Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Иньших незносних кривд — як до своєї роботи і на підводи виганяють, і виписати трудно [1149]: як з нами немилосердно поступають, знущаючи ся над нами останнїм способом, маючи нас за останнїх — нарід од віків вільний і Полякам прихильний і помічний [1150].

«Про платню теж заслужену, котрої вже за пять лїт не бачимо, унижено просимо, аби нам при комісії сповна виплачено».

В сїй петиції бачимо зібраний до купи образ козацької кривди, який стрічаємо поза тим в цїлїм рядї сучасних і пізнїйших реляцій і оповідань, що вказують тут одну з найголовнїйших, чи таки найголовнїйшу, найреальнїйшу причину великого повстання — безпосереднїй імпульс до нього. Тому сей документ набрав великого розголосу і популярности. В коротшім зібранню подібні ж жалї знаходимо в иньших звістках сучасників.

Так Мясковский в листї з 16/II. 1648, переказуючи причини повстання, як про них приходили вісти, поруч незаплачення грошей вказує також се, «що їх страшина гнобить, зневажає, бє, бороди вириває, старости і підстарости беруть всякі десятини і поволовщину деякі [1151]". Вкоротцї переказує їх бранець Друшенко в осени 1648 р.: «причина повстання — утиски козакам від комісарів, що велїли козакам що тижня давати лиса, або грішми по 3 зол., з риби хоч би найбільшу зловив — то козакови плотиця, а головнїйша — панови» [1152]. Подібне ж знаходимо в цитованім листї Хмельницького до короля, писанім при висиланню першого посольства, і в його жалях перед комісарами в Переяславі — як то Конєцпольский молодший «Україну лащовичикам (воякам Лаща) роздавав, а ті молодцїв Річи-посполитої в хлопів повертали, грабували, бороди обривали, в плуги запрягали» [1153]. Досить близько підходять до сього і начерки поневолення козацького у Ґрондского [1154] і ще близше — козацька традиція у Самовидця наведена вище.

Де що тут витїкало з самої ординації 1638 р., як тїсне обмеженнє реєстра і трактованнє зарівно з підданською людністю козацьких синів, вдів і батьків: ординація сама мала тенденцію затиснити як тїснїйше границї привілєґіованої козацької верстви.

Далеко більше було надужитя старостів і державцїв, що почали зводити свої рахунки з козаччиною, уповаючи на її приборканнє, на поміч козацької старшини і жовнїрських контінґентів. Така була «реґуляція» козацького землеволодїння, відбираннє «безправних» козацьких ґрунтів (як фатальне відібраннє від Хмельницького його хутора), ріжних козацьких розрібок, про котрі згадує Хмельницький, і т. и. Далї — беззаконне підтяганнє козаків під ріжні підданські побори, як поволовщина, десятини від пчіл й ин., хоч козаки реєстрові, проживаючи в королївщинах, повинні були мати свободу від таких данин. В кінцї — неправне виконуваннє юрисдикції над козаками з боку старостинської адмінїстрації, самовільні росправи й караннє козаків.

Козацька старшина при тім не тільки не уступала ся за козацькі права, а з свого боку нагинала козаків до послуху тим старостинським претенсіям. Се при вічнім антаґонїзмі козаччини і старостинської адмінїстрації витворяло відносини справдї незносні, гірші від неволї турецької, як висловляв ся Хмельницький в своїм листї. Коли і давнїйше надужитя старост і державців були вічним предметом козацьких скарг правительству, — тепер в тім пригнетенім становищі козаків, стає се дїйсним криком розпуки, що обиваєть ся о уха всїх близше поставлених до козацтва людей. Хмельницький в своїй скарзї до Потоцкого (т. зв. реєстрі кривд) пригадував часті, але безуспішні накази його до українських державцїв — наслїдком козацьких жалїв очевидно, аби не кривдили козаків; в цитованім листї до короля він теж згадує часті скарги, котрими козаки надокучали королеви. Перед Марком Собєским висловлював ся, як каже той, що козацьких скарг до короля «зібрало ся-б цїле пуздро» [1155].

Дїйсно, заховало ся чимало козацьких скарг, або слїдів і рефлєксїй їх за сї роки. Козаки скаржили ся то на свою нову старшину, то на старостинську адмінїстрацію, або і на одну і на другу разом (наслїдком тїсних звязків і залежности, яка була між козацькою старшиною і старостинською управою се все так перемішуєть ся, що й не розбереш часом де кінчить ся одно, а починаєть ся друге). Часто підіймають ся прошення про приверненнє старих порядків.

В хронольоґічнім порядку треба почати з козацької петиції висланої до короля в осени 1639 р., під тодїшнїй сойм, з огляду що попереднього року король де-які з козацьких прошень, внесених по капітуляції, обіцяв полагодити на найблзишім соймі, — та ще й польське українне військо тодї вислало туди депутацію [1156]. Тексту сеї козацької петиції не маємо, але її зміст можемо досить ясно собі представити з королївської відповіди на неї.

Посли іменем війська просили вернути і заховати їх при давнїх правах і привилеях козацьких, віддати війську назад Терехтемирів, відновити плату війську і старшинї, не позбавляти козацьких прав вдів і синів козацьких, не давати шляхтї і державцям кривдити їx — відбирати хутори, ґрунти і сїножати козацькі, не боронити самарських, а мабуть і иньших степових уходів і промислів, не обтяжати лежами жовнїрськими, а особливу увагу мати на товаришів ранених і покалїчених в війнах.

Було се, як бачимо, повтореннє з де-якими додатками торішнїх, несповнених прошень козацьких. Тодїшнїй комісар козацький від себе дав козацьким послам лист до короля, де просив його, з огляду на вірність і опамятаннє козацького війська, не відмовляти їм сього привилея, обіцяного торік [1157].

Не вважаючи одначе на сю рекомендацію, король позбув козацькі прошення незначущими фразами і обіцянками. Обіцяв свою ласку і прихильність козацькому війську, коли воно буде вірним і послушним, одначе відзивав ся незнаннєм, в чім полягають права і вільности козацькі, «котрих їм не відбирав, а велїв тільки привести до слушного порядку. Бажав отже «докладної інформації» що до тих прав і вільностей. Обіцяв «подумати» над приверненнєм війську Терехтемирова, над «уконтентованнєм» ранених і покалїчених козаків і обороною від кривд урядників вдів козацьких — тих, котрих чоловіки згинули в службі королївській, і синів козацьких — коли під їх фірмою їx батьки не ухиляють ся від підданства. Позволяв уживати самарських уходів і риболовель — тільки аби на тій підставі «не присвоювали собі станів тутешнїх і не претендували на Поднїпровє як свою власність». Що до кривд, які дїють ся війську «від стану шляхетського», обіцяв вислати з будучого сойму комісарів, котрі мали вглянути в сї кривди і заборонити їx на будуче, та розібрати претенсії козацькі на забрані ґрунти [1158].

Всї сї ласкаві слова і обіцянки одначе зістали ся безплодні. Не знаємо, чи козаки посилали знову під сойм 1641 р. своїх депутатів — пригадати королеви його обіцянки, але в кождім разї сойм сей нїчого не ухвалив в тих справах, про які просили козаки. Маємо натомість звістку, що при обїздї України гетьманом Конєцпольским, в осени 1643 р., козаки заносили йому скарги на свою старшину: козаки чигиринського полку обжалували свого полковника Закшевского «за великі кривди і несправедливости, котрі поносили від нього незгідно з своїм рицарським станом», як записує дворянин Конєцпольского Ст. Освєнцїм у своїм дневнику. Наряджений був зараз на місцї суд і обвинувачення козацькі справдили ся, з огляду на давнї і великі заслуги Закшевского його тільки відставлено від полковництва, не караючи більше нїякою карою, а полковником на його місце визначено звісного Кричевського [1159]. Дїяло ся се в резіденції молодого Конєцпольского, гетманича Олександра.

Коли не стало старого Конєцпольского, козаки внесли до короля «жалісну суплїку на кривди і несправедливости, які терплять від намістників» гетьманича. Король в сїй справі писав до нього, звертаючи увагу на служби, які поносять козаки державі, і жадав, щоб Конєцпольский стримав своїх урядників від таких надужить і полишив козаків при їх правах, бо право допустило караннє тільки своєвільних з-поміж них, але заслуженим козакам і суд і справедливість наказують їх заслуги нагороджувати» [1160].

Наступник Стан. Конєцпольского гетьман Потоцкий в листї до канцлєра Осолїньского, в осени 1647 р., домагаючи ся вислання «сурового унїверсалу» до державців та їх підстарост, або й комісії з правом слїдства про кривди козацькі і судження підстарост та иньших кривдників, згадує «трохи не що-денні суплїки Запорозького війська» на невимовні кривди державцїв і їх слуг. Висловлює побоюваннє, що се військо, як не оборонити його, то або переведеть ся до решти, або при перший нагодї підійме пренебезпечне повстаннє [1161].

З рештою кривди, які поносили козаки від своєї старшини і від старостинської адмінїстрації, були річю загально відомою.

«Що то наробила жадність полковників і тиранське поводженнє з козаками», пише Мясковский з нагоди звісток про утечу Хмельницького на Низ. А Кисїль, сам бувший комісар, пише в листї до прімаса: «Бачив я козаків придавлених гірше нїж простих хлопів і негідно убиваних. Скільки міг, радив пану краківському не шукати одного козака по днїпрових сплавах, а краще всїх затримувати в послушности і потїшити хоч трохи в їх кривдах...» [1162]. Та мудрість ся вже прийшла по шкодї.

---

IX. Повстаннє Хмельницького.

---

Трівожні поголоски і знаки: побоювання Конєцпольского, вісти про зносини козаків з Кримом, смерть Конєцпольского й «іскра» в козацькім війську, зносини Володислава з козаками, його привилей козакам і бунтівничі поради, пасивність козацької старшини, королївські пляни, козаки не сповняють королївського поручення, подоріж на Україну Осолїньского, переговори в релїґійній справі.

Хто знав козацькі відносини і приглядав ся тому, що дїяло ся в війську в 1640-x роках, справдї мусїв відчувати не тільки милосердє до безжалісно придавленого, поневіряного козацького війська, але бодай і де-яку трівогу при гадцї, чим може закінчити ся отсе немилосердне приборканнє козаччини. Мало ймовірне було, щоб ся велика воєнна сила, яка так імпозантно виявила свою енерґію в війнах 1637-8 рр., дала себе справдї так задавити на віки: щоб вона скапітулювала і занидїла під натиском шляхетської старшини і старостинської адмінїстрації, без протесту і опору. Не знаходячи помочи у правительства польського, вона ранїйше чи пізнїйше, вийшовши з своєї пасивности і упадку, мусїла шукати якогось опертя, якоїсь помочи до поправи свого становища де инде — як не в українським народї, то поза границями Польщі.

Ся остатня перспектива здавала ся особливо небезпечною, і супроти досить приязних відносин з Москвою польських полїтиків найбільше лякала гадка про можливість союзу козаччини з Кримом, бо ж з ним накладала козаччина від давна і шукала у нього помочи в останнїх повстаннях. Конєцпольский, приглядаючи ся козацьким відносинам, по словам його дворянина і близького повірника Стан. Освєнцїма, уважав дуже небезпечною отсю можливість. Він помічав певні грізні симптоми в сїм напрямі, і навіть, — коли вірити досить загальним висказам Освєнціма, мав якісь звістки про переговори козаків з Кримцями в справі союзу против Польщі для визволення з теперішньої неволї.