Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

В листї своїм Дорошенко пригадував Конєцпольскому ще справу зносин козацького війська з Москвою: король з сею справою відіслав їх до Конєцпольского. Дорошенко просив, щоб їм позволено сї зносини для субсидій, бо видить то Бог — нема звідки взяти нїчого. Скаржив ся ще на шляхту з України, що вона вигоняє козаків з своїх маєтностей, аби забирали ся як найскорше, а забороняє купувати від їx будинки і розробки. Значить, з виходом з панських маєтностей козаки все ще тягнули, чи просто щоб виграти час, чи сподіваючи ся, що може таки вдасть ся скасувати сей примус. Дорошенко просив гетьмана, щоб заступив козацтво від тих панських кривд.

Посольство козацьке ставило ся у Конєцпольского в Барі десь з початком липня н. ст. [73] Але нїчого втїшного воно від нього не почуло. Король відіслав козаків до гетьмана, гетьман відіслав назад до короля, від Анни до Кайафи, як казали тодї. Так приходить ся здогадувати ся з того, що кілька місяцїв пізнїйше військо козацьке звертало ся з тими своїми справами знову до короля.

Зате службу козакам Конєцпольский вмів диктувати. Поручив їм, аби головних провідників морського походу прислали королеви «на знак свого підданства», а самі «аби спішно прибули до польського війська против неприятеля» [74]. Були трівожні вісти про Татар і військо коронне, а з ним і козацьке мусили стерегти Україну від несподїваного нападу. Знов був якийсь татарський наїзд на Поднїстровє, Конєцпольский вислав військо в сторожу між Чорний і Кучманський шлях, боронячи Поділє і Волинь; українські пани алярмували, щоб не зіставляти без оборони «України», і при всїм тім — головно раховано на козаччину, «коли вже Дорошенко завів з ними порядок» [75]. Потім в серпнї подїї на північнім театрі — успіхи Ґустава-Адольфа в Прусії, куди несподївано перекинув ся він, змусили забрати кварцане військо з України до Прусії і тягар оборони України тим більше спав на козачину.

Польського війська під проводом Хмєлєцкого зістало ся тут всього дві тисячі. Тим часом на осїнь, зараз по виходї польського війська пустила ся на Україну величезна орда під проводом нуреддін-султана (то значить другого прінца, після калґи) і цїлого ряду иньших молодших прінців ханського роду. Вязні татарські оповідали, що було в сїм походї 40 тис. добрих вояків і стільки ж мотлоху, а й рахуючи щось тут на прибільшеннє, очевидно, що орда була велика. Вона пішла на Київщину і звідти хотїла йти на Волинь, але зачувши про військо, завернула ся й стала під Білою Церквою «кошем» (головним табором) та звідси розіслала загони, щоб встигнути упорати ся, нїм військо притягне: загонам наказано було вертати на третїй день. Тим часом Хмєлєцкий встиг надтягнути з своїм кварцяним військом і з деякими панськими полками, мав всього 3 тисячі, а Дорошенко привів шість, і разом ударили на кіш татарський під Білою Церквою 29 IX с. ст. Погода була дощева, так що з рушниць не було користи й приходило ся битись з руки. Татари пробували боронити ся, але не довго тримали ся й пустили ся тїкати: козаки й жовнїри гонили їх, аж стемнїло. Потім, знищивши головний кіш, почали ловити загони, заступивши їм переправи на Роси, і маса Татар потопилась тут, а потім ще під Рокитною, на болотї застукали великий загон Бухар-султана й Кантемирових синів, застали їх «розгощених» і погромили сильно, — «рідкий і щасливий ординець, котрий утїк», а ясиру одібрали з півтораста душ. Маса Татар загинуло, раховано їх на десять тисяч. Козаки й иньші вояки обловили ся здобичю — «нїоден тутешнїй боярин без бахмата (турецького коня) не прийшов, а були й такі що й двох і трьох поприводили», — доносить барський урадник про тутешню шляхту. Але невільників брали мало, — «жовнїри в розяреняю не зіставляли невільників живих, але немало їх у козаків».

Козаки взагалї були героями дня. Хмєлєцкий з особливою похвалою відзиваєть ся про «велику зичливість і мужність козацьку, показану на тім пляцу козаками запорозькими з старшим їх Дорошенком». Про Дорошенка оповідали в дусї тих «рицарських часів», що він ведучи перед війська, ударивши на Татар забив сїмох списом, і одного так сильно ударив, що не міг назад списа витягнути. Був і «смішний випадок» по думцї сучасників: перед Запорожцями, коли вони ударили на Татар, вилетїв пугач і ухопив ся колїна одного Татарина, так що той злетїв з коня, і його забито на місцї [76].

Вість про такий блескучий погром бісурмен викликала велику радість скрізь, особливо серед гнїтючих вістей з північного театра войни. Королеви, що пробував сам в Прусії, післано важнїйших невільників, козаки післали десять татарських хоругов і бунчук. Все се з великою парадою було представлено королеви в Торуню, під час скликаного там сойму в падолистї того року. Але посилаючи королеви хоругви й бунчуки, козаки поручили своїм послам пригадати королеви й свої старі прошення, стільки разів безуспішно предкладані правительству [77]. Одначе й сим разом вони не привезли від короля нїчого, крім листу, де король заявив, що він вдячно прийняв заслуги, показані козаками, й обіцює їм за те ласку свою.

Сього вже було за богато навіть на статочну старшину. Депресія, викликана куруківською катастрофою, проходила. Все тяжше ставало стримувати від ексцесів масу виписчиків, все тяжше було манити їх якимись спасенними наслїдками їх льояльности, королївськими чи панськими благодатями, що спадуть на них за спокійне, льояльне захованнє козацького війська. А тим часом цїлорічний піст, здержаннє від уживання козацького хлїба, заграничного і свого (леж і приставств), справдї привело до того, що козацький пролєтаріят схуд, зголоднїв і все тяжше було його тримати на припонї куруківської ординації.

В перших днях 1627 р. «на повній радї» в Переяславі рішено було вислати нове посольство до короля і усильно просити його, королевича і ріжних високих панів вглянути в козацькі обставини — що козаки далї не можуть нести своєї служби річипосполитій [78]. В виразах дуже делїкатних і здержливих висловляли козаки своє здивованнє, що король збув знов нїчим їх представлення, їх кріваві подвиги й заслуги. Просили потвердження своїх прав і вільностей [79], а властиво їх розширення. Дуже сильно, «унижено і плачливо» допоминали ся збільшення платнї і дотації на армату та ріжну службу військову (пушкарів, хорунжих, музик, ремісників і т. и.). «Видить Бог, писали вони, не гордячи ласкою вашої кор. милости сміло сказати можемо, що тою річною платою ми нїяк не можемо покрити потреб наших, вірно служачи вашій кор. милости і не знати, на що й обернути її, чи на одїж, чи на амунїцію, чи на иньші потреби воєнного чоловіка — взявши тих кілька золотих, не тільки що одежі, але й пороху та олова на службу річипосполитій не можна на рік постачити».

Спеціяльної підмоги допоминали ся з огляду на шкоди й утрати в конях, зброї і т. и., понесених в останнїх битвах з Татарами. Просили позволити їм «хлїба і місця для одпочинку» — право роскватировання і побору припасу «по тих працях і трудах», аби бути при купі на випадок нового татарського нападу, про який мовляв ходять чутки, — бо досї козаки, «не хотячи нарушити ласки королївської, мешкають по хатах своїх і нїякої стації з убогих людей не потягають (і вже, видко, довше того посту витерпіти не можуть). На місце побитих і тих, що своєю смертю повмірали — тому що через те wielka dziura w woysku się znaiduie — просять позволення вписати до реєстру «добре гідних і заслужених, випищиків, що були вилучені від війська», бо инакше за кілька років військо зовсїм зведеть ся, як його не доповняти. Пригадують знову справу вдів по козаках, побитих на службі королївській, — аби король видав унїверсал, «пригадуючи привілеї королївські, щоб нїхто не чіпав ся тих вдів; бо їх українні урядники дуже тиснуть і кривдять, забираючи з-під опіки козацької під свою юрисдикцію. Також взагалї українна шляхта, «не дбаючи про королївські унїверсали», чинить великі кривди козакам, — «бють, мордують, і не знаємо яким правом доходити справедливости і у кого маємо просити, і нїколи ми її не можемо дістати, і не відаємо, куди їх позивати, і хтоб розсудив з ними, бо до й. королївської милости далеко, і не маємо на те коштів, будучи убогими людьми». Нарештї бажали, щоб принціпіально признане куруківською комісією право торговлї, шинковання і промислів для козаків було потверджене королем спеціально, «бо тепер навіть і пива зварити на свою потребу, а не на шинкованнє не можемо одержати позволення від панів обивателїв українних». Про се послам поручало ся просить «усильно, упадаючи до ніг».

З сих відкликів до давнїйших привілеїв і постанов (часом зовсїм апокрифічних, або дуже натягнених) [80] виходить, що під формою королївського «потвердження давнїйших привілеїв» військо в дїйсности хотїло дістати ряд нових прав і вільностей, в мішанім судї з шляхтою, в правах козацьких вдів, в праві варення напитків і шинковання ними, а правдоподібно і в праві пробутку в шляхетських маєтностях, — а принаймнї дістати якусь притоку до тих прав. Мало се бути справдї «поправою» вільностей козацьких, хоч і проводило ся в скромній формі простого потвердження давнїйших королївських привилеїв, щоб не дражнити королївських слухів бажаннєм нових прав. Виступали тут старі, вічні бажання козацькі, стільки разів підношені під час переговорів з правительством. Але і сим разом, всїми проявами вірности, послушности, льояльности не могли вони уняти королївського серця.

В посольстві їздили Яцко Мозирянин, Федор Пухович і Ян Бучинський (всякий раз нові посли, мабуть для того, щоб всякий раз хтось иньший з старшини міг дістати дарунки — майже одиноку користь тих посольств). Королеви представили ся вони в перших днях марта [81]. Королївської відповіди не маємо. Знаємо, що король обіцяв козакам за їx шкоди в битві з Татарами 10 тис. золотих нагороди, і здаєть ся тим і скінчила ся королївська ласка. Тай та обіцянка 10 тис. (котрих козаки чекали дуже довго — ще до сойму при кінцї 1627 р. з тим удавали ся) була теж не стільки випливом «ласки», чи вдячности, скільки результатом вістей про козацьке знеохоченнє до дальших услуг «королеви і річипосполитій».

Невдоволеннє козаків на неподатливість правительства, вони відмовляють ся від походу на шведів, шведське правительство пробує з ними звязатись. Турки заходять ся будувати замки на україн. теріторії 1627 р., демонстрація хмєлєцкого і козаків, козацький похід на море. Посольство на сойм, становище пос. палати

Неподатливість коронного правительства супроти козацьких бажань мусїла тим більше дражнити козаччину, що правительство раз у раз її потрібувало, і саме тепер, відіславши нї з чим козацьке посольство з торунського сойму по білоцерківських подвигах, шукало козацької помочи для далекої і прикрої шведської війни. Такий проєкт виник іще під час осїннього торунського сойму. Потім десь в початках 1627 р., коли козаки виряжали те нове посольство до короля, одному з комісарів в козацьких справах, Томашу Шклїньскому, король дав порученнє стягнути на північну війну дві тисячі козаків, понад реєстр, і виправити їх водою, Днїпром, з першим початком навіґації. Жаданнє се викликало в козацьких кругах сильне роздражненнє: Не дуже приємна була сама перспектива служби в Прусії чи Ливонїї, не подобали ся ріжні подробицї сього вербунку, а головно — що польське правительство так собі до козачини звертало ся як до своєї кешенї, а всї прохання козачини збувало нїчим.

Маємо лист Дорошенка, писаний Шклїньскому з Канева, 18. II, в відповідь на його порученнє «зібрати дві тисячі добрих або що найлїпших молодцїв, не рухаючи тих що тепер стоять в службі і приповіди річипосполитої, і вислати їх туди, де буде потреба». Дорошенко влучно іронїзує з такого жадання правительства, яке цїлий рік добивало ся того, щоб усе, що було понад реєстрове військо, вернуло ся в підданську масу. «Не можемо того зрозуміти, звідки б узяти ті дві тисячі найлїпших — чи з тих відлучених (випищиків), що вже своїми панами, у котрих вони в підданстві, так чисто пошарпані і понищені, що ледви з душами лишили ся? Бож тих що лишили ся в службі королївській шкода до сього чіпляти: єсть для нас і тут досить роботи з ворогом св. хреста — і то вже тяжко видолати, бо не маємо з чим. Мали ми надїю, що король й. м. ласкою своєю і датком за утрати наші зволить нагородити наші теперішні кріваві заслуги, але нїякої ласки ми не дізнали, навіть кусника хлїба не дістали, щоб по тих трудах і працях зїсти могли, і що вбогий чоловік мав, то проїсти мусїв, а щоб чим тїло покрити, про те й не згадувати, — зовсїм нас голод і холод присїли». І вичисливши ще кілька недогід і неприємних подробиць в самім способі пропонованої служби — що війська давнїйше не «затягано» таким способом, і шкода заводити такі практики, «чого з предків своїх не чинили» (не подобало ся се розриваннє війська на два театра війни, пропонований похід комягами і т. п.), гетьман просив вибачити і прийняти до відома всї ті мотиви, які не дають змоги війську сповнити сього поручення [82].

Крім мотивів, вказаних в сїм листї, неприємний був козакам мабуть і сам факт, що король удаєть ся до них не сам і не через гетьмана, а через такого незначного комісара, і в сїм вони могли бачити охоту дешевим коштом, не обовязуючи ся нїчим перед козачиною, мати її на услуги. А крім того, понад все иньше, могла бути ще одна, дуже характеристична причина — шведські впливи. Саме в тім часї шведське правительство ріжними дорогами — через Москву, через Семигород, через Царгород, за посередництвом ріжних против-католицьких елєментів через польсько-литовських протестантів, через царгородський патріархат (тодїшнїй патріарх Кирил Лукаріс був звісний як прихильник протестантів і завзятий противник католицької церкви) і т. п., пробувало якось дістати ся до козацького війська, і взагалї до православної опозиції в Польщі й Литві, щоб включити її в ряди против католицької ліґи, або принаймнї наробити як найбільше клопоту польському правительству — габсбурському союзникови, вплутати його в нову війну з Туреччиною, з Москвою, розпалити в серединї Польщі усобицї, повстання і т. д. Серед таких плянів і рахунків на найблизшу хвилю починають лунати дуже серіозні ноти про те, що козацький елємент, який в недавнїх війнах дав такі блискучі приклади відваги, витрівалости, вірности, дисціплїни, і взагалї має таку славну минувшину, під протекторатом сусїдів, під проводом якого небудь визначного і талановитого чоловіка міг би вибитись з під власти Польщі і утворити самостїйну, добре орґанїзовану республїку [83]. Не маємо документальних відомостей, чи якісь зносини дїйсно тодї вже з Україною навязано (так місії висланї через Москву розбились о незгоду московського правительства, що не хотїло пропустити шведських послїв на Україну), — але можливо, що таки щось з того долетїло до Запорозького війська і вплинуло теж на його неохоту до шведського походу

Тим часом польське правительство дуже потрібувало козаків Шклїньский діставав пригадки одну за одною Діставши згадану відповідь від Дорошенка, вибрав ся в мартї на Україну сам особисто. Для заохоти просив короля прислати завчасу козацьку плату до Білої Церкви, додати платнї старшинї, і т. и. [84]. Може й та королївська обіцянка 10 тис золотих за козацькі утрати в битвах з Татарами стояла в певнім звязку з сими заходами коло козаків, — але вона не помогла нїчого. Відомостей про дальші переговори не маємо, але реєстрова козаччина таки не пішла Чи навербовано щось виписчиків, не знати (в шведській війнї козацькі контінґенти виступають взагалї дуже неясно) [85] Але реєстрове військо таки рішуче відмовило ся від шведської війни, що нїчого приємною їм не обіцювала. Роспитуваний Москвою вістник Гр. Гладкий зі слїв митрополита Йова розповідав про се так: Гетьман зібрав раду в Каневі, і на радї козаки відмовили ся, відказали королївському післанцеви, що «на шведського короля вони не підуть, бо король польський і пани сенатори відобрали їм способи прожитку, на море йти забороняють, вони від того збіднїли і на службу на шведського короля їм рушити ся нї з чим». І післали до короля і сенаторів просити, щоб на будуче козацького війська було 10 тисяч, і король аби прислав їм грошей і сукна на 10 тисяч [86].

Вісти з Царгороду про турецьку експедицію на Україну, для будови замків на Днїпрі, що почали приходити з весною [87], дали нові арґументи за тим, що козакам не можна облишати України, і польське правительство мусїло кінець кінцем прийняти до відомости се мотивованнє і дати спокій з шведським походом [88].

Ся справа будови замків на Днїпрі, що наробила великого галасу й зайняла увагу України на цїлий рік, вийшла з інїціативи Кримцїв. Толковали її в Царгородї тим, що хан хотїв викрутити ся тим від перспективи походу на війну до Персії і для того видумав сю забавку у себе дома [89]. Може ще правдоподібнїйше, що сими замками він сподівав ся замотати наново польсько-турецькі відносини, з користю для себе. З проєктом сим хан Магомет виступив перед стамбульським диваном ще з кінцем 1626 р. Проєктував поставити два замки на нижнїм Днїпрі, на двох боках, на місце давнїйшого замка, побудованою за султана Солїмана, що вже встиг розсипати ся в руїни. Замки сї мали боронити козакам виходу на море Оден замок брав ся збудувати сам хан, другий полишав Туркам. Плян сей був з охотою прийнятий в диванї на поч. 1627 р. Ханови і калзї післано на знак султанської ласки шаблї й кафтани, капітан-баші поручено іти з весною з воєнною фльотою й транспортовими кораблями на Днїпро для будови замків і оборони її від можливих перешкод з боку козаків; до нього ж мала прилучити ся дунайська ескадра. Намісник Кафи мав прислати робітників для земляних робіт; воєвода молдавський і мунтянський мали прибути також в поміч з своїми людьми. По скінченню замків там мала бути лишена залога з 4 тис. людей, щоб стерігти виходу на море від козаків [90].

Такі шумні заходи завчасу стали звісні на Українї й викликали тут велику трівогу. Польські правительственні круги занепокоїли ся, як десять лїт тому, сим турецький заміром стати міцною ногою під боком України, в номінальних границях Корони. Козаччина абсолютно не хотїла позволити Туркам загородити їм дорогу на море. Але до конфлїкту з Турками польське правительство також не хотїло доводити. Коли армія капітан-баші, зійшовши ся під Тегинею з людьми молдавськими і мунтянськими, рушила відси на українську границю, Хмєлєцкий з польським військом і з українськими козаками насамперед демонстративно виступив їй на зустріч і тим, як каже, змусив змінити курс: замість іти на українські границї, де баша, мовляв, мав замір ставити замок при границях Браславщини, на устю Чичаклею до Богу, баша пішов до Очакова, і звідти завів переговори за посередництвом господара молдавського Мирона Могили-Бернавського. Сими переговорами Хмєлєцкий встиг відвести башу від заміру ставити другий замок, страшачи його тим, що козаки і вся Україна «рушила ся» на вість про сї замки, не можна буде утримати спокою з Туреччиною, «козаки, прочувши, не хочуть слухати своїх старших і думають про похід Днїпром», і т. д. Скінчило ся на тім, що тільки хан кримський відновив старий замок в Аслан-Керменї, а баша від свого замку відступив ся, уложив нову угоду між Туреччиною і Польщею і пішов во свояси, a Хмєлєцкий, прочатувавши цїле лїто і початки осени на степовім пограничу (над Сурією) з своїм військом і козаками, вернув ся також [91]. Своєвільне козацтво за той час, посміваючи ся з турецьких заходів і замків, вибрало ся походом на море — рахують їх на 60 і 80 чайок, але близше про cей похід не знаємо нїчого [92]. Реєстровики ж, вернувши ся на волость, зайняли ся знову виправою посольства до короля, на сойм, зібраний в Варшаві з початком жовтня ст. ст.

В посольстві поїхали сим разом Яцко Клїша, Іван Туровець, Константин Вовк (ми бачили його перед кількома місяцями військовим писарем), Константин Зайкевич, Станїслав Яблонський і Фурс Малейкевич. Грамота датована «табором коло Тарганового ставу над Росавою», 22/IX [93]. Посли везли королеви ad captandam benevolentiam кількох вязнїв татарських, захоплених під час наїзду під Мушуровим, грамоту, де бідолашне військо перепрошує короля за «часті докуки» і виправдуєть ся, що «ґвалт і недостаток великий» змушує їх наприкряти ся королеви прошеннями, аби видав їм привилей на оборону їх спокою від українної шляхти. По словам козаків, ся шляхта не вважаючи на льояльне поведеннє козаччини і на суворі унїверсали, кілька разів видані з королївської канцелярії (сих унїверсалів не маємо, і не знаємо, на скільки знову докладний сей козацький відклик тут до них), далї і ще гірше докучає козакам мордованнєм і відбираннєм ґрунтїв (все очевидно на ґрунтї того ж примусового виводу козаків з приватних маєтностей — козаки, видно, далї відтягали ся від нього під ріжними вимівками). На ілюстрацію тої шляхетської бути вказували факт, що пани Калїновскі не перепустили війська козацького через свої маєтности. Та мабуть все се говорило ся більше для декорації, умисли ж були иньші, і королївський привилей випрошував ся для цїлей, вище вже вказаних — для розширення козацьких вільностей.

З козацької інструкції звісні нам такі пункти: прошеннє що до підвисшення платнї, дотації на армату і виплати 10 тис. золотих, обіцяних королем; скарга на уманських міщан, що вони не позволили козакам стати на кватирах, вказаних їм Хмєлєцким, напали на козаків і кількох побили (се близше рокриває ту справу козаків з Калїновскими, власниками Уманщини); прошеннє убезпечень від насильств шляхти, які терплять козаки «що мають свої стаційні домки» (очевидно в маєтностях шляхетських). Нарештї козаки звертали увагу на турецькі чи татарські замки на Днїпрі:один замок Шагін-ґерай збудував сього року [94] на лївім боцї Днїпра, а на другий рік хоче будувати ще два замки на правім боцї; се річ дуже шкідлива для річипосполитої, і козаки просять волї королївської, як їм бути?