Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Богдан мав добрих приятелїв серед нової старшини, з адмінїстрацією староства, де служив його батько, очевидно, теж звязували його звязки приязни і зажилости. Все, здавало ся, віщувало йому спокійне і приємне житє — тим щасливійше, чим меньше в нїм було слави і відповідальности.

Той факт, що його разом з Барабашем і Іляшем вибрано в 1646 роцї в повірники королївської місії, ще раз дає понятє про його позицію в війську: репутацію чоловіка впливового, певного, льояльного супроти короля. І він тодї, як і Барабаш або Іляш, не схотїв ріскувати своїм положеннєм і пускати ся на слизьку дорогу аґітатора-бунтаря, хоч би і з королївської руки.

Всякі пізнїйші говорення про те що Хмельницький уже від давна був підозрілим і показував бунтівничі замисли, або величання проникливости покійного гетьмана Конєцпольского супроти нещастя, в яке впав його наступник Потоцкий — се очевидно запізнені віщування тих глубоких политиків, які все пригадують по подїях, як то вони добре їх предвидїли і від них остерігали.

Такі глубокі відкритя кн. Заславського по корсунськім погромі, що Хмельницький, котрого він певно й імени не чув перед тим і навіть тепер називає «одним козаком переяславським», «не тепер тільки засмакував добичи Річипосполитої, а з давна порозумівав ся з беєм, і тільки за якимись чарами чи фатумом не були сї зносини помічені» [1216]. Такий популярний переказ про те, як Хмельницький на похвалки Конєцпольского Кодаком, відбудованим по Остряниновім повстанню, вирвав ся з сміливою заміткою, що «як людська рука збудувала, так людська рука може й знищити його», і сими розбудив підозріння у старого гетьмана. Або иньше анальоґічне, тільки не таке популярне оповіданнє про віщуваннє Хмельницького по погромі 1638 р., що «козацька мати», котру вважали добитою Конєцпольским та Потоцким, ще дасть грізне для Поляків потомство від союзу з Татарами. Таке ж оповіданнє, що Конєцпольский, високо цїнячи Хмельницького, все мав передчутя чогось незвичайного від того чоловіка і перед смертю жалував, що лишив Хмельницького живого — бо тільки він, Конєцпольский, повагою своєю стримував його, і т. и. Всї вони виглядають як пізнїйші рефлєкси, до котрих перед своєю аферою Хмельницький правдоподібно давав дуже мало приводу.

Та слїдом стрясла ся біда, яка до решти зруйнувала всї його здобутки і зробила саме житє його непевним. Траґічні наслїдки сеї Богданової афери густо заплели її ріжними лєґендарними подробицями і наповнили паралєльними мотивами, серед яких незвичайно трудно визнати ся, — тим більше, що в додатку до всього майже бракує хронольоґічної основи всьому тому букетови реальних фактів, підозріливих поголосок і чистих вимислів.

Вихідна точка ясна — сварка з новим підстаростою чигиринським Чаплїцким, чи Чаплїньским. З чого вона пішла, зістанеть ся мабуть секретом, та і в дїйсности такі ворогування сплїтають ся часто з таких складних, а в окремішности маловажних мотивів, що потім самі головні участники не здають собі справи з початку своєї ворожнечі і вказують зовсїм ріжні причини.

По звісному принціпу cherchez la femme і тут з часом особливу популярність здобула романтична «боротьба за жінку» між Хмельницьким і Чаплїньским. Мовляв, Чаплїньский ухопив жінку, невінчану, з котрою жив Хмельницький, а Хмельницький добивав ся її назад, але анї Чаплїньский не хотїв її віддати, анї вона не хотїла вже вертати ся, бо перейшла на латинство і Чаплїньский обвінчав ся з нею. Аж по корсунськім погромі коронних військ Хмельницький захопив її в свої руки і мешкав як з жінкою, діставши якесь благословенство на сей шлюб від патріарха в Київі. Се трівало до 1651 р., коли стала ся в Богдановій родинї траґедія, закінчена — як оповідали — повішеннєм сеї жінки. Але вся ся історія з жінкою стає причиною афери доперва в пізнїйших писаннях, котрих автори стояли від вражіннями сеї траґедії 1651 р. У тих же авторів, які сеї пізнїйшої траґедії не знали — у Ганновера, Пасторія, Віміни, нема згадки про якусь романтичну причину сварки Хмельницького з Чаплїньским. Так само анї в автентичних листах Хмельницького, нї в так званом «реєстрі кривд» [1217], анї в оповіданнях Хмельницького, переказаних ріжними аґентами, нї в поголосках, збираних Кунаковим по горячим слїдам, зимою 1648-9 р., нї в пізнїйшій кореспонденції з королем, де Хмельницький добивав ся видачі йому Чаплїньского, — нема нїяких слїдів сього романа. Мова йде все про самі прозаічні річи, так що се змушує ставити ся досить скептично до всеї сеї романтичної історії, як причини пізнїйших бід. Правдоподібно аж траґічний кінець сеї другої Богданової жінки звернув увагу на неї і так зложила ся пізнїйша історія про неї, як причину всеї біди — як про «степову Гелєну», зза якої пішла козацько-польська війна.

Вповнї реальний характер, як причини афери, мають за те ріжні старостинські драчі з Хмельницьким і вкінцї відібраннє суботівських ґрунтів, так що про се годить ся сказати тут кілька слів.

Конфлїкт з старостинською адмінїстрацією, обвинуваченнє в бунтї, арештованнє, індівідуальність Хмельницького, характеристики, утеча на Низ.

Знаємо, що одною з головнїйших кривд, на які скаржили ся козаки, було те, що старостинська адмінїстрація брала з них поволовщину і ріжні побори. Здаєть ся, від сього зачали ся і прикрости Хмельницькому від Чаплїньского. В «реєстрі кривд» читаємо, що «в р. 1646, коли Хмельницький діставши двох Татар, возив їx до пана краківського (гетьмана Потоцкого) [1218], в неприсутности його забрано у нього поволовщину, і з стайнї коня його; на котрім їздив в дикі поля». Розгнїваний сими і подібними прикростями, Хмельницький занїс скаргу на Чаплїньского — правдоподібно перед самого пана старосту. Але вона йому не помогла, а роздражнений нею Чаплїньский став чіпати ся Хмельницького ще гірше, і при якійсь нагодї вхопивши малого синка Хмельницького велів своїй челяди вибити його канчуками серед чигиринського ринку, і та так постарала ся, що по сїй екзекуції його занесено до дому ледво живого, і він потім незадовго вмер [1219].

Другим ударом для Хмельницького було відібраннє від нього хутора. Чаплїньский представив старостї, що Хмельницький безправно і незаслужено володїє просторими ґрунтами, які мають належати до староства. Описав його як чоловіка шкідливого, ворожого і т. и., і кінець-кінцем дістав позволеннє відібрати від нього ґрунти, котрими Хмельницький володїв, очевидно, без усякого певного документу, за простим позволеннєм старости Даниловича чи його підстарости. Правдоподібно, Хмельницькому було предложено взяти відшкодованнє за вложені в культуру сих ґрунтів кошти і уступити ся з них. Пасторій називає навіть суму, яка була кінець-кінцем признана Хмельницькому — 50 золотих. Хмельницький не хотїв уступати ся, тодї Чаплїньский тодїшнїм звичаєм урядив збройний наїзд, захопив ґрунти силоміць, при тім знищив двір Хмельницького, забрав збіже і всяке добро, — як звичайно при таких наїздах бувало [1220].

Хмельницький пробував дійти свого; все його істнуваннє було поставлене на карту і він мусїв ужити всїх способів, щоб вернути собі маєток. Ріжні автори оповідають досить широко про його скарги і в ґродськім судї, і у короля, і навіть на соймі. Переказують ся резолюції списані в сих справах, і розмова з Хмельницьким короля, що мовляв порадив йому боронити ся силою [1221]. Маємо навіть королївську грамоту, нїби то видану йому королем на потвердженнє його прав, в Варшаві 22 липня 1646 р. [1222]. Все се одначе дуже сумнївне. І захований текст королївської грамоти, і самий факт її видання мало ймовірні; мало правдоподібно навіть, щоб Хмельницький в сїй справі звертав ся до короля — справа була безнадїйна, і Хмельницький се мусїв знати. Не знати, чи була вона навіть у ґродськім судї, не тільки що в соймовім; Хмельницький був nullo iure possessor, безправний держатель. Навіть в згаданій грамотї з 22/VII, подиктованій Хмельницьким або уложеній на основі даних ним відомостей, нема згадки про якісь права його — крім дотеперішнього спокійного володїння. В такій справі все залежало від волї старости, і раз Хмельницькому не удало ся прихилити його, знайти протекцїю до нього — все було даремне.

Тим часом всї заходи, які Хмельницький робив против своїх ворогів, тільки ще більше загострювали відносини. Боротьбу перенесено на полїтичний ґрунт. На Хмельницького пішли доноси, обвинувачення в зрадї і бунтуванню козаків. Його давнїй товариш по службі військовій Роман Пешта, осавул чигиринський, обвинуватив його що він бунтує козаків до морського походу: очевидний відгомін секретних поручень, даних королем. Коховский знає імя ще иньшого доносчика — якогось сотника «Онїаса», що доносив комісарови Шемберґу про приготовлення до бунту, які йшли від Хмельницького.

Крім загальних противодержавних замислів його обвинуватили також в якихось інтриґах спеціально против Ол. Конєцпольского, з нагоди звісного нам походу против Татар, що відбув ся в осени 1647 р. (в жовтнї) [1223]. Одні кажуть, що козаків обвинувачувано, що вони перестерігли Татар, і тому не удало ся захопити на місцї орди, иньші — що вони зробили засїдку на Конєцпольского, як він мав вертати ся з походу, і привідцею того оставлено Хмельницького. Першу версію знаходимо у Ганновера [1224] другу у анонїмного мемуариста, дуже близького подїї [1225]. Він оповідає, що коли Конєцпольский з Базавлука (з Сїчи) рушав понад Днїпром до Кодака, прийшла відомість, що «Хмельницький бунтує козаків». Мало се бути приблизно в останнїх днях жовтня н. ст. [1226]. Конєцпольский вислав перед собою свого служебника Радлїньского, державця Крилова, і той приїхавши до Крилова, «застав ріжнї вісти про бунти Хмельницького — що справдї він бунтує козаків, аби знищити обоз [Конєцпольского], що йшов до Крилова». «П. Радлїньский, порозумівши, що він має такі замисли, поїхав з Крилова до Бужина, де був Хмельницький, зловив його і припровадив до Крилова». (Коховский теж знає сей арешт Хмельницького в Бужинї і додає подробицю, що Хмельницького звабили туди приятелї, нїби то в справі продажи якогось славного своєю швідкістю коня). Конєцпольский, приїхавши до Крилова, застав Хмельницького в вязницї і учинив раду — що з ним робити. Порішили дати його на поруки: поручив ся за нього Кречовський полковник і деякі приятелї Хмельницького.

Так оповідає безіменний мемуарист. Хмельницький (в «реєстрі кривд») безпосереднїм провинником в сїй афері вважає, видно, Пешту з його доносом. Він «донїс на його погибель до п. хорунжого коронного, нїби замишляє випровадити армату на море, а п. хорунжий по при иньші претенсії через Чаплїньского розгнївавши ся ще й за се, велїв наступати на здоровє Хмельницького». А на иньшім місцї того ж реєстру сказано, що п. Конєцпольский, «вертаючи ся з Запорожа, велїв взяти Хмельницького за варту і голову йому утяти, а як Хмельницький хотів удати ся в сїй справі до пана краківського [Потоцкого], по дорогах пороблено засїдки».

Властиво Конєцпольский, як староста чигиринський, не мав права вязнити Хмельницького — тим меньше не міг засудити його на смерть, і свій арешт Хмельницький вважає, очевидно, одним з тих старостинських безправств, на які скаржив ся він і козаки. В данім разї ся безправність ослабляєть ся тою обставиною, що се дїяло ся підчас воєнного походу, що Хмельницький був обвинувачений в замислах против сього походу, що з Конєцпольским був безпосереднїй начальник Хмельницького — чигиринський полковник і иньша військова старшина. Арештований, і потім випущений був Хмельницькій мабуть за спільною порадою, і сей арешт міг трактувати ся як спосіб самооборони. Одначе справа кінець кінцем не могла бути порішена без висших військових властей - комісара і самого гетьмана Потоцкого, і Хмельницького віддано на поруку Кричевському — мабуть до дальшої волі Потоцкого. Хмельницький збирав ся їхати до нього і скаржити ся на безправний арешт. Але мабуть той же Кричевський, його приятель і зверхник, котрому сучасні чутки і пізнїйші лєґенди надали таке значіннє в історії Богданової утечі, — попередив його, що всї силування його знайти захист у гетьмана будуть даремні. А може остеріг його і перед якими-небудь роспорядженнями Потоцкого, виданими на некористь Богдана, тако що він залишив свої гадки скаржити ся Потоцкому і переконавши ся в безоглядности і всемогучости своїх ворогів, а безсильности тих, на котрих прихильність і ласку рахував, рішив піти пробоєм і пустити ся стрімголов на ту дорогу, на яку пхали його всї останнї пригоди — дорогу бунту і боротьби.

Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького. В душі його, в усїх єстві настав глубокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досї була ся незвичайно сильна і богато обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед сим і по сїм моментї се було двоє ріжних людей.

Ми не маємо достовірних характеристик його з-перед сього перелому. Зовсїм природно, бо тодї се був чоловік мало визначний, до котрого мало хто приглядав ся: такі напр. фрази, як Коховского, що се був чоловік на від привітний, згідливий і покірний, який ховав під усміхненим лицем свої внутрішні зворушення, — ледви чи оперті на дїйсних поміченнях. Описи з часів після повстання і одинокий цїнний портрет, ґравірований Гондїусом [1227], малюють Богдана як чоловіка сильної фізичної будови, добре захованого, незважаючи на свої пятдесять-шістдесять лїт, сильного темпераменту, невичерпаної енерґії [1228].

Призвичаєний дипльоматизувати, ховати свої дїйсні заміри під маскою згідливости й індіферентности — правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світї, а особливо в полїтицї годї инакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представляв ся добродушним, скромним, непретенсійним. Очевидно любив навіть імпонувати сею крайньою простотою і невибагливістю свого особистого житя. Але легко запалював ся, уносив ся безпосереднїм почутями — радістю, гнївом, жалем, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тодї доходив до крайности: «кидав ся з лавки, волосє рвав на собі, ногами бив в землю».

Говорив радо, багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподїванкою. Взагалї бачимо мішанину щирої безпосередности з східнїм лукавством і вирахованним актьорством, де часто не можна відріжнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гнїву, роздражнення, жалю, і се сполученнє дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихованнєм і теж часами утрірованої умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастє і провіденціальне призначеннє, розвиненою великими подїями, які йому прийшлось пережити, — роблять дивне вражіннє. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на його, став він більше нїж коли небудь шукати в піятицї забутя, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміни долї, сї нечувані напруження всїх сил, які йому прийшло ся пережити в сїй афері і потім в перших стадіях повстання, видобули з нього незвичайні прикмети і таланти, незрівняну побудливість енерґії, дивну меткість, орґанїзаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітного сотника чигиринського поставила в ряді найвизначнїйших героїв історії,

Такий перший удар, що викрісував палющі іскри з укритих потенцій сього великого духа, впав на Хмельницького в осени 1647 р. Розумієть ся, козацьке житє на українськім пограничу не стелило ся рожами нїколи, але тепер захитало ся в житю Хмельницького все, що він вважав міцним, певним, безпечним. Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, був обрабований зі всього шляхетським зайдою і не міг знайти помочи анї управи. Бездоганний, гордий своєю випробованою вірністю королеви і річипосполитій — попав в бунтівники і не міг виправдати ся від сього закиду. Його старого, шановного чоловіка волочать по вязницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен.