Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького. В душі його, в усїх єстві настав глубокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досї була ся незвичайно сильна і богато обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед сим і по сїм моментї се було двоє ріжних людей.

Ми не маємо достовірних характеристик його з-перед сього перелому. Зовсїм природно, бо тодї се був чоловік мало визначний, до котрого мало хто приглядав ся: такі напр. фрази, як Коховского, що се був чоловік на від привітний, згідливий і покірний, який ховав під усміхненим лицем свої внутрішні зворушення, — ледви чи оперті на дїйсних поміченнях. Описи з часів після повстання і одинокий цїнний портрет, ґравірований Гондїусом [1227], малюють Богдана як чоловіка сильної фізичної будови, добре захованого, незважаючи на свої пятдесять-шістдесять лїт, сильного темпераменту, невичерпаної енерґії [1228].

Призвичаєний дипльоматизувати, ховати свої дїйсні заміри під маскою згідливости й індіферентности — правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світї, а особливо в полїтицї годї инакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представляв ся добродушним, скромним, непретенсійним. Очевидно любив навіть імпонувати сею крайньою простотою і невибагливістю свого особистого житя. Але легко запалював ся, уносив ся безпосереднїм почутями — радістю, гнївом, жалем, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тодї доходив до крайности: «кидав ся з лавки, волосє рвав на собі, ногами бив в землю».

Говорив радо, багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподїванкою. Взагалї бачимо мішанину щирої безпосередности з східнїм лукавством і вирахованним актьорством, де часто не можна відріжнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гнїву, роздражнення, жалю, і се сполученнє дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихованнєм і теж часами утрірованої умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастє і провіденціальне призначеннє, розвиненою великими подїями, які йому прийшлось пережити, — роблять дивне вражіннє. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на його, став він більше нїж коли небудь шукати в піятицї забутя, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміни долї, сї нечувані напруження всїх сил, які йому прийшло ся пережити в сїй афері і потім в перших стадіях повстання, видобули з нього незвичайні прикмети і таланти, незрівняну побудливість енерґії, дивну меткість, орґанїзаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітного сотника чигиринського поставила в ряді найвизначнїйших героїв історії,

Такий перший удар, що викрісував палющі іскри з укритих потенцій сього великого духа, впав на Хмельницького в осени 1647 р. Розумієть ся, козацьке житє на українськім пограничу не стелило ся рожами нїколи, але тепер захитало ся в житю Хмельницького все, що він вважав міцним, певним, безпечним. Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, був обрабований зі всього шляхетським зайдою і не міг знайти помочи анї управи. Бездоганний, гордий своєю випробованою вірністю королеви і річипосполитій — попав в бунтівники і не міг виправдати ся від сього закиду. Його старого, шановного чоловіка волочать по вязницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен.

В «реєстрі кривд» він згадує, що в бійцї з Татарами якийсь Дашевский — «як то вони звуть — лях», то значить оден з нових польських ґвардійців, або з тих Поляків, що були вписані на козацькі місця в реєстр, — так рубнув його ззаду по голові, що тільки шишак охоронив голову від розрубання. Коли ж здивований Хмельницький питав, що йому стало ся — Дашевский виправдував ся тим, що взяв його за Татарина. Потім коли Хмельницький вибрав ся до Потоцкого з скаргами на старостинські кривди, — «по дорогах були засїдки на нього», а про зятя Чаплїньского — Коморовского оповідали йому, що він не раз присягав ся пред козаками, що коли з Хмельницьким не дадуть собі ради, то мусять його вбити, і т. и.

Страх пред сим завзятим і неперебірчивим ворогом, і ще більше — гнїв обхопив Хмельницького, гнїв страшний, невблаганний, котрого не міг забути Хмельницький навіть пізнїйше, на верхах своєї слави домагаючи ся від польського правительства голови Чаплїньского і не можучи заспокоїти ся, тому що той смертельний ворог не попав в його руки. Довідавши ся, що і військова власть настроєна рішучо против його і з сього боку йому також можна чекати самих прикрих несподїванок, Хмельницкий, як казав пізнїйше — «дїти свої віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запороже» [1229].

Популярна лєґенда оповідає, що перед своїм виїздом Хмельницький «штучним способом» видобув королївські листи, переховувані у Барабаша. Мовляли упоїв його у себе на гостинї і з його поясом (шапкою або иньшою річею) післав свого хлопця до Барабашихи, а та на сей знак видала йому листи, які досї міцно ховав і таїв у себе Барабаш, і потім сих листів Хмельницький ужив на бунтованнє черни. Ми маємо се оповіданнє уже в зізнаннях козака бранця 1649 р. Воно повторяєть ся потім на ріжні способи у Поляків-сучасників і в українській традиції, оброблене в популярнїй народнїй думі, пройшло і в новійшу історіоґрафію. Але як реальний факт — воно дуже сумнївне і належить мабуть до лєґендарної, а не дїйсної Хмельниччини. Принаймнї тих привилєїв на власні очі у Хмельницького нїхто не бачив, і мотиви його аґітації, судячи по всьому, далеко відбігали від змісту королївського листу 1646 р.

Повстаннє Хмельницького: лєґенди про його початки, сучасні, найбільш певні відомости, перші вісти про бунт, Хмельницький опановує сїч, реляція Потоцкого, оповідання зібрані Кунаковим.

Перші кроки Хмельницького на новій для нього і чужій — як він запевняв — аренї бунту і аґітації, взагалї оповиті густою пітьмою. Нїхто з близьких до нього людей не подумав списати перші початки повстання, не заховало ся взагалї нїякого докладнїйшого оповідання з його сторони, і сам Хмельницький в пізнїйших розмовах збував їх короткими, загальними фразами. В польських реляціях теж довго не знаходило ся докладнїйших відомостей про перші його кроки. І за недостачею їх в науковій лїтературі загнїздила ся і поширила пізнїйша лєґенда, навіть і не лєґенда, а белєтристична фантазія Величка.

Розкриваючи старійші і новійшї оброблення Хмельниччини, навіть писані під знаком суворої критики і поборювання лєґенди, стрічають ся, хоч і з ріжними відмінами, все з тими ж в основі своїй відомостями: Хмельницькій, викравши від Барабаша королївські листи в Чигиринї, в день св. Миколая, 6 грудня с. с., другого дня рушив з Суботова на Запороже і був дня 11 грудня в Сїчи. Там оповістив козакам королївські привилеї, проголошений був гетьманом і так зачало ся повстаннє. На вість про утечу Хмельницького з королївськими листами заметушила ся польська адмінїстрація на Українї, наказуючи не пускати людей за Запороже, не дозволяти нїяких зібрань людей по селах і містах, і т. д., Хмельницький же, щоб на якийсь час приспати увагу Поляків, росписував листи до всякої польської і козацької старшини зі скаргами на кривди свої й козацькі, роспускав відомости, що він буде посилати посольство до короля і сенату, сам же потайки готував ся до війни, а в перших числах марта виїхав до Криму. Там завів переговори з ханом, довів до союзу з ним, і зіставивши закладнем сина Тимоша, дістав помічне татарське військо під проводом Тугай-бея. З ним він вернув ся на Запороже дня 18 квітня. По сїм скликано в Сїчи раду, вибрано Хмельницького гетьманом уже формально, передано йому клейноди, і тодї визначено похід на Україну [1230].

Я предав тільки схему сього просторого оповідання, прикрашеного ріжними подробицями подорожей, прийнять, нарад, дарунків, з великим богацтвом дат, цифр, заведеннєм листів Хмельницького і т. д. Се богацтво при піснїм хлїбі иньших, певнїйших джерел робило неперебориме вражіннє на поколїння істориків, навіть довго потім як уже зазвучали перші рішучі остереження від користання з Величкових матеріалів. Під ріжними більш і меньш скромними формами, не раз узяті з других і третїх рук, вони сидять в лїтературі по нинїшнїй день [1231].

Отже щоб виключити рішучо сї впливи і відмежувати ся від них, треба сконстатувати, що дата викрадення листів від Барабаша і утечі Хмельницького на Запороже — се виключна власність Величка, який дуже любить імпонувати читачеви докладними датами, цифрами, подробицями і без церемонїї їх видумує. Подробиць утечі з иньших, певних джерел не маємо нїяких. Листи Хмельницького з Запорожа, наведені Величком, безсумнївна белєтристика.

Оповіданню Величка можемо противставити такі авторитетнїйші звістки:

В т. зв. реєстрі кривд, витягненім з листу Хмельницького до Потоцкого, сказано, що Хмельницький, не маючи у кого шукати оборони, «удав ся на Низ до иньших, подібно як він покривджених (котрих в тих низових сторонах і на островах морських немале число) і вони вибрали Хмельницького своїм проводирем» [1232].

Перед Унковським Хмельницький пізнїйше (1650) оповідав, що він, віддавши дїтей в опіку своїх приятелїв, «пішов на Запороже, і всього нас війська в зборі було півтретяста чоловіка, як на нас Потоцкий післав свого сина і комісара, і як би тільки я не згодив ся з царем кримським і не перейшло б до мене від Потоцкого наших реєстрових козаків шість тисяч, не знати, щоб було й робити» [1233].

Курчанин Гридин, що по його словам був на Запорожу під час утечі Хмельницького, оповідав перед воєводою в липнї 1648 р., що Хмельницький «прийшов у Запорозьке військо з королївськими листами за три тижнї перед масницею [1234], і посилав гетьман Хмельницький двічі послів до кримського царя — кликати його з усею ордою в поміч на Ляхів, за повелїннєм королївським, а кримський хан з усею ордою прийшов над Днїпро на четвертім тижнї по Великоднї [1235], а перевозило його, кримського царя, з усею ордою, запорозьке військо при нїм низше Бургуни [1236] і Тавани на човнах, а конї плили» [1237].

Незвісний на імя мемуарист, що служив мабуть сам в якійсь польській хоругви, оповівши про видачу Хмельницького на поруку Кречовському, оповідає, що по виїздї Конєцпольского до Бродів, до Лаща, що зіставав ся в Стеблеві, прийшла вість, що Хмельницький утїк з своїми приятелями з поруки на Запороже і прийшовши туди бунтує козаків. Кречовський поїхав в степи, аби довідати ся, що дїеть ся на Загорожу, стрітив в степу висланих від Хмельницького двох козаків і двох бутів [1238], вхопив їх і питав, що дїєть ся на Запорожу. Відповіли, що бунти великі, все Запороже збунтувало ся і вже з Татарами Хмельницький трактує, аби помогли йому на Польщу: посилає з Запорожа Книшу (sic) козака свого і сина свого Тимоша на переговори з Татарами». Кречовський прилетїв з тими язиками до Потоцкого, що був у Барі, той зараз скликав на раду ріжних військових з поблизьких місць і по радї видав листи до свого війська, аби як найскорше збиралось під Бар. «Знову приходить вість, що Хмельницький уже умовив ся з Ордою і дав в застав свого сина Тимоша. Тодї гетьман, зібравши військо рушає в февралї к Корсуневи» [1239].

Все се оповіджене без дат, і тільки судячи з того, що Потоцкий коло 10 лютого н. ст. вже береть ся до рішучої боротьби з повстаннєм, а 15 лютого рушає сам на Україну, можна приблизно вивести, що перші вісти (від язиків) Кричевський міг дістати в 20-х днях сїчня ст. ст., а другі вісти — про довершений союз з Татарами могли прийти коло 15-го лютого ст. ст.

Найбільш докладно переказує вісти про бунт на Запорожу Лукаш Мясковский судя подільський в листї з Балабанівки (в Браславщинї) писанїм 16 лютого н. ст. (6 ст. ст.). Комісар козацький дав знати, що дня 4 лютого (н. ст.) «на Сїч, де відбував сторожу черкаський полк, — напав зрадник Хмельницький, захопив всю живність і забрав усї човни. 5 лютого пан Вадовский полковник черкаський і пан Кречовський чигиринський — що то через кумівство випустив Хмельницького на поруки — вислали против нього кількадесять козаків і по двох з товаришів своїх на сторожу. Але той їх заскочив, зловив і коли післали до нього — не схотїв випустити, кажучи, що взяв їх війною — ще й тих вабив до себе і гукав: ,Ви Ляхів потопіть та приставайте до нас!' Про нїяку покору анї думав, бо з ,пластунів, луковників, лисичників' значно збільшив число свого гультяйства, приваблюючи їх до себе корогвою червоною з білих орлом і якимись привилеями нїби то від короля — як він каже — даними торік на вільности поля і моря».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 76. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи