Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Не диво, що дуже скоро — як тільки війна розвинула ся відповідно широко, втягнувши великі маси народу і суспільности української, з поза спеціальних рахунків і домагань виступила і усвідомила ся її кінцева мета, як сінтез сих спеціальних домагань — національне визволеннє Руси. Поголоски про пляни Хмельницького на заснованнє української «удїльної держави» пролїтають уже в перших місяцях. Їх можна б не рахувати серіозно, як і всякі говорення про змагання до української державности Косинського, Наливайка, Павлюка, з огляду що вони раз-у-раз мішають ся з справою козацької теріторії, козацької юрисдікції і т. и. Але на початку 1649 р. Хмельницький зовсїм виразно говорить про визволеннє «всього руського народу», про свою «державу», і сей властивий характер українсько-польської боротьби представляєть ся зовсїм ясним і її стороннїм свідкам. А ось напр. як характерізує її з своєї перспективи Рудавский в своїй історії сих років: Хмельницький підіймає «руський нарід надїєю свободи», розсилає аґітаційні листи по головнїйших руських містах, накликаючи їх старшину, аби не занедбувала справи свободи і віри, не позволяла шляхтї гнїтити Руси, і ся оборона їх справи була вдячно прийнята від Хмельницького «і по всїй Руси був він проголошений батьком вітчини, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи» [1132].

Образ національної війни виступає тут з усею ясністю.

Покривдженнє реєстрового козацтва, як безпосереднїй привід: надужиття польської старшини, незаповнюваннє вакансій, кривди від старшинської адмінїстрації, жалї козацькі в петиції 1648 р., иньші відомости про козацькі кривди, скарги козацькі 1639-1640 рр., розслїдуваннє 1643 р., представлення потоцкого й кисїля.

Серед сього загального раздраження і гнїву з мотивів соціальних, національних, релїґійних палющий матеріал збирав ся головно наоколо козацької справи, а ролю запалу грали незносні відносини, витворені ординацією 1638 р. серед осередку козачини, її реєстрової частини.

Як ми вже бачили вище, на «волости» ся ординація була переведена з усїма її загостреннями. Правда, невважаючи на все заінтересованнє, яке будили сї часи в науцї, ми й тепер все ще роспоряджаємо досить скупим сучасним матеріалом про житє козачини на волости в сих роках, так що приходить ся його освітлювати і доповняти пізнїйшими, рестроспективними характеристиками, щоб в сумі зложити скільки небудь суцїльний образ. Але кінець кінцем можемо собі здати справу з тодїшнїх відносин досить докладно.

Бачимо, що постанова ординації, яка не допускала самоуправи козацької і виборної адмінїстрації, додержувала ся вповнї. Маємо з сього часу грамоти королївські, которими іменували ся комісари і полковники «до живота свого або до іменовання на иньший уряд», і з них бачимо, що військові уряди козацькі в сїм часї стали звичайними польськими діґнїтарствами, трактованими зарівно з всякими иньшими адмінїстраційними урядами [1133]. З сього становища стають нам зрозумілі пізнїйші нарікання на останнього з комісарів, Шемберка, на которого взагалї валили всю біду, як на головну причину повстання, що він купив собі у короля комісарство над козаками за 30 тис. золотих, як иньші куповали староства та всякі иньші уряди, і потім старав ся вернути собі ті гроші з лихвою всякими здирствами з козаків [1134]. Низші уряди: сотництва, осаульства, отаманства і т. и., роздавали ся безконтрольно комісаром і стояли в повній від нього залежности. Ґрондский між надужитями козацької адмінїстрації згадує, що комісари роздавали сотництва не по заслугам, але тому хто більше давав, а потім незадовго відбирали, аби тільки знайшов ся хтось, щоб дав за се якогось хабарця [1135]. Самовидець теж з притиском підносить се, що сотники були креатурами полковників, які добирали собі «зичливих людей», і з ними як він каже - дїлили ся платою козацькою, що приходила з скарбу.

Козаччина таким чином мала против себе одну збиту лаву маґнатських клєвретів і не мала супроти неї нїякого захисту і опертя, тим більше що за сею старшиною стояла оружна сила польського жовнїрства. Конституцїя 1638 р. заводила прибічні жовнїрські ґвардії при комісарі і полковниках [1136], і очевидно про такі жовнїрські віддїли згадують козацькі скарги 1648 р., говорячи про жовнїрів як участників старшинських кривд. Але Кунаковъ оповідає ще иньше — що польських жовнїрів вписувано в самі козацькі полки: «ті Ляхи служили в Черкаськім війську в полках - в однім полку Ляхів 200 чоловіка, а Черкасів 800 чоловік, а в чотирох полках Ляхів по 100 чоловіка, а Черкасів по 500 чоловіка [1137]". Звістка виглядає занадто докладно, щоб уважати її простим непорозуміннєм. Числові дані натякають ще на щось иньше: на те що вакансії козацькі взагалї не заповняли ся і козацькі комплєкти не були повні. Тими грішми, які припадали на таких недописаних козаків, могли справдї дїлити ся козацькі зверхники, як їм закидає Самовидець, а крім того було се вповнї в інтересах всього українського маґнатства — дїдичів, старост і державцїв, щоб в реєстрі було як найменьше козаків: щоб можливо мале число людей користувало ся козацькими правами.

В таких обставинах, опанувавши вповнї козаччину і позбавивши її всякої можности супротивлення, шляхетська старшина зробила з реєстрових козаків рід своїх підданих і визискувала їх в своїх інтересах, роблячи з них джерело ріжних доходів. Обертала козаків на свої приватні послуги і роботи, їх степові промисли не тільки перетворила, на взір давнїх поднїпрявських старостів, в рубрику своїх доходів, але навіть в рід оподатковання козаків, жадаючи від них певних поборів незалежно від того, чи мали вони таку здобич, чи нї. А за всяку тїнь непослуху, навіть видуману, карала провинних чи нелюбих козаків всякими карами, вязницями, забираннєм майна і т. и.

З другого боку — і се було навіть ще прикрійше — вся ся шляхетська старшина, тїсно звязана, або залежна від українських маґнатів, дїдичів і державцїв, не тільки не стерегла прав реєстрового козацтва від надужить старостів тих королївщин, де козаки проживали, і всяких їх підстаростів і урядників, а навпаки держала їх сторону в усяких конфлїктах з козаками. На комісарстві козачого війська засїдали або члени маґнатських родів, що держали тутешнї королївщини, або люде вповнї від них залежні. На полковництва попадали ріжні креатури тих же маґнатів, їх повільні слуги. Так власне відзиваєть ся про них Хмельницький в своїм листї до кор. Володислава, толкуючи ся з свого повстання: «Панове полковники наші, будучи рукодайними слугами панів сенаторів, не тільки щоб мали боронити нас від таких бід і напастей [які чинили козакам ,п. старости й державцї українські'], але ще против нас же помогають п. урядникам» [1138]. Вони не тільки не противили ся, а навпаки — служили шляхетським тенденціям — можливо знївелювати козачину з рештою підданської людности, щоб козачина стратила ту ролю соціального фермента, джерела підданської свободолюбности і непослушности, котрою вона перебивала економічнї пляни і проєкти української шляхти, вносила непевність і хиткість в тутешнї відносини.

Се найбільше гнївало і дражнило козаків. Старий, одвічний спір козаччини з місцевою адмінїстрацією і шляхтою за козацькі права і привілєґії, виграний з кінцем XVI в., обертав ся тепер на користь шляхетської сторони, і як виграннє його була вихідним моментом зросту і сили козаччини, так тепер програннє грозило позбавити її всякого значіння. Замкнене в тїсні межі реєстра, невеличкого самого по собі, а до того може справдї дуже скупо поповнюваного і через те розрідженого — так що сини родовитих козаків зіставали ся поза межами реєстру (диви підчеркненнє сього моменту у Самовидця), козацтво малїло і вироджувалось. Подавлене своєю шляхетською старшиною, експльоатоване і поневіряне нею, з одної сторони, а з другої — затиснене в тїсні крипи адмінїстрацією королївщин, воно тратило всяке значіннє і всякий престіж.

«Гірше становище козаків анїж хлопів», писав Кисїль Потоцкому серед перших вістей про повстаннє — «A безпечно найбільшою прикрістю для них се що вони написали з Запорожа: що полковник се слуга, обовязаний перед тим же паном, чиє єсть староство. Свідчу ся святою душею покійного пана краківського (Конєцпольского), — що весь начерк нової ординації війська Запорозького я подав йому, і там ми каждого полковника робили сторожем вільностей і ненарушимости козацької против кривд, які б могли бути від панів старостів. Бо між ,моїм' і ,твоїм' завсїди мусять бути спір, a коли щось виникне між козаком і підданим старостинським, як можливо полковникови-слузї наражати ся на неласку пана свого і козака боронити»? [1139]

А ось який образ свого пониження і покривдження дає козацьке військо в голосній петиції переданій на конвокаційний сойм 1648 р. [1140]: «Скаржимо ся на панів державцїв і уряди українні, що вони, хоч мають нас в повній послушности [1141], поводять ся з нами не так як би годилось поступати з людьми рицарськими, слугами королївськими, але гірші чинять нам збитки і незносні кривди, нїж невільникам своїм, так що ми не тільки в майнї своїм, а і в самих собі не вільні.

«Хутори, сїножати, луки, ниви, рілї, стави, млини — щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків — силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалїчили.

«Десятину пчільну і поволовщину беруть у козаків зарівно з міщанами — хоч вони мешкають в маєтностях королївських.

«Синам козацьким не вільно тримати при собі [1142] старих матерей анї батьків рідних в старости їx; вигоняти їх від себе також не годить ся і гріх, і так мусить неборака козак за них давати чинш і всяку повинність міську.

«Жонам козацьким, зіставшись по смерти чоловіка, не то що трох років, а хоч би й одного не вільно прожити — хоч би яка стара була, зараз її підтягають під податки панські зарівно з міщанами і без милосердя граблять.

«Панове полковники теж поводять ся з нами не так як обіцяють і присягають: не то щоб мали нас боронити в наших кривдах від пп. урядників, а ще їм помогають проти нас з пп. жовнїрами і драґонами, которих при собі мають. Щоб тільки у нас котрому сподобало ся — чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше — відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив — тодї журись, неборако-козаче, собою!

«Віл або яловиця на осібнім місцї челяди жовнїрській не попадай ся [1143]; сїно в стиртах і збіже зжате в полях забирають силоміць як своє власне.

«Коли йдемо на звичайну залогу на Запороже, і там, на Днїпрі пп. полковники чинять нам велику неволю в вільнім уживанню нашім. Тепер не можучи бувати на здобичі морській, мусить убогий козак працею своєю ратувати ся: хто звірем, хто рибою ратуєть ся. Тим часом з тих, що лисів ловлять, беруть по лису від каждої голови, хоч би їх (козаків) і пятьсот було; а як не спіймав лиса, відберають за лиса від козаків самопали. Хто риби ловив — улов [1144] на пана полковника, а як не має коня, щоб їx відставити, — тодї ,водою підводою' — плечами своїми вивезти. З добичи, як Бог часом пощастить, — половину, не кажучи про ясир — Татарів старих і малих Татарчат, що властиво до війська належали, і з того бідний [1145] козак приодягти ся міг, — і то все від нас повідбирали, так що нема за що й працювати.

«Також коли часом трапить ся зайняти [1146] стада коней, худоби, овець, пп. полковники з жовнїрами разом позабирають що краще, скільки потрібно, а нам бідним козакам і по одному не зістанеть ся, та й то саме гірше, з браку. Тільки працюємо та горло наставляємо [1147].

«Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи — давай своє в нагороду [1148].