Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Покійний гетьман, каже Освєнцїм, уважаючи на хитку і часто зрадливу вірність запорозьких козаків, їх завзяту ненависть против Ляхів і охоту до повстань за будь якою причиною», слїдив за ними пильно, а хоч козаки теж з свого боку дуже стерегли ся від нього, але він все таки знав навіть найтайнїйші їх справи, «через шпигунів, дуже потайно розсаджених між ними».

«Вони як і завсїди, так і на кілька місяцїв перед його смертю доносили йому нехибні відомости, що козаки, скучивши так довго бути в тій дісціплїнї і законнім порядку, до котрого приведено їх від кількох лїт, після останнього погрому і позбавлення стародавнїх привилеїв і вільностей, так що не могли мати анї свобідної дороги на море, з котрого давнїйше мали богату здобич, анї вождів і иньшої старшини з поміж себе вибирати, звичаєм предків своїх, але мусїли зіставати ся вповнї під управою офіцерів-шляхтичів польських, під назвою комісара і полковників, і залежати від їх власти з великим невдоволеннєм своїм, та й ще від них, як то звичайно буває, часто бували обтяжені і кривджені, — хотячи якось вибити ся з того ярма, як вони казали, і вернути собі давню свободу, а не сміючи власними силами до того взяти ся — навчені попереднїми бідами і погромами, що без посторонньої помочи то їм не удасть ся, — почали від недавнього часу переговори з Татарами кримськими в справі союзу, аби тим лекше здїйснити свій плян, і обіцяли їм піддати ся вповнї, аби тільки помогли їм щиро на Ляхів».

«Се й Татарам була привабна річ, але чи з звичайного свого недовіря до християн чи з особливої опіки божої над нашою вітчиною союз той до того часу не прийшов був до здїйснення», завважає Освєнцїм, і особливе значіннє в тім признає наглядови Конєцпольского. По його словам, Конєцпольский не хотїв дати помітити козакам, що він знає їх замисли, аби тим не попхнути до їх здїйснення. В найбільшім секреті переказав він про сї замисли кор. Володиславу, на початку 1646 р., і піддав під його увагу свій «діскурс» — плян війни з Кримом, котрою він сподівав ся запобігти небезпечному союзови козаків з Ордою [1163].

Освєнцїм доводить далї, що й король, укладаючи свої пляни війни против Туреччини, мав також на увазї сю небезпеку і хотїв тим відвернути все той же союз козаків з Ордою. Се так би сказати, роялїстична лєґенда, противставлена шляхетській лєґендї про те, що король своїми зносинами з козаками викликав повстаннє Хмельницького і його союз з Кримом. Освєнцїм доказує, що шляхта своєю опозицією, своїми підозріннями не дала королеви запобігти сїй небезпецї, так як то хотїв він і покійний гетьман. З сею тенденцією мусимо рахувати ся в отсїм оповіданню. За всїм тим одначе трудно підозрівати, щоб Освєнцїм усю отсю історію з відомостями про зносини козацькі в Кримом від початку до кінця видумав. В кождім разї мусїли бути якісь поголоски і розмови про те на дворі старого гетьмана.

Смерть його розбудила серед козаків надїї на поправу їx становища і підняла їх дух. Атже Конєцпольский був їх давнїм і невблаганним ворогом, і можна було сподївати ся, що у його наступників не буде такої тяжкої руки для козаччини. Якась «ворохобна голова» почала бунтувати козаків, розсїваючи між ними відомість, що польській адмінїстрації тепер кінець і буде знову виборна старшина. На жаль, знову маємо тільки таку глуху згадку — в листї Мик. Потоцкого, наступника Конєцпольского. Толкуючи ся з свого неприїзду на осїннїй сойм 1646 р., він поясняв, що мусїв зістати ся, «аби затримати запорозьке військо в послушности», і дїйсно від разу затоптав «сю іскру» [1164].

Пишучи сей лист, Потоцький, очевидно, не знав про іскру кинену між козачину самим королем — не знав його безпосереднїх зносин з козаками, заведених по смерти Конєцпольского. Про них ми згадували вже вище. В сучасних депешах Тьєпольо маємо про се звістку з кінця марта 1646 р., що король за смертю гетьмана вислав свого післанця, аби розвідати ся, як стоїть справа з козацькою діверсією, і в пізнїйшій депеші, з 4 серпня н. с. він оповідає, як йому король звірив ся, що він мав у себе невдовзї по смерти гетьмана козацьких старшин, наказав їм іти в морський похід, і дав їм на се гроші [1165].

Стало ся се, як було вже сказано - коло 20 квітня н. ст. [1166]. В посольстві їздили обидва осаули військові Іван Барабаш і Іляш Караімович і з низшої старшини Нестеренко і Хмельницький [1167]. Їх називає Освєнцім, додаючи, що предметом переговорів була морська експедиція на Чорне море. Козаки, каже він, «радо дали себе намовити і пообіцяли поставити в сю експедицію 60 добре уоружених чрвнів — аби тільки на справленнє і спорядженнє дістали на кожний [човен] по 100 талярів, і для лїпшого їх забезпечення зараз їх їм дано і 6000 тал. відраховно» [1168].

Його оповіданнє потверджують признання козацького полонянника 1648 р., Михайла Друшенка, допитуваного на тортурах на елєкційнім соймі. По його словам, Барабашенко, Іляшенко і Хмель були у покійного короля, була рада в ночи і сїм сенаторів було на тій радї; дав їм король привилей на збільшеннє війська і позволеннє іти на море. Так переповідає се соймовий дневник [1169]. Про видачу власне такої суми, яку вказує Освєнцїм, 6 тис. талярів або 18 тис. золотих, говорить иньше сучасне джерело — памфлєт на Осолїньского, котрого автором уважали Вишневецького. Тут Осолїньскому робить ся закид, що він радив королеви напустити козаків на Турка «і закликавши козаків між котрими був і Хмельницький, дано їм 18 тис. зол. на побудованнє човнів; видано також і ріжні привилеї під приватною печаткою [короля] і намовлено, аби скинули з себе ярмо і йшли на море» [1170].

Що до збільшення війська, то сю сторону докладнїйше виясняє козацька петиція на конвокаційний сойм 1648 р., де читаємо: «А що була воля й. кор. милости, тодї як нам з ласки своєї зволив велїти йти на море — на що ми були й гроші на човни отримали, — призначив був, аби приписано було до нашого війська Запорозького ще 6000, то ми просимо, аби нас було 12 тисяч, а ще як будемо мати старших зпоміж себе [виборних], то понад те [понад 12 тис.] не будемо нїкого приймати». Коротка редакція сеї петиції додає: «того нам старші наші не позволили, аби нас було 12 тисяч» [1171].

Сї відомости, до котрих можна б додати ще чимало иньших згадок, меньше докладних, або меньше близьких своїм часом і обставинами [1172], в сумі характеризують сю подїю досить докладно. З огляду на те що головного шефа козацького війська, гетьмана Конєцпольского не стало, король скоро по його смерти через якогось свого аґента викликав до себе кількох впливовійших козацьких старшин і виложив перед ними свої пляни війни з Туреччиною і Кримом. Поручив їм вчинити морський похід на чайках для діверсії — як того хотїла Венеція [1173], і на те видав їм гроші: може справдї, як оповідає Освєнцїм — рахував по 100 талярів на чайку.

Заразом, на бажаннє і прошеннє козаків, видав Володислав привилей [1174], котрим мабуть потвержував їх права і вільности, так як вони просили ще в 1639 р. Може бути, згадував щось і про відновленнє виборної козацької самоуправи: пригадаймо згадку Потоцкого про поголоски, які пішли про нові порядки по смерти Конєцпольского. Коли король уже важив ся нарушити ординацію 1638 р. в однім пунктї, то міг нарушити і в другім. Одначе головна вага сього привилея все таки лежала в збільшенню війська до 12 тисяч. Досить правдоподібно, що при тім згадувало ся і про потребу війни з Туреччиною, перспективу походу і т. д.

Се можна собі представити досить ясно. Меньш ясно — як король уявляв собі здїйсненнє даного козакам поручення: як мали поступати сї старшини, щоб сповнити його волю, зібрати козаків, зладити човни і вийти в море без відомости чи навіть против волї воєнних властей. Льояльний Освєнцїм не допускає й мисли, щоб королївське порученнє мало бути покликом козаччини до бунту против її старшини. За те ворожо настроєний автор памфлєта вкладає в уста короля просто поклик до повстання — «скинути з себе ярмо і йти на море». І дїйсно, льоґічно беручи, королївське порученнє мусїло неминучо містити в собі певний поклик до повстання против старшини і цїлого режіму, уставленого ординацією 1638 р. [1175] Трудно було думати, що комісари і полковники і їх зверхник — польний гетьман позволять в супереч сїй ординації збільшати козацькі контінґенти, будувати човни, йти на море. Козаки мусїли бути приготовані до конфлїкту з ними, до непослуху і бунту.

В звязку з сим стоїть в певній внутрішнїй звязи широко розповсюднене, особливо в пізнїйшій козацкій традиції соn amore оброблюване оповіданнє про те, як король на скарги козаків взагалї, чи зокрема Хмельницького, до котрого особисто прикладаєть ся лєґенда найчастїйше, — порадив козакам боронити ся шаблею від усяких кривд і на силу відповідати також силою [1176]. Осібна подорож Хмельницького до двору королївського з скаргами на його особисті кривди і авдієнція у короля в сїй справі зістаєть ся епізодом дуже сумнївним, і одиноким реальним моментом, до котрого можна притулити лєґенду про королївську пораду козакам — лишаєть ся козацька депутація в квітнї 1646 р. [1177]. Та ся королївська заохота до збройної самопомочи - тільки оден варіант з тих ріжних оповідань про підбунтованнє козаків Володиславом, що ходили широко в українськім і польськім громадянстві. Кінець кінцем вони мусять мати якусь реальну основу в собі — тому попросту, що без конфлїкту з режімом, уставленим ординацією 1638 р., козаки Володиславового поручення однаково не могли сповнити [1178].

Радзєйовский, що їздив з королївського поручення, з листом короля до козаків, спроваджуючи їх на се побаченнє до Варшави, казав, що козаки, пригнетені всякими нещастями, які на них впали, взагалї не показали великої охоти конспірувати з королем. Тільки через котрогось знайомого, по імени не названого, Радзєйовский спонукав їх до дальших кроків по мисли короля, то значить до сеї таємничої подорожи до Варшави [1179]. Згодивши ся на сю подоріж козацькі делєґати сею єдиною в своїм родї оказією — секретними переговорами з королем певно покористували ся насамперед, щоб поновити свої старі жалї на утиски і просити у короля оборони. Але перспектива самовільного виступлення против своїх властей, яке пропонував король, ледви чи їм дуже сподобала ся — не тільки Барабашеви, але й иньшим: Хмельницький тодї теж не був ще в такім положенню, як пізнїйше, коли він не мав нїчого до страчення. Таємничість, якою король обставив сї переговори, не могла додати їм духу. Та грамота, яку він дав в секретї, правдоподїбно на їx бажаннє (бо властиво з Володиславового становища краще було обійти ся без такого доказательства), теж не могла їх особливо підбадьорити, раз король не міг дати її по всій формі своєї канцелярії.

Дуже може бути, що у короля при тім прохопили ся і такі слова про його безсильність против панів-сенаторів, які потім розносили ся в Польщі і на Українї, і гадка про потребу козакам доходити для себе справедливости власними силами. Така мова теж не могла особливо настроїти козаків. Депутати знали тяжко пригнетене становище козаків і могли побоювати ся, що їх полковники поступлять з ними як з бунтівниками, коли вони візьмуть ся сповняти королївське поручение, і поки королеви вдасть ся виграти свою справу з «панами сенаторами», сї козаки, що взяли ся б творити королївську волю, могли б десять разів програти свою справу [1180]. Тому ми не потрібуємо дивувати ся, що депутати взявши і грамоту королївську і гроші на човни, таки поручення королївського не сповнили і всякий слих про нього згинув.

Король, беручи від Тьєпольо гроші на орґанїзацію козацької діверсії, обіцяв її зараз, і передаючи сї гроші козакам, теж, як видно, жадав, аби йшли на море як найскоріше. Що більше — при концї мая і на початку червня н. ст. Володислав заявив послам (венецькому, австрийському, мабуть і иньшим), що козаки вже пішли в похід і воєнні операції почали ся. В депеші з 28 мая Тьєпольо пише, що король потвердив йому про козацький похід, про котрий ішли поголоски, а в депеші з 4 червня висловляєть ся в зовсїм катеґоричнім тонї, що «козацька діверсія вже наступила» і він згідно з умовою виплатив королеви 20 тис. талярів — журить ся тільки, що нема ще відомостей з Царгороду. Так само з днем 2 червня доносив цїсарський посол, що запорозькі козаки вже «сильно ударили на Турків» [1181]. Але се була містіфікація і не знати, на скільки в добрій вірі вона була зроблена. Королеви очевидно хотїло ся підбадьорити своїх союзників і витягнути від них грошей на воєнні цїли, з огляду, мовляв, що воєнні операції вже почали ся. Чи сподївав ся він, що козаки дїйсно десь в тім часї рушать і тільки де-що «упережав подїї», чи видумав просто, не маючи иньшого виходу, тяжко сказати. Козацького походу на море одначе не було, хоч король раз-у-раз повторяв про нього, і французький посол в липнї доносив, що вісїм тисяч козаків пішло морем на Царгород [1182].

Чи робили козаки-повірники якісь проби сповнити порученнє короля і скористати з його уповажнень, зістаєть ся невідомим. Можна б підозрівати, що ті поголоски про відміну урядів козацьких і взагалї та «іскра» бунту, про котру писав в наведенім вище листї Потоцкий [1183], була наслїдком проб такої аґітації. Але польська старшина з Потоцким в головах на перших же кроках постарали ся нагнати «спасительного страху» аґітаторам і доказати безпідставність всяких надїй на поправу долї козаччини, і по сїм спокій був відновлений на Українї.

З першої половини 1647 р. дїйсно не маємо нїяких познак житя з козацьких кругів — окрім згаданого висше королївського листу з місяця червня до чигринського старости в оборонї козаків від надужить старостинських урядників [1184]. Вона може бути відгомоном якихось нових козацьких жалів — не конче може на самого чигринського, а і на иньших старостів, що могли теж дістати подібні напімнення. Потім в серпнї стала ся таємнича подорїж на Україну канцлєра Осолїньского з котрою пізнїйше звязували ся підозріння і поголоски про секретні переговори і змови з козаками.

Найбільш нїби докладно оповідає про сю подорїж Ґрондский, кажучи, що Осолїньский з своїм довіреним чоловіком Станїславом Любовіцким їздив на Україну з королївського поручення нїби то для ревізії пограничних замків, а в дїйсности на те, щоб намовити козаків зачепити Турків, для викликання війни. Він запевнив козаків, що за такий напад не понесуть нїякої кари, настановив їм гетьманом Хмельницького і передав йому від короля булаву. Але Хмельницький, дякуючи за таку ласку і довірє, хоч обіцяв зробити все, щоб сповнити королївську волю, одначе толкував, що не так легко попхнути козаків, «придавлених такоіо тяжкою воєнною дісціплїною», відразу до такого сміливого вчинку. Казав, що справу треба розважити, помалу приготовити до неї козаків, та і зброю приспособити, і для сього треба немало часу [1185]. Подібне оповідає Ємьоловский, коротенько Йончинський, а Коховський — не згадуючи Осолїньского по імени, каже тільки про висилку «одного чоловіка» на Україну для порозуміння з козаками [1186].

Все се могло б виглядати на лєґендарний дублєт до дїйсної Володиславової змови з козаками в Варшаві, тим більше що якраз сї письменники про варшавську авдієнцію козаків не говорять, а Освєнцїм, що говорить так докладно про варшавську авдієнцію, місії Осолїньского піддає зовсїм иньші цїлі — церковні, унїонні. Одначе та обставина, що Ґрондский покликуєть ся в своїм оповіданню дуже виразно на товариша Осолїньского в сїй подорожи, Любовіцкого, від котрого, а також і від Виговського він мовляв чув про сю місію Осолїньского, змушує з більшою увагою ставити ся до сього епізоду. Не можемо допускати у Осолїньского якихось глубших конспірацій з козачиною. До того справдї нема нїякої підстави [1187]. Але все таки приходить ся думати, що місія Осолїньского не кінчала ся на тих церковних справах, про які оповідає Освєнцїм, а мала визондувати українські відносини і в иньших напрямах, в звязку з воєнними плянами короля.