Трівожні поголоски і знаки: побоювання Конєцпольского, вісти про зносини козаків з Кримом, смерть Конєцпольского й «іскра» в козацькім війську, зносини Володислава з козаками, його привилей козакам і бунтівничі поради, пасивність козацької старшини, королївські пляни, козаки не сповняють королївського поручення, подоріж на Україну Осолїньского, переговори в релїґійній справі.
Хто знав козацькі відносини і приглядав ся тому, що дїяло ся в війську в 1640-x роках, справдї мусїв відчувати не тільки милосердє до безжалісно придавленого, поневіряного козацького війська, але бодай і де-яку трівогу при гадцї, чим може закінчити ся отсе немилосердне приборканнє козаччини. Мало ймовірне було, щоб ся велика воєнна сила, яка так імпозантно виявила свою енерґію в війнах 1637-8 рр., дала себе справдї так задавити на віки: щоб вона скапітулювала і занидїла під натиском шляхетської старшини і старостинської адмінїстрації, без протесту і опору. Не знаходячи помочи у правительства польського, вона ранїйше чи пізнїйше, вийшовши з своєї пасивности і упадку, мусїла шукати якогось опертя, якоїсь помочи до поправи свого становища де инде — як не в українським народї, то поза границями Польщі.
Ся остатня перспектива здавала ся особливо небезпечною, і супроти досить приязних відносин з Москвою польських полїтиків найбільше лякала гадка про можливість союзу козаччини з Кримом, бо ж з ним накладала козаччина від давна і шукала у нього помочи в останнїх повстаннях. Конєцпольский, приглядаючи ся козацьким відносинам, по словам його дворянина і близького повірника Стан. Освєнцїма, уважав дуже небезпечною отсю можливість. Він помічав певні грізні симптоми в сїм напрямі, і навіть, — коли вірити досить загальним висказам Освєнціма, мав якісь звістки про переговори козаків з Кримцями в справі союзу против Польщі для визволення з теперішньої неволї.
«Покійний гетьман, каже Освєнцїм, уважаючи на хитку і часто зрадливу вірність запорозьких козаків, їх завзяту ненависть против Ляхів і охоту до повстань за будь якою причиною», слїдив за ними пильно, а хоч козаки теж з свого боку дуже стерегли ся від нього, але він все таки знав навіть найтайнїйші їх справи, «через шпигунів, дуже потайно розсаджених між ними».
«Вони як і завсїди, так і на кілька місяцїв перед його смертю доносили йому нехибні відомости, що козаки, скучивши так довго бути в тій дісціплїнї і законнім порядку, до котрого приведено їх від кількох лїт, після останнього погрому і позбавлення стародавнїх привилеїв і вільностей, так що не могли мати анї свобідної дороги на море, з котрого давнїйше мали богату здобич, анї вождів і иньшої старшини з поміж себе вибирати, звичаєм предків своїх, але мусїли зіставати ся вповнї під управою офіцерів-шляхтичів польських, під назвою комісара і полковників, і залежати від їх власти з великим невдоволеннєм своїм, та й ще від них, як то звичайно буває, часто бували обтяжені і кривджені, — хотячи якось вибити ся з того ярма, як вони казали, і вернути собі давню свободу, а не сміючи власними силами до того взяти ся — навчені попереднїми бідами і погромами, що без посторонньої помочи то їм не удасть ся, — почали від недавнього часу переговори з Татарами кримськими в справі союзу, аби тим лекше здїйснити свій плян, і обіцяли їм піддати ся вповнї, аби тільки помогли їм щиро на Ляхів».
«Се й Татарам була привабна річ, але чи з звичайного свого недовіря до християн чи з особливої опіки божої над нашою вітчиною союз той до того часу не прийшов був до здїйснення», завважає Освєнцїм, і особливе значіннє в тім признає наглядови Конєцпольского. По його словам, Конєцпольский не хотїв дати помітити козакам, що він знає їх замисли, аби тим не попхнути до їх здїйснення. В найбільшім секреті переказав він про сї замисли кор. Володиславу, на початку 1646 р., і піддав під його увагу свій «діскурс» — плян війни з Кримом, котрою він сподівав ся запобігти небезпечному союзови козаків з Ордою [1163].
Освєнцїм доводить далї, що й король, укладаючи свої пляни війни против Туреччини, мав також на увазї сю небезпеку і хотїв тим відвернути все той же союз козаків з Ордою. Се так би сказати, роялїстична лєґенда, противставлена шляхетській лєґендї про те, що король своїми зносинами з козаками викликав повстаннє Хмельницького і його союз з Кримом. Освєнцїм доказує, що шляхта своєю опозицією, своїми підозріннями не дала королеви запобігти сїй небезпецї, так як то хотїв він і покійний гетьман. З сею тенденцією мусимо рахувати ся в отсїм оповіданню. За всїм тим одначе трудно підозрівати, щоб Освєнцїм усю отсю історію з відомостями про зносини козацькі в Кримом від початку до кінця видумав. В кождім разї мусїли бути якісь поголоски і розмови про те на дворі старого гетьмана.
Смерть його розбудила серед козаків надїї на поправу їx становища і підняла їх дух. Атже Конєцпольский був їх давнїм і невблаганним ворогом, і можна було сподївати ся, що у його наступників не буде такої тяжкої руки для козаччини. Якась «ворохобна голова» почала бунтувати козаків, розсїваючи між ними відомість, що польській адмінїстрації тепер кінець і буде знову виборна старшина. На жаль, знову маємо тільки таку глуху згадку — в листї Мик. Потоцкого, наступника Конєцпольского. Толкуючи ся з свого неприїзду на осїннїй сойм 1646 р., він поясняв, що мусїв зістати ся, «аби затримати запорозьке військо в послушности», і дїйсно від разу затоптав «сю іскру» [1164].
Пишучи сей лист, Потоцький, очевидно, не знав про іскру кинену між козачину самим королем — не знав його безпосереднїх зносин з козаками, заведених по смерти Конєцпольского. Про них ми згадували вже вище. В сучасних депешах Тьєпольо маємо про се звістку з кінця марта 1646 р., що король за смертю гетьмана вислав свого післанця, аби розвідати ся, як стоїть справа з козацькою діверсією, і в пізнїйшій депеші, з 4 серпня н. с. він оповідає, як йому король звірив ся, що він мав у себе невдовзї по смерти гетьмана козацьких старшин, наказав їм іти в морський похід, і дав їм на се гроші [1165].
Стало ся се, як було вже сказано - коло 20 квітня н. ст. [1166]. В посольстві їздили обидва осаули військові Іван Барабаш і Іляш Караімович і з низшої старшини Нестеренко і Хмельницький [1167]. Їх називає Освєнцім, додаючи, що предметом переговорів була морська експедиція на Чорне море. Козаки, каже він, «радо дали себе намовити і пообіцяли поставити в сю експедицію 60 добре уоружених чрвнів — аби тільки на справленнє і спорядженнє дістали на кожний [човен] по 100 талярів, і для лїпшого їх забезпечення зараз їх їм дано і 6000 тал. відраховно» [1168].
Його оповіданнє потверджують признання козацького полонянника 1648 р., Михайла Друшенка, допитуваного на тортурах на елєкційнім соймі. По його словам, Барабашенко, Іляшенко і Хмель були у покійного короля, була рада в ночи і сїм сенаторів було на тій радї; дав їм король привилей на збільшеннє війська і позволеннє іти на море. Так переповідає се соймовий дневник [1169]. Про видачу власне такої суми, яку вказує Освєнцїм, 6 тис. талярів або 18 тис. золотих, говорить иньше сучасне джерело — памфлєт на Осолїньского, котрого автором уважали Вишневецького. Тут Осолїньскому робить ся закид, що він радив королеви напустити козаків на Турка «і закликавши козаків між котрими був і Хмельницький, дано їм 18 тис. зол. на побудованнє човнів; видано також і ріжні привилеї під приватною печаткою [короля] і намовлено, аби скинули з себе ярмо і йшли на море» [1170].
Що до збільшення війська, то сю сторону докладнїйше виясняє козацька петиція на конвокаційний сойм 1648 р., де читаємо: «А що була воля й. кор. милости, тодї як нам з ласки своєї зволив велїти йти на море — на що ми були й гроші на човни отримали, — призначив був, аби приписано було до нашого війська Запорозького ще 6000, то ми просимо, аби нас було 12 тисяч, а ще як будемо мати старших зпоміж себе [виборних], то понад те [понад 12 тис.] не будемо нїкого приймати». Коротка редакція сеї петиції додає: «того нам старші наші не позволили, аби нас було 12 тисяч» [1171].
Сї відомости, до котрих можна б додати ще чимало иньших згадок, меньше докладних, або меньше близьких своїм часом і обставинами [1172], в сумі характеризують сю подїю досить докладно. З огляду на те що головного шефа козацького війська, гетьмана Конєцпольского не стало, король скоро по його смерти через якогось свого аґента викликав до себе кількох впливовійших козацьких старшин і виложив перед ними свої пляни війни з Туреччиною і Кримом. Поручив їм вчинити морський похід на чайках для діверсії — як того хотїла Венеція [1173], і на те видав їм гроші: може справдї, як оповідає Освєнцїм — рахував по 100 талярів на чайку.
Заразом, на бажаннє і прошеннє козаків, видав Володислав привилей [1174], котрим мабуть потвержував їх права і вільности, так як вони просили ще в 1639 р. Може бути, згадував щось і про відновленнє виборної козацької самоуправи: пригадаймо згадку Потоцкого про поголоски, які пішли про нові порядки по смерти Конєцпольского. Коли король уже важив ся нарушити ординацію 1638 р. в однім пунктї, то міг нарушити і в другім. Одначе головна вага сього привилея все таки лежала в збільшенню війська до 12 тисяч. Досить правдоподібно, що при тім згадувало ся і про потребу війни з Туреччиною, перспективу походу і т. д.
Се можна собі представити досить ясно. Меньш ясно — як король уявляв собі здїйсненнє даного козакам поручення: як мали поступати сї старшини, щоб сповнити його волю, зібрати козаків, зладити човни і вийти в море без відомости чи навіть против волї воєнних властей. Льояльний Освєнцїм не допускає й мисли, щоб королївське порученнє мало бути покликом козаччини до бунту против її старшини. За те ворожо настроєний автор памфлєта вкладає в уста короля просто поклик до повстання — «скинути з себе ярмо і йти на море». І дїйсно, льоґічно беручи, королївське порученнє мусїло неминучо містити в собі певний поклик до повстання против старшини і цїлого режіму, уставленого ординацією 1638 р. [1175] Трудно було думати, що комісари і полковники і їх зверхник — польний гетьман позволять в супереч сїй ординації збільшати козацькі контінґенти, будувати човни, йти на море. Козаки мусїли бути приготовані до конфлїкту з ними, до непослуху і бунту.
В звязку з сим стоїть в певній внутрішнїй звязи широко розповсюднене, особливо в пізнїйшій козацкій традиції соn amore оброблюване оповіданнє про те, як король на скарги козаків взагалї, чи зокрема Хмельницького, до котрого особисто прикладаєть ся лєґенда найчастїйше, — порадив козакам боронити ся шаблею від усяких кривд і на силу відповідати також силою [1176]. Осібна подорож Хмельницького до двору королївського з скаргами на його особисті кривди і авдієнція у короля в сїй справі зістаєть ся епізодом дуже сумнївним, і одиноким реальним моментом, до котрого можна притулити лєґенду про королївську пораду козакам — лишаєть ся козацька депутація в квітнї 1646 р. [1177]. Та ся королївська заохота до збройної самопомочи - тільки оден варіант з тих ріжних оповідань про підбунтованнє козаків Володиславом, що ходили широко в українськім і польськім громадянстві. Кінець кінцем вони мусять мати якусь реальну основу в собі — тому попросту, що без конфлїкту з режімом, уставленим ординацією 1638 р., козаки Володиславового поручення однаково не могли сповнити [1178].
Радзєйовский, що їздив з королївського поручення, з листом короля до козаків, спроваджуючи їх на се побаченнє до Варшави, казав, що козаки, пригнетені всякими нещастями, які на них впали, взагалї не показали великої охоти конспірувати з королем. Тільки через котрогось знайомого, по імени не названого, Радзєйовский спонукав їх до дальших кроків по мисли короля, то значить до сеї таємничої подорожи до Варшави [1179]. Згодивши ся на сю подоріж козацькі делєґати сею єдиною в своїм родї оказією — секретними переговорами з королем певно покористували ся насамперед, щоб поновити свої старі жалї на утиски і просити у короля оборони. Але перспектива самовільного виступлення против своїх властей, яке пропонував король, ледви чи їм дуже сподобала ся — не тільки Барабашеви, але й иньшим: Хмельницький тодї теж не був ще в такім положенню, як пізнїйше, коли він не мав нїчого до страчення. Таємничість, якою король обставив сї переговори, не могла додати їм духу. Та грамота, яку він дав в секретї, правдоподїбно на їx бажаннє (бо властиво з Володиславового становища краще було обійти ся без такого доказательства), теж не могла їх особливо підбадьорити, раз король не міг дати її по всій формі своєї канцелярії.
Дуже може бути, що у короля при тім прохопили ся і такі слова про його безсильність против панів-сенаторів, які потім розносили ся в Польщі і на Українї, і гадка про потребу козакам доходити для себе справедливости власними силами. Така мова теж не могла особливо настроїти козаків. Депутати знали тяжко пригнетене становище козаків і могли побоювати ся, що їх полковники поступлять з ними як з бунтівниками, коли вони візьмуть ся сповняти королївське поручение, і поки королеви вдасть ся виграти свою справу з «панами сенаторами», сї козаки, що взяли ся б творити королївську волю, могли б десять разів програти свою справу [1180]. Тому ми не потрібуємо дивувати ся, що депутати взявши і грамоту королївську і гроші на човни, таки поручення королївського не сповнили і всякий слих про нього згинув.
Король, беручи від Тьєпольо гроші на орґанїзацію козацької діверсії, обіцяв її зараз, і передаючи сї гроші козакам, теж, як видно, жадав, аби йшли на море як найскоріше. Що більше — при концї мая і на початку червня н. ст. Володислав заявив послам (венецькому, австрийському, мабуть і иньшим), що козаки вже пішли в похід і воєнні операції почали ся. В депеші з 28 мая Тьєпольо пише, що король потвердив йому про козацький похід, про котрий ішли поголоски, а в депеші з 4 червня висловляєть ся в зовсїм катеґоричнім тонї, що «козацька діверсія вже наступила» і він згідно з умовою виплатив королеви 20 тис. талярів — журить ся тільки, що нема ще відомостей з Царгороду. Так само з днем 2 червня доносив цїсарський посол, що запорозькі козаки вже «сильно ударили на Турків» [1181]. Але се була містіфікація і не знати, на скільки в добрій вірі вона була зроблена. Королеви очевидно хотїло ся підбадьорити своїх союзників і витягнути від них грошей на воєнні цїли, з огляду, мовляв, що воєнні операції вже почали ся. Чи сподївав ся він, що козаки дїйсно десь в тім часї рушать і тільки де-що «упережав подїї», чи видумав просто, не маючи иньшого виходу, тяжко сказати. Козацького походу на море одначе не було, хоч король раз-у-раз повторяв про нього, і французький посол в липнї доносив, що вісїм тисяч козаків пішло морем на Царгород [1182].
Чи робили козаки-повірники якісь проби сповнити порученнє короля і скористати з його уповажнень, зістаєть ся невідомим. Можна б підозрівати, що ті поголоски про відміну урядів козацьких і взагалї та «іскра» бунту, про котру писав в наведенім вище листї Потоцкий [1183], була наслїдком проб такої аґітації. Але польська старшина з Потоцким в головах на перших же кроках постарали ся нагнати «спасительного страху» аґітаторам і доказати безпідставність всяких надїй на поправу долї козаччини, і по сїм спокій був відновлений на Українї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 73. Приємного читання.
TextBook