Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Крім московського донесення деякі подробицї про се посольство дає турецький хронїст Наїма-Челебі. Він каже, що при кінцї квітня 1648 р. від кримського хана прибув післанець до султанського двору і оповів, що козацька громада загнїзджена в місцевости званій «Жовтим Очеретом», відвернула ся від Ляхів і відмовивши їм послуху, прислала до кримського хана одного чи двох головнїйших своїх достойників з такими словами: «Бажаючи вашої опіки на будуче, ми душею і тїлом будемо в союзї з вами служити на користь ісламу в будучих війнах; з Ляхами ми розірвали зовсїм; просимо вас: візьміть від нас закладнїв і згодьте ся на союз з нами». Хан показав всяку почесть тим послам і згодив ся уложити союз на всїх умовах, ними предложених; обіцяв післати їм поміч в походї на Ляхів, вчинити великий набіг з ордою і взагалї обіцяв помогати їм [1255].

В польських кругах таку охоту Татар толкували тим роздражненнєм, яке викликав в Криму останнїй наїзд Ол. Конєцпольского. Се вповнї правдоподібно — міг навіть Хмельницький, сам покривджений Конєцпольским, ударити в сю струну — відплати Конецпольскому за його наїзд. Але поза тим були й иньші мотиви. які сим разом прихилили хана до союзу з козаками, котрих Орда стільки разів покидала на боже призволеннє в їx конфлїктах з Польщею. Хан був роздражнений, що йому не платили «упоминків». В Кримї саме пройшла велика усобиця, яка ледво не перевернула самого хана [1256]. Щоб залагодити розбурхані сили, найкращим виходом була успішна війна, добичливий похід, а спільний виступ з козаками давав на се добрі вигляди. До того, як оповідає московська реляція, в Криму був тодї сильний голод: «минулого року хлїб не родив ся, і тепер худоба, вівцї і корови здихали і ,чорні Татари' війнї раді і без війни їм до лїта нїяким чином не прожити» [1257].

На сї вісти про аґітацію Хмельницького на Низу, погром сїчевої залоги і трактати з ханом сильний рух став прокидати ся «на волости», серед пригнетеної «золотим спокоєм» української людности. Потоцкий, оправдуючи свій марш на Україну супроти невдоволення короля, толкуєть ся, що мусїв зробити його між иньшим і з огляду «на прошення милої братії» (шляхти), «з котрої одні, ратуючи житє і майно, утїкали з України до війська, иньші, зістаючи ся на місцї, але не докладаючи ся на власні сили супротивлення, горячими прошеннями понуждали мене, аби моєю присутністю й помічю ратував Україну в її теперішнїй небезпецї і спішив гасити погибельний огонь. Бо вже так був зайняв ся, що не було вже такого села, такого міста, де б не кликано до бунту (na swą wolą) i не роблено замислів на здоровє і майно панів своїх і державцїв. Буйно домагали ся вони своїх заслуг [1258] і часті заносили жалї на кривди і докуки, і се було вступом до бунту. Бо не так їх від того болїло, як від ординації річи посполитої, від правлїння і власти старшин, іменованих їм від вашої кор. мил. Вони хочуть не тільки зломити її, але й самовластно панувати на Українї, трактати з постороннїми монархами укладати і все те робити, що їм сподобаєть ся».

По словам Потоцкого, тільки його швидкий марш і ріжні заходи против повстання стримали його вибух, що готовий був обняти усю ту східно-полудневу Україну вже в тім часї, місяцї марте ст. ст. «Як би не ужив я антідоту поспішности, вибухнув би вже такий огонь на Українї, що тільки б великими силами або не швидко міг бути загашений. Сам оден князь воєвода руський [Ярема Вишневецький] відібрав від своїх відданих кількадесять тисяч самопалів — а що ж у иньших! А вся та стрільба з людьми мала пристати до бунту Хмельницького. Коли б тому всьому не запобігло ся від перших початків, не позабирано армату по ріжних замочках, що своєволя збирала ся захопити, легко може ваша кор. мил. зміркувати, що назбирало ся б тої своєволї і що вона наробила б в державі ваш. корол. мил.» [1259].

Хоч Потоцкий, щоб оправдати свій марш на Україну пред королем, міг старати ся представити становище України в можливо небезпечнім видї, про те намальована ним картина трівоги і руху для того моменту, коли лист писано (31 марта н. с.) [1260], мабуть не далеко відбігала від правди. Тільки свій марш на Україну Потоцкий рішив, не чекаючи тої панїки на Українї, і перше ще, нїж вона прокинула ся.

Як ми вже знаємо (с. 139), Потоцкий вже з осени дуже підозріліво дивив ся на українські обставини, пророкуючи вибух козацького бунту при першій нагодї. В правительственних кругах проєктовано комісію, яка б виплатила залеглу плату козакам і розглянула б їх жалї. Але Потоцкий, видно, не покладав на неї особливих надїй, і вона дїйсно нїяк не могла зібрати ся, бо не мала з чим їхати — не було грошей на виплату, коли козакам належало вже 300 тис. золот. Комісари прибули на Україну аж весною, коли Потоцкий ладив ся до війни, і таки грошей не привезли, так що нї з чим було й зачинати: гроші поспіли аж під Корсунь.

В ранїйших листах Потоцкий признавав великі кривди козацькі і жадав репресій на українних старостів, але тепер, при перших симптомах руху між козаками загорів ся бажаннєм за всяку цїну приборкати їх. Король намовляв дати спокій з оружними заходами, а пустити козаків на море. Кисїль писав потім, що і він і иньші сенатори теж радили Потоцкому «не шукати одного козака по сплавах запорозьких, не висилати на Днїпро иньших козаків, але затримати їх при війську річи посполитої, приласкавши якось» [1261]. Маємо справдї оден лист Кисїля до Потоцкого а 16/III в тонї дуже обережного і несмілого прошення за козаками, — аби гетьман вглянув в їх становище, в їх жалї подані з Запорожа. Бо їx теперішнї полковники в дїйсности являють ся старостинськими слугами і не боронять інтересів козацьких. Отже заспокоївши Україну приходом коронного війська, нехай би показав війську козацькому всяку ласку і направив соймовою ухвалою що треба [1262]. В такім же, очевидно, лагіднім тонї держані були листи до Потоцкого від старого Любомірского, воєводи краківського, про котрі з признаннєм згадував потім Хмельницький, знайшовши їх в кореспонденції Потоцкого по корсунськім погромі [1263].

Але Потоцкий відповідав (в тім же листі з 31 марта до короля), що він, хоч признає користним пустити козаків на море, але наперед мусять заспокоїти козаччину і задавити всякі прояви бунту. Посилав ся на те, що човнів готових однаково нема, треба час на їх виготовленнє, «а хоч би й були готові, важно, щоб козаки, коли буде потреба в тім, — виправлені були [на море] заспокоєні, в повнім порядку. Бо, боронь Боже, як би ,той пункт' не заспокоїв ся, а вони вийшли на море, то по поворотї підняли б бунт невгасимий, і ледви чи ординація річи посполитої не мусїла б зникнути. А як би ми гостро за нею обставали, поготів будемо мати з ними війну».

Властива причина сеї неохоти до морського походу, очевидно, лежала в тім, що Потоцкий, памятаючи бурю, викликану в шляхетських кругах воєнними замислами короля, не хотїв накликати на себе нарікань, позволивши козакам зачіпити Турка. Тому шукав усяких мотивів против королївського пляну, — хоч в даний момент сей плян був дїйсно спасенним. Роялїсти, зводячи потім весь королївський плян війни против Турків до ідеї запобігти козацькому повстанню такою війною, могли з повним правом вказати, що коли б Потоцкий в той момент задекретував похід на море, се певно відвернуло б козаччину від аґітації Хмельницького. Ослабило його союз з Татарами і відвело б всю пізнїйшу грозу від Польщі. Але Потоцкий тодї або не розумів сього, або й розуміючи не хотїв ріскувати своєю репутацією у шляхти, і стояв за приборканнє козаччини.

Супроти королївських відмовлянь від воєнних виступів він запевняв що рушив на Україну не для того, аби проливати християнську кров, «яка може бути в своїм часї потрібна річи посполитій» (!). «Досї не пролито ще одної краплї козацької крови військом королївським, і не буде пролито — аби тільки покорили ся, відложивши свою легкодушність і ароґанцію, та задавили своє завзятє», писав він в тім же листї з 31 марта. Запевняв, що його заміром було «не добуваючи бронї, одним страхом закінчити війну», і оповідав про свою вирозумілість для Хмельницького, до котрого кілька разів посилав, заохочуючи його, аби піддав ся, і обіцював «милосердє і пробаченнє його вчинків».

Все се, очевидно, малозначні фрази. Потоцкий міг вперед знати, що Хмельницький не на те тїкав на Низ, аби ставати потім в ролї помилуваного грішника перед сердитим гетьманом. Правдоподібно від першої вісти, що Хмельницький прогнав козацьку залогу з Сїчи, в мислях Потоцкого був уже рішений плян — іти військом на Запороже і задавити козацьку своєволю тут, в останнїм її захистї (таку цїль мала пізнїйша експедиція Стефана Потоцкого). В однім збірнику документів до часів Хмельниччини маємо два листи Потоцкого. Оден — се наказ полковникови канївському, аби разом з полковниками чигринським і переяславським ішов яко мога спішно на Запороже, і разом з козацькою залогою приложив усї зусилля до того, щоб погромити «того бунтівника», безоглядно, «в пень» стинаючи всїх участників повстання. Він має дату 13 лютого. Другий лист, з дня 20 лютого в Корсуню — се відозва до всїх, «хто при Хмельницькім пробуває, аби з тої своєвільної купи розійшли ся, а самого Хмельницького видали. Инакше майно їх на волости буде пограблено, сїмї побиті, і Потоцкий доти не вийде з України, доки йому Хмельницького не видадуть, і козаки не покорять ся. Відозва ся має примітку, що її відіслали козаки-бунтівники до пана маршалка — очевидно, як доказ немилосердности Потоцкого, на яку так нарікали.

Прикмет підроблення в обох сих листах не помітно — хоч я, признаюсь, рад би був їх знайти в збірнику більш авторітетнім. [1264].

Що до листів Потоцкого до Хмельницького, про котрі він згадує, не маючи їx, не можемо оцїнити, скільки в них дїйсно було якоїсь миролюбивости. Досить вона сумнївна, і в каждім разі, коли там і були які миролюбиві слова, то Хмельницький їм не надавав значіння. Він рахував ся з перспективою польського походу на Запороже мабуть від перших вістей про марш Потоцкого на Україну і пізнїйше рахував «наступленнє» Потоцкого на себе трохи не від найперших своїх заходів на Запорожу. Про всякий випадок укріпляв ся в сусїдстві Сїчевого коша «на Бучках» [1265], ладив ся до війни, до облоги.

На листи і посольства Потоцкого Хмельницький, по словах Потоцкого, довго не відповідав нїчого і затрімував у себе його післанцїв, тільки на посольство Хмєлєцкого дав відповідь. Те що ми маємо від нього — вичисленнє кривд, виняте з якогось листу, чи устного поручення до Потоцкого, і переказані Потоцким умови, які Хмельницький ставив для занехання свого повстання, можуть справдї належати до сього посольства Хмєлєцкого, і не знати чи були поза тим ще якісь листи від Хмельницького до Потоцкого чи иньших достойників з Запорожа. Хоч у пізнїйших письменників говорить ся про ріжні листи його, якими він старав ся приспати увагу польської сторони [1266], а в сучасних листах з лютого і марта ми стрічаємо парафрази ріжних жалїв з Запорожа і вияснень причин повстання [1267], але конкретної вказівки на якісь писання Хмельницького і товаришів я не бачу.

Умови передані Хмельницьким через Хмєлєцкого при кінцї марта н. ст. в каждім разї не були призначені на те, щоб заспокоювати і замилювати очі Полякам. Скасованнє ординації 1638 р., приверненнє давнїх вольностей козацьких і виведеннє польських військ з України — се були жадання дуже далекосяглі і звучали, як ультіматум з козацької сторони. Як останнїй привід до війни були вони очевидно прийняті й Потоцким.

Жовті Води: марш польського війська, польські сили, експедиція на Низ, похід Шемберґа, сухопутна експедиція Стеф. Потоцкого, бунт під Камінним Затоном, гетьмани під Чигрином, їх відступ, бльокада Ст. Потоцкого на Жовтих Водах, відступ і погром.

Про воєнні заходи Потоцкого ми знаємо вже, що передові сили на Запороже були вислані в початках лютого, і слїдом сам Потоцкий рушив на Україну. В однім часї з ним полетїв на Україну і польний гетьман з Винницї. На збір хоругвам був визначений день 13 (23) лютого. Але новий лист від комісара, що він розпустив реєстрових козаків, зіставши ся тільки з польськими хоругвами, і просить рятунку, змусив Потоцкого відкликати сей термін і велїти поспішати як скоріше; взагалї він «дуже журив ся і спішив» [1268]. Штаб-кватирою був Корсунь.

Кварцяного війська, що рушило з Потоцким могло бути коло трьох тисяч (всього рахувало ся тодї в кварцянім війську 3.510 чоловіка: гусарів 1040, козаків 1170, драґонів 900, пішаків 300 [1269].

Наново були покликані козаки і ставили ся; приведено їх для певности до присяги [1270]. Чекали помічних полків від комісарів і ріжних иньших панів, до котрих розіслав завізвання Потоцкий. Але вони стягали ся помалу, тому на воєнній радї в Корсунї рішено тим часом вислати на Низ свій аванґард, зложений з польських і козацьких полків.

Се був погибельний плян, що послужив першим кроком в цїлім рядї пізнїйших катастроф, так що з пізнїйшого погляду аж дивно було, як могло бути прийняте таке небезпечне рішеннє. В листї, писанім з обозу, Потоцкий так означав завданнє сеї екскурсії: вона була післана почасти для приборкання бунтів козацьких, почасти для сторожі Запорожа [1271]. Головним інїціатором її оден участник походу називає комісара Шемберґа і каже, що Потоцкий потім відказував на сї лихі ради [1272]; але трудно покладати ся на сї відзиви на Шемберґа як на мертвого валили потім все.

Очевидно, польські вожди за всяку цїну хотїли не допустити Хмельницького на волость, щоб тут не вибухнуло зараз повстаннє, — змагали до того, щоб паралїзувати його на Низу і там задавити. Рахунок властиво був вірний, тільки переведеннє сього пляну стояло в рішучій суперечности з тими усїми розважними гадками, які сам Потоцкий висловляв хоч би в своїм листї до короля з 31 марта. Він рахував тодї сили Хмельницького на 3000 чоловіка. Знав про його трактати з Татарами і помочи, які він брав від орди, що стояла на нижнїм Днїпрі. Підчеркував непевний настрій козаків, які готові прилучити ся кождої хвилї до повстання. І от висилав против сього небезпечного, необчислимого в своїх силах і засобах ворога, що закріпив ся на далекім і незвіснім теренї, невеличку експедицію — в родї тих панських походів, які собі робили в степи тому кілька місяцїв Конєцпольский або Вишневецький.