Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Матеріалу, що правда, не бракувало. Ми бачили, як уже по перших вістях про заходи Хмельницького на Запорожу, а особливо по погромі сїчевої залоги пішов рух по Українї, і по словам Потоцкого, вже в мартї місяцї прибрав вигляд дуже серіозний. Поворотний марш гетьманів з під Чигирина в маю послужив сіґналом до явного повстання. Звісний нам Машкевич, переїздячи навздогін за Потоцким через Черкащину, чув себе вже в великій небезпецї серед симптомів повстання. «Скоро тільки виїхав з Днїпра, надибав громади хлопські в містечку — вони всї кобильницї позапускали і коли б не вискочив в поле, помітивши дїру в плотї огородовім, певно б нас зловлено. В милі від Сокирної мусїли ночувати через непогоду, хоч усї [очевидно Поляки] повтїкали з міста, і як би хлопи не чули поблизу коронного війська, не лишили б нас живими» [1305].

Так було ще перед корсунським погромом: по погромі повстаннє вибухнуло відразу полумєм нестримно і страшно. Не знати справдї, чи Хмельницькому треба було аж розсилати які-небудь проклямації, як оповідають деякі сучасники [1306]. Автентичних унїверсалів з покликом до повстання в кожнім разї від нього не маємо, і лишаєть ся під сумнївом, чи були вони дїйсно [1307]. Україна підіймала ся і без них сама стихійно.

Шляхта і все що з нею, вже перед тим настрашене, почало без памяти тїкати куди видно — оскільки можна ще було продерти ся серед лави збунтованого народу. Оповіданнє того ж Машкевича про мандрівку Яреми Вишневецького з Заднїпровя дає досить виразистий і характеристичний образ тодїшньої хвилї. Ярема — ми вже се знаємо, зібрав досить значне військо і зберав ся з ним іти в поміч гетьманам. Він шукав переходу через Днїпро, порозсилав своїх драґонів до ріжних надднїпрянських місточок, але нїде не було поромів; зараз в ночи по погромі гетьманів потоплено всї пороми на Днїпрі, аби не дати переходу. Вишневецький, «побачивши, що сидить за Днїпром як у пташій клїтцї з своїм людом», став радити ся своїх офіцерів, і рішено тїкати за Днїпро, куди-небудь, поки ще не збунтовали ся заднїпрянські (правобічні) хлопи: иньшого виходу не бачило «тільки одну діру для утечі — Чернигів», і рушили на Чернигів з усїм військом. По дорозї приставала до них ріжна шляхта, шукаючи захисту. В Чернигові також застали шляхту, що поховала ся туди від козаків. Вишневецький радив їй, аби йшла з ним, але вона лишила ся, надїючи ся, що «тут за лїсами» буде безпечна. За Днїпро удало ся перейти аж під Любечом — під Брагин, і в сам час, бо не вважаючи на значні сили Вишневецького, козаки йшли за ним слїдом, і тільки через те, що заняли ся були облогою Чернигова, дали змогу Вишневецькому перейти за Днїпро і через Полїсє пройти на театр війни, в Браславщину [1308].

Разом з ним ішов табор утїкачів польських і жидівських, що встигли прилучити ся до його війська, в біблїйнім стилю описані Ганновером:

«Всї панове, що рядили по місточках за Днїпром і по сей бік Днїпра, аж до Полонного, утїкли, рятуючи душу. І коли б Господь не зіставив нам останку, були б ми як Содом. Підпорою в бурі був покійний князь Вишневецький з військом своїм на Заднїпровю: він кохав нарід ізраїльський незмірно, був сильний в бою, як нїхто иньший в державі. Він рушив з своїми людьми в напрямі Литви, а з ним коло 500 обивателїв (Жидів), кождий з жінкою і дїтьми. І нїс їх як на крилах орлиних — поки не довів куди хотїли. Коли їм грозила небезпека з-заду, казав їм іти перед собою: коли грозила з переду, йшов перед ними як щит і заслона, а вони за ним ставали обозом» [1309].

На правім березї, де не було такого непереможного барієру, як Днїпро з його перевозами, утеча шляхти і всього звязаного з польським режімом розвинула ся ще ширше і повнїйше. Не пробували нїде боронити ся і відсиджувати ся, тільки тїкали куди видко далї від театру повстання.

«Як тільки пішла та страшна і жалісна чутка, що вже війська і гетьманів нема, а орди 60 тисяч іде з козацьким табором, зараз уся Україна — воєводство Київське і Браславське утїкли перед такою перемогою і силою неприятельською, покинувши доми свої і найдорожші заклади свої», писав Кисїль з Волини в 10 день по Корсунськім погромі. «Не тільки волости, але й всї міста: Полонне, Заслав, Корець, Гоща, стали україною (пограничем), а иньші обивателї, не задержавши ся й тут, повтїкали до Олики, Дубна, Замостя. Нї одного шляхтича не зістало ся, сама тільки чернь (plebs), з котрої частина пішла до Хмельницького і військо його з кількох тисяч до кількадесяти підняла; а друга — певна, що їй нїчого не станеть ся, безпечно зістала ся в домах. Але і тих орда, як вони на її привитаннє з місточок повиходили, так привитала, що по багатьох місцях в пень вирубила, отже й хлопи почали від того добра утїкати» [1310].

«Як тільки шляхта — обивателї київські довідали ся про погром гетьманів і коронного війська», — записує Єрлич, - «зараз тої ж години почали на вози пакувати ся з жінками і дїтьми, відбігаючи домів і всього, хто куди міг, ледве з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по місточках і селах, оборонно збудовані двори» [1311]. «Кождий хлоп або вбив свого пана, або вигнав в одній одежі з душею і дїтьми — повнїсенькі польські міста тої шляхти», — пише иньший шляхтич серед сеї утечї, очинивши ся в Дубнї [1312].

Загалом одначе треба сказати, що на які-небудь кріваві ексцеси козацького війська Хмельницького скільки-небудь конкретних показів не стрічаємо. Хмельницький безсумнївно прикладав усе до того, щоб затримати його в можливих границях воєнної коректности, — щоб не загострювати і так дражливої ситуації.

Так само звістки сучасників говорять, що він не скільки не інтересував ся розвоєм чисто селянського і підданського повстання, і не приймав до свого табору селянських юрб. «Вибраних тільки людей приймає, мотлох до роботи і податків привертає», записує один кореспондент з місця [1313]. «Хлопів не приймає, навпаки відсилає до дому, поучивши», — вторує йому князь Заславський в листах на сойм, і така опінїя являєть ся загальною — її записує в своїм дневнику і Радивил. «Всї піддані на Руси до козаків пристали і збільшили військо козацьке до 70 тисяч, і ще більше хлопів руських до них прибувало, але Хмельницький їx до плуга назад видсилав», пише він про перші стадії повстання [1314].

Надмірне розколиханнє народних мас було явищем небезпечним для самих проводирів козацтва, котрі ще зовсїм не думали про яку небудь народню війну з Польщею, — як побачимо далї.


Примітки.


1. Десятилїтє перед Хмельниччиною.

Десятилїтє перед повстаннєм Хмельницького й ті зміни, які проходили в українськім житю протягом його, досї не звертали на себе уваги самі для себе, а трактували ся головно як прелюдія Хмельниччини.

Особливо яскраве освітленнє з сього становища дав йому Кароль Шайноха в своїй працї Dwa lata dziejów naszych (друковала ся в 1862-1863 рр., осібно вийшла в 1865, мала потім кілька видань). Книга богата змістом, написана талановито і мала великій вплив в історіоґрафії (між иньшим і на Исторію возсоединенія Руси Кулїша), не вважаючи на свого суто-шляхецькі, провіденціяльно-романтичні провідні гадки. Для Шайнохи Хмельниччина була відплатою історичної Немезіди (або по термінольоґії самого Шайнохи — Opatrności, Провидїння), за поневоленнє козацтва, заведене 1638 р. і підтримуване маґнатами й цїлою шляхтою всупереч всїм змаганням короля-лицаря Володислава. Даремно силував ся він вирвати шляхту з її господарських і кольонїзаційних інтересів, які нероздїльно опанували її в сїм періодї польського житя, а козаччину — з того поневолення і омужичення (schłopienia), до якого довели її пани. Матеріялїстичні, аґрарні інтереси взяли гору над ідеальними: над лицарською місією шляхти і козацтва.

В сїм освітленню Шайноха виходив почасти з своїх власних поглядів, що лягли основою його гадок про конфлїкт рицарської й господарської стихії в житю шляхти і боротьбу справжньої, польської шляхти з шляхтою молодшою, козацькою, зрівняною з шляхтою польською. Але заразом стояв під безперечним впливом старої лєґенди польських роялїстів 1648 р., які оправдували неконституційне поведеннє короля в 1646-7 рр. тим, що король мовляв уже тодї мав секретні відомости про приготовання до союзу козаччини з Кримом і своєю війною з Туреччиною хотїв відвернути від нього козаччину, а маґнати своєю опозіцією знищили сї спасенні королївські пляни і стягнули на Польщу козацьке повстаннє. Як було вказано в тексті (с. 141), таку гадку розвиває в своїх записках Освєнцїм, і вона, очевидно, не була його власним домислом, а обертала ся в ширших кругах людей перейнятих піетизмом для покійного короля й противставляла ся наріканням шляхетських опозіціонистів на тайне порозуміннє короля з козаками задля зроблення державного перевороту. По думцї Освєнцїма звістка про змову козаків з Ордою, донесена королеви Конєцпольским, послужила приводом до плянів Конєцпольского про війну з Кримом і королївських замислів що до війни з Туреччиною, і під впливом сих відомостей зложились, очевидно, погляди на сї подїї і у Шайнохи. Він дає паралєлю королївських плянів 1646 р., розбитих шляхецькими аґраріями, і козацької пімсти 1648 р. Відти титул працї: «Два роки», 1646 і 1648.

Під значними впливами Шайнохи була написана друга талановита польська моноґрафія про сї часи — Людвіка Кубалї, Jerzy Ossoliński (I-II, 1885). Тут одначе королївські пляни турецької війни і його зносини з козаками взяті були під докладнїйшу аналїзу в порівнянню з дуже мальовничою, але не надто точною працею Шайнохи (Шайноха подав дещо документального матеріалу в додатках, але джерел своїх при текстї не цитує нїде).

Потім, десять лїт пізнїйше, ще докладнїйшим розслїдам пляни Володислава і його полїтику 1640-х рр. піддав краківський професор Чермак в книзї: Plаnу wojny tureckiej Władysława IV (Rozprawy wydziału hist.-filozof. akademii, т. XXXI, 1895). Не вдоволяючи ся запискою Тьєпольо, на котрій опирали ся попереднї дослїдники, він простудіював невидані депеші його й иньшу дипльоматичну кореспонденцію сих років (на жаль, не видав її, вповні-тільки дрібні, більш меньш припадкові виривки). Таким чином він мав спромогу констатувати значні недокладности в оповіданню Тьєпольо, і взагалї поставити подїї 1646 р. в відповідній перспективі й звязку з иньшими полїтичними плянами й інтересами Володислава. Для сих справ його книга й досї зістаєть ся підставовою. Проба нїби самостійної ревізії сих питань, піднята Р.-Гавронським в його книзї про Б. Хмельницького (див. прим. 5), не має нїякої вартости.

Ранїйшим стадіям полїтики Володислава (кінчаючи р. 1637) присвячена книжка А. Шельонґовского Rozkład rzeszy i Polska za panowania Władysława IV, 1907. Сюди ж належить статейка Чермака: Polska wobec wyniku wojny 30-letnej (передр. в його Studya historyczne, 1901). По-за тим до польської полїтики тих часів іще: Szelągowski, Układy królewicza Władysława i dyssydentów z Gustawem Adolfem w r. 1632 (Kwart. hist. 1899). Ottman, Legacya do Turek W. Miaskowskiego (Klоsу, 1883). Waliszewski, Polsko-francuskie stosunki w XVII w., 1889. Kraushar, Samozwaniec Jan F. Łuba, 1892.

З публїкацій матеріялу для сього часу крім згаданих уже додатків Шайнохи треба згадати Skarbiec historyi polskiej Сєнкевича, 1839 (посольство д'Аво до Польщі 1635 р.); Podgórski, Pomniki do dziejów Polski, 1840; Relacye nunciuszów. 1643-м р. починають ся дуже важні, тільки що згадані записки Освєнцїма, тепер видані в цїлости Чермаком (Scriptores rerum роlоnісаrum, XIX, 1907) (перед тим Антонович видав витяги з нього в перекладї, Кіев. Старина, 1882), а також записки Богуслава Машкевича (тальки старе виданнє в Zbiór pamiętników V). Богато цїнного при загальній бідности матеріялів для наших справ дають московські акти, особливо Донскія ДЂла т. II і III.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 82. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи