Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Тим часом не здїйснений Мартосом план видання живо й лїтературно написаної історії козаччини сповнив в самий рік його смерти (1842) иньший український патріот, поет і аматор української старовини Микола Маркович (Маркевич). Досї ми не маємо якої небудь авторської сповіди його, котра б пояснила, що подало йому гадку написання історії України, які завдання він ставив собі при тім, і т. и. Але з того, яке значіннє має в його історичнім апараті «Історія Русів», можна здогадуватись, що одним з головних мотивів в тім була обставина, що таке дорогоцїнне джерело, яким М. уважав «Історію Русів» — така богата скарбниця лїтературних і патріотичних мотивів, зіставалась не використаною в українскій історіоґрафії. Перші чотири томи його «Історії Малороссіи» мають цензурний дозвіл 7. V. 1840, таким чином їх написаннє припадає на 1830-і роки. Історія починаєть ся коротким поглядом на минувшину України до початків XVI в. — близше нею займатись автор не вважає потрібним, тому що вона містить ся в «історіях Росії, Польщі й Литви» (с. 5). Потім в девяти роздїлах (с. 27-145) оповідаєть ся історія від першого виборного гетьмана Лянцкороньского до повстання Хмельницького, в дальших дванадцяти (с. 149-387) історія Хмельницького й Хмельниччини, що таким чином займає в сїй працї центральне місце. Науковий апарат, з котрим Маркович приступив до оброблення сеї епохи, не підіймавсь над рівенем Бантиша-Каменского і Маркович також пильно використовує Енґля і з його рук бере цитати на лїтературу, користуєть ся Бантишем і головно — щедро розписує своє оповіданнє «фактами» Історії Русів.

Невважаючи на сей апокріфічний елємент, що мусїв будити сильні підозріння навіть при тодїшнїм стані історичних відомостей (навіть Срезневский в Запорожскій Старинї ставивсь до екстраваґанцій «Історії Русів» досить скептично), — історія Марковича мала в українськім громадянстві визначний успіх. Суровий документалїст Максимович при кінцї 1850-х рр. похваляв його «живой и увлекательный разсказъ о гетьманст†Хмельницкаго, напоминяющій иногда художественность первоначальника малороссійской исторіи Конисскаго», хоч і не вважав оправданим занадто вже велике довірє до сього «Кониського» (Історії Русів) Чарновский переробив історію Марковича по польськи (Ukraina і Zaporoże czyli historya kozaków ... według najlepszych zródeł napisana, 1854, цензурний дозвіл 1852). Але в сїм часї вже готовилась до виступу на публичну арену иньша праця, що мала безповоротно вирвати з рук Марковича пальму історика-артиста — була нею історія Хмельниччини Костомарова.

В автобіоґрафії своїй Костомаров каже, що він узявсь до сеї праці ще в Харкові, весною 1843 р., скоро після своєї історичної траґедії з епохи Хмельниччини — «Переяславська ніч». Потім він працював над нею в Київі, і Максимович згадує, що вже на початку фатального 1846 р. Костомаров читав йому вступ до Хмельниччини — правдоподібно те, що потім (1856) вийшло під назвою «Борьба украинскихъ козаковъ съ Польщею въ первой пол. XVII в. до Б. Хмельницкаго». Але його коханнє, арешт і висилка перебили сї занятя, і він вернувсь до них згодом на засланню, виписуючи книжки від К. Свідзіньского. Дїставши при кінцї 1855 р. дозвіл на приїзд до Петербурга, в формі ще відпустки з заслання, Костомаров поставив своїм завданнєм за сю відпустку довести до кінця свою працю над Хмельницьким, і за чотири місяцї книга була справдї готова й віддана до цензури. Потерпівши доволі від цензурного олївця, вона все таки була дозволена і віддана автором до друку часописи «Отечественныя Записки», де й зачала ся друком від першої книжки 1857 р. (друковалась в книгах 1 до 8, разом коло 450 стор.) Рік пізнїйше вийшла осібним виданнєм, справлена й доповнена, в двох томах (1859), а в 1870 р. вже в трьох, з додатком вступу — про історію козаччини до Хмельницького, і збіркою поетичних творів про Хмельниччину при кінцї працї. Потім ще раз за житя автора вона була перероблена й вийшла 1884 р. як виданнє четверте.

Публїкою і ширшими науковими кругами твір Костомарова був прийнятий незвичайно прихильно, можна сказати — ентузіастично. Костомарова проголошено незрівняним істориком-артистом, якого досї не бачила росийска, а з нею й українська історіоґрафія, порівнювано його з Амедеєм Тьєрі, і як головний твір в сїм напрямі вихвалювано «Б. Хмельницького». Але серед істориків спеціалїстів поруч похвал артистичній сторонї почали слїдом висловлятись і більше або меньше різкі оцїнки фактичної, наукової сторони твору, які не зістались без впливу на самого Костомарова і його дальшу роботу над «Б. Хмельницьким». Він, очевидно, прийняв до серця поклик Максимовича — наново переглянути критично свій матеріал, зібраний для Хмельниччини, аби живість і мальовничість оповідання не осягались коштом фактичної вірности, і хоч не зробив своєї працї на-ново, але при кождім новім виданню старав ся наблизитись до наукових вимог. Кінець кінцем одначе не дїйшов кінця сього завдання й зіставив свою працю на дорозї між півбелєтристичним образом, яким задумував його з початку, і чисто науковим твором, якого хотїв від нього Максимович.

Власне, при оцїнцї «Б. Хмельницького», навіть таким, яким він лишивсь по смерти Костомарова, після кількох основних ревізій, переведених над ним покійним істориком, не треба забувати того початкового пляну, з яким забирав ся він до сього твору, — бажаючи дати оповіданнє для широкої публїки, можливо живий і яскравий образ, а не ґелєртерський твір. В передмові до вид. 1859 р. він поясняв, що свою книгу писав «не въ видЂ систематической исторіи, а разсказа, не для ученаго круга спеціалистовъ, а для публики». Вона стояла в генетичнім звязку з одного боку — з пробою поетичного відтворення драматичного конфлїкту Хмельниччини («Переяславська ніч»), з другого боку — з ідеєю історичної вартости народньої поетичної традиції («Мысли»). Супроти «мертво-холодної» історії Б. Каменського, що в тім часі, до 1842 р. (себто виходу Історії Марковича) все ще була одиноким підручником українскої історії (в 1842 р. вона вийшла новим виданнєм), Костомарову, очевидно, усміхалась гадка — дати громадянству щось зовсїм протилежне: живий суцїльний образ, оповитий красою й поезією народньої традиції.

Як бачимо з його автобіоґрафії, в сїй першій, харьківській стадії своєї роботи він головно оперував українською традицією XVIII в. — тими памятками її, які кілька лїт пізнїйше опублїкував Бодянський в московських «Чтеніях». Але до «Історії Русів» Костомаров, правдоподібно, вже тодї ставив ся досить критично, під впливом скептичних заміток Срезневского, і тому поява історії Марковича, де на «Історію Русів» була положена головна вага, а народна поетична традиція грала ролю зовсїм малозначну, не могла відвести Костомарова від задуманого. Навпаки, поява сеї книги могла ще більше заохотити його до пляну дати образ сеї центральної доби історії козаччини, свобідний від апокріфів псевдо-Кописького, а за те перейнятий елєментами суто-народньої поезії.

Потім перейшовши до Рівного, а потім до Київа (1844-5), Костомаров мав змогу підійти близше до польської історичної традиції, досї чужої йому, як і всїм попередникам його в новій українській історіоґрафії (з росийською разом). Тим часом як всї вони черпали польські звістки з Енґля, Костомаров звернувсь до польської історіоґрафії безпосередно, і не міг не почути також і в сїм своєї переваги над попередниками. З другого боку в Київі в його руки попала що йно відкрита лїтопись Величка, поручена йому до видання київською комісією. Вона зробила на Костомарова сильне вражіннє і до певної міри заступила в його матеріалї те місце, яке для Марковича в рядї його джерел займала «Історія Pyciв».

Під такими впливами і настроями виробляв ся «Б. Хмельницький». Ми не будемо після сього дивуватись, що Костомаров не тільки полишав в устах своїх героїв ті промови й діальоґи, які повкладали їм, за клясичними взірцями, ріжні історики XVII в., але творив і нові від себе, з ріжних джерел, і вкладав в уста своїх дїячів: перетворював в діальоґи те, що джерела оповідали в формі описовій, свобідно складав образки з ріжних побутових подробиць, перемінював історичне оповіданнє в белетристичну повість, драматизував його розмовами й висказами дїячів, подаючи їх в зовсїм катеґоричній формі, зіставляючи читача-неспеціалїста в переконанню, що він має до дїла з джереловим матеріалом.

В своїм матеріалї Костомаров шукав, очевидно, не стільки фактичної достовірности, як лїтературної повноти — змісту для живого й повного образу, поводячись критеріями не стільки наукової, як поетичної творчости.

Під впливами критики ж власних помічень він пізнїйше старав ся пересїяти сей матеріал через густійше сито. В однім пізнїйшим листї (1880) він згадує, як його «Б. Хмельницкій» «очищался, очищался отъ этого навоза... и все-таки до сихъ поръ, послЂ третьяго изданія не совершенно очистился». (Р. Архивъ 1890, X с. 218). Він говорить се про впливи «Запорожскої Старини», але се можна б повторити взагалї про ті апокріфічні елєменти, котрими був переповнений «Б. Хмельницкій» в своїх перших редакціях і не увільнив ся від них і до кінця.

Так само незмінним зіставсь і загальний характер працї — більш епічний, нїж критичний — повість про подвиги героя Богдана, в дусї української традиції XVIII в., а не образ полїтичних, тим меньше соціальних і економічних обставин і змагань його доби. З сього становища треба й оцїнювати сей славний твір, і не жадати того, чого й не мав заміру дати в нїм автор.

Правда, що сам Костомаров инакшими очами задивляв ся на свою книгу по новій ревізії, яку дав їй перед виданнєм 1870 р. Він пропустив уже тут рекомендацію «Б. Хмельницького» як твору для публїки, а не для учених, згадку про обмеженість своєї знайомости з джерелами. Близше познайомивши ся з московськими актами архиву загран. справ в 1860-х рр., використавши деякі збірники польських листів і актів в пет. публ. біблїотеці і переглянувши дещо гострійше свій давнїйший матеріал, він, очевидно, готов був дивитись на свій твір як на працю вповнї наукову. І треба сказати — такий був чар його таланту, що при всїх своїх слабих сторонах його книга на довгі часи зістала ся не тільки артистичним образом, але й головною науковою працею про сю добу, не вважаючи на всї критики і поправки, і на появу новійших праць, які мали дати «поправлений» образ сеї доби й головного її героя.

Першим зробив ряд поправок до «Б. Хмельницького» Максимович при виходї його осібною книжкою в 1859 р., в улюбленій своїй формі — лїтературних листів. Перші чотири були надруковані п. т. «Письма о Б. Хмельницкомъ къ M. П. Погодину» в Максимовичевім збірнику «Украинецъ» 1859: пятий — «О пріЂздЂ Б. Хмельницкаго въ Кієвъ изъ Замостья» в час. «Рус. БесЂда», 1859: решта, числом 13, були вже адресовані самому Костомарову й друкувались з початку в Спб. ВЂдомостях (1860), а потім в «Основі», як та стали виходити. Зібрані вони разом в І т. «Собранія сочиненій» Максимовича.

В першім листї він висловлює свій принціпіальний погляд на Б. Хмельницького — з становища полїтичного унїтаризму («Д†стороны одного Русскаго міра, надолго разрозненныя и даже противстоявшія другъ другу, сошлись воедино — усиліями Богдана. Его постоянное устремленіе къ Московской Руси... и то что въ 1654 г.... положено было счастливое начало великому историческому дЂлу — возсоединенію всей Владимировой Руси, и понынЂ еще не оконченному: все это даетъ Богдану полное право, чтобы память его была драгоцЂнною и для Великороссіянина, и для всей Руси»).

Далї М. подає загальну характеристику твору Костомарова і в делїкатній формі закидає йому, що в своїм півбелєтристичнім трактованню теми він нагорнув богато подробиць непевних, які характеризують польсько-український конфлїкт взагалї, а не мають фактичної певности. По сїм переходить до детальних прикладів ріжних недокладностей в «Б. Хмельницькім», але при тім обертаєть ся переважно в дрібних подробицях: невірних іменнях, датах і т. п. Питаннє достовірности ріжних джерел, ужитих Костомаровим, зісталось майже незачепленим: Максимович напр. теж з повним довірєм приймає відомости Величка і з спочутєм повторює ріжні апокріфічні звістки, внесені в своє оповіданнє Костомаровим. Круг джерел, в котрім обертав ся Максимович, взагалї був досить тїсний — хоч він і звав зате свої джерела дуже добре. Ще більше може нїж Костомаров, обома ногами стояв він на українській традиції XVIII в., на її фактах і поглядах, і з сього боку нїчого нового й не міг вказати Костомарову. А його наклик до критичнїйшого оброблення матеріалів, супроти тих конкретних поправок, які подавав він сам, для Костомарова мусїв звучати як заохота до «крохоборства» — точнїйшого провірювання дат, імен, цитат, і тому не міг зробити на нього особливого вражіння, бо для всякої такої дрібязковости Костомаров меньше всього мав і хисту і охоти.

Але разом з «листами» Максимовича (1860) вийшов десятий том «Исторії Россіи» Соловьова, де останнї роздїли були присвячені Хмельниччинї. Як бачимо тут з збірної нотки про джерела для історії війн 1648 і 1649 рр., круг історично-лїтературних джерел Соловьйова був не великий, значно меньший від Костомарова (з українських Самовидець і Величко, з польських Єрлич, Твардовский, Рудавский, Коховский, з деякими перерібками їх, і збірник актів київської археоґраф. комісії). Але Соловйов використав московські акти далеко ширше, нїж свого часу зробив се Бантиш-Каменский, і положив їх основою своєї працї; завдяки тому вона становила на той час важне і цїнне доповненнє до твору Костомарова і правдоподібно — не зісталась без впливу на новий напрям його занять. Власне в 1861 р., ставши членом археоґрафичної петерб. комісії, він прийняв на себе видаваннє московських актів до історії України і виписавши їх собі в археоґрафичну комісію до Петербурга, за помічю Кулїша приступив до їx видавання. Третїй том, присвячений Хмельниччині, вийшов в українській друкарнї Кулїша 1861 р. (том перший «Актів» вийшов пізнїйше, в 1864 р.).

Своїм звичаєм Соловьов в своїй працї не входив в нїяку полєміку з Костомаровим: за нього до певної міри зробив се, в дуже різкій формі його ученик Ґенадій Карпов з нагоди нового видання «Б. Хмельницького» (1870). Того ж року він випустив книжку «Критическій обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторіи Малороссіи относящихся за время: 8.1.1654 до 30. V. 1672». В нїй вказує він як на хибу всеї дотеперішньої української історіоґрафії на мале використаннє московських актів, і то тільки частинне — поминеннє матеріалів архива мін. юстиції, вперше вказаних Соловьовим. Обнижаючи джерелову вартість лїтописної й мемуарної лїтератури, він підносить, що «съ момента соединенія Малороссіи съ Великою Россіею для исторіи первой нЂтъ другихъ главныхъ источниковъ кромЂ дЂлъ нашихъ архивовъ» (c. 126). Суворо розкритикувавши «Історію Русів» і Марковича, він также суворо взявсь і за Костомарова, закидаючи йому, що він «сочинилъ» свого «Б. Хмельницького» подібно як автор «Історії Русів» «сочинялъ» свою історію (с. 128). Дорікав йому не тільки за неповноту і недокладности його працї, але й за тенденційність — не тільки в представленню й освітленню подїй, але навіть і в виборі й видаванню матеріалів: що Костомаров, сам не працювавши в архиві, виписував акти для видання по вказівкам історії Соловйова, і ще й сих вказівок не вмів використати, та навмисно упускав те що не підходило під його та Кулїшів український, антимосковський патріотизм, і т. д. В тім дусї відповідав він потім і на замітки Костомарова, що вийшли в часоп. БесЂда (1870, І) під заголовком «ОтвЂтъ г. Карпову на его статью ,Критическій обзоръ». Карпов випустив против них брошюру: «Г. Костомаровъ, какъ историкъ Малороссіи (1871), написану навіть ще різше нїж «Обзоръ».

Але власне сей занадто гострий тон, се втяганнє до наукової полєміки полїтики і одностороннїсть поглядів до решти ослабили все те значіннє, яке самі по собі, очищені від всякої ненаукової домішки, могли б мати критичні замітки Карпова. Від його книги й брошюри відвернулись взагалї як від чогось негідного, «чорносотенного» по теперішньому кажучи. Не зробила після сього користного вражіння й проба Карпова по свойому критично розібрати історію Хмельницького. В 1873 р. вийшла його книжка «Начало исторической дЂятельности Богдана Хмельницкаго, историко-критическое изслЂдованіе», де огляд подїй доведено до походу Хмельницького з Низу, а властиво дано критику української традиції й поглядів українських істориків на житє і діяльность Хмельницького до сього моменту. Критика була б користнїйша, колиб не знижала її вартости велика обмеженість власного наукового апарату Карпова, що полишив на боцї все польське з виїмком самих «Памятників київ. комісії», і не було б знов того неможливого «полємічного» тону з натяками на «неблагонадьожні» тенденції противників. А так книга була, можна сказати, страчена для науки, і одиноким позитивним вкладом, прийнятим науковими кругами від її автора, зістались його додатки до збірки Костомарова в Актах ЮЗР., згаданї вище (с. 208).

Не завадить одначе навести принціпіальний погляд на Хмельниччину, котру сей крайнїй оборонець московської традиції хотїв противставити українській автономистичній точцї погляду Костомарова: «Вся Малороссія, народъ и козаки, воевали съ Польшею, но только, какъ всЂмъ извЂстно, не изъ-за правъ, а для защиты гонимой вЂры. Условія, на которыхъ Малороссія соглашалась подчиниться ПольшЂ, были обыкновенно двоякія: всенародныя и козацкія. Всенародное требованіе было только одно, которое и стояло всюду на первомъ планЂ — это свобода православія. Такое условіе Польша менЂе всего могла исполнить, — и Малороссія отложилась отъ нея. Переяславская рада, 1654 года, была дЂломъ не однихъ казаковъ, но всего народа. Нужно было малороссійскому народу на этой радЂ читать какія-либо права и предлагать какія-либо условія Великой Россіи? Малороссія могла только одного желать, чтобы ея не выдавали ПольшЂ. Но это само собою разумЂлось изъ рЂшенія Великой присоединить къ себЂ Малую. Да и большая разница Польша и Россія: отъ Польши отбивались, а къ Россіи христа-ради просились въ подданство». (Г. Костомаровъ какъ ист. Малор. с. 18). Самого Хмельницького, як дїяча, Карпов цїнив дуже високо, ставлячи поруч Вільгельма Оранського і Вашінґтона, і тільки наставав на невідповідне освітленнє його дїяльности.

З иньшого становища — різко осуджуючи Хмельницького як дїяча і як індівідуальність, і так само й викликаний ним рух і цїлу козаччину, виступив против Костомарова й його твору Кулїш. Уже в своїй популярній книжцї «Хмельниччина» (1861) він, кажучи його пізнїйшими словами (Народ, 1892 с. 248), «виробив иньшого Хмеля Хмельницького», нїж яким представив його Костомаров в своїм творі. Кулїш мав на метї внести поправки в погляди Костомарова, дати иньше освітленнє тим фактам, на котрих спиняв ся Костомаров, з котрими він тодї був ще в добрих відносинах і разом працював над виданнєм актів Хмельниччини. По словам Кулїша, на критику Костомарова підбивав його тодї Максимович, але Кулїшеви не хотїлось критикувати, тільки дати свою конструкцію сеї епохи. Він задумує велику історію України за козацьких часів «проникнутую идеею сліянія русскаго народа», від перших конфлїктів з Польщею в XVI в. до подїлу її. Історія ся представлялась йому в трьох тритомових трильоґіях, з котрих першу становила «Исторія возсоединенія Руси», середню історія Хмельниччини, названа ним «Исторіею отпаденія Руси оть Польши», і останню історія пізнїйших часів «до царицї Катерини і лядської халепи». Так начеркує Кулїш плян сеї працї в листах 1874 р., відкриваючи при тім і провідні мотиви сеї роботи: розвінчати в другій трильоґії Хмельницького, як розвінчав уже в «Исторії Возсоед.» К. Острозького, «аби стидно було йому ставити памятник», і заразом — знищити Костомарова, що, мовляв, як чужеплеменник, орґанїчно був нездібний зрозуміти й відповідно представити українську історію (листи до Хильчевського, К. Старина 1898, І с. 137 і д.)