8, разом коло 450 стор.) Рік пізнїйше вийшла осібним виданнєм, справлена й доповнена, в двох томах (1859), а в 1870 р. вже в трьох, з додатком вступу — про історію козаччини до Хмельницького, і збіркою поетичних творів про Хмельниччину при кінцї працї. Потім ще раз за житя автора вона була перероблена й вийшла 1884 р. як виданнє четверте.
Публїкою і ширшими науковими кругами твір Костомарова був прийнятий незвичайно прихильно, можна сказати — ентузіастично. Костомарова проголошено незрівняним істориком-артистом, якого досї не бачила росийска, а з нею й українська історіоґрафія, порівнювано його з Амедеєм Тьєрі, і як головний твір в сїм напрямі вихвалювано «Б. Хмельницького». Але серед істориків спеціалїстів поруч похвал артистичній сторонї почали слїдом висловлятись і більше або меньше різкі оцїнки фактичної, наукової сторони твору, які не зістались без впливу на самого Костомарова і його дальшу роботу над «Б. Хмельницьким». Він, очевидно, прийняв до серця поклик Максимовича — наново переглянути критично свій матеріал, зібраний для Хмельниччини, аби живість і мальовничість оповідання не осягались коштом фактичної вірности, і хоч не зробив своєї працї на-ново, але при кождім новім виданню старав ся наблизитись до наукових вимог. Кінець кінцем одначе не дїйшов кінця сього завдання й зіставив свою працю на дорозї між півбелєтристичним образом, яким задумував його з початку, і чисто науковим твором, якого хотїв від нього Максимович.
Власне, при оцїнцї «Б. Хмельницького», навіть таким, яким він лишивсь по смерти Костомарова, після кількох основних ревізій, переведених над ним покійним істориком, не треба забувати того початкового пляну, з яким забирав ся він до сього твору, — бажаючи дати оповіданнє для широкої публїки, можливо живий і яскравий образ, а не ґелєртерський твір. В передмові до вид. 1859 р. він поясняв, що свою книгу писав «не въ видЂ систематической исторіи, а разсказа, не для ученаго круга спеціалистовъ, а для публики». Вона стояла в генетичнім звязку з одного боку — з пробою поетичного відтворення драматичного конфлїкту Хмельниччини («Переяславська ніч»), з другого боку — з ідеєю історичної вартости народньої поетичної традиції («Мысли»). Супроти «мертво-холодної» історії Б. Каменського, що в тім часі, до 1842 р. (себто виходу Історії Марковича) все ще була одиноким підручником українскої історії (в 1842 р. вона вийшла новим виданнєм), Костомарову, очевидно, усміхалась гадка — дати громадянству щось зовсїм протилежне: живий суцїльний образ, оповитий красою й поезією народньої традиції.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 86. Приємного читання.
TextBook