Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Поспільство хоч у всїм жило богато [обфито] — в збіжі, худобі, пасїках, але були над ним вимисли великі, від старостів, намісників та Жидів, чого Україна не звикла терпіти. Бо самі державцї на Українї не мешкали, тільки уряд [себто урядників] держали, тому про кривди посполитих мало знали, або як і знали, то заслїплені дарунками від старостів і Жидів-орендарів того не розуміли, що їх по шкурі їх же власним салом мажуть: дарують їм те що видерли від їх підданих, і що сам пан міг би взяти від свого підданого і не так жалував би підданий його, — а який небудь ,шевлюга', який небудь Жид богатить ся, по кілька цуґів коней справляє, вимишляючи великі чинші: поволовщини, дуди, осип, сухі мірочки, з жорнів плату й инше». [1007]

І тільки далї, принагідно згадує про кривди в вірі, котрі поставив був на першім місцї:

«Також у вірі руській була ,помішка' велика від унїатів і ксьондзїв, бо вже не тільки в Литві та на Волини, але й на Українї унїя почала гору брати. В Чернигові унїатські архімандрити оден по другім наставали [1008], по инших городах православні церкви запечатували: в тім їм (унїатам помічниками були шляхта, уряд і ксьондзи, бо вже на Українї що город, то костел був. В Київі теж не малий утиск чинили церквам божим старожитним — тодїшнїй воєвода Тишкевич і також єзуїти, домінїкани, бернардини і инші закони (чернецькі), наїздами й процесами [1009] утїсняючи митрополита та науки в школах забороняючи. Часто вже не відріжняли староруську православну віру від поганства, бо вже більше пошанованнє було аби якому Жидови паскудному [спросному], анїж найлїпшому християнинови Русинови. А найгірше глузуваннє і утиск терпів нарід руський від тих, котрі з руської віри прийняли римську віру». [1010]

Автор, як бачимо, досить повно начеркнув головні моменти в тім процесї наростання народнього гнїву і роздражнення, що прорвали ся нарештї в великім повстанню. І поставивши, сказати б — з ідеольоґічних мотивів — на першім місцї причину релїґійну, він на дїлї зіпхнув її на сам кінець, з вірним почутєм ріжностепенної реальности складних мотивів, вказаних ним. А в справі релїґійній зачавши від звичайної піснї про релїґійні утиски Ляхів, серед релїґійних причин народнього роздражнення на першім місцї в дїйсности поставив ворожнечу православних з унїатами і прикрости від ренеґатів православної віри.

Схема причин, подана нам тут, зрештою не становить його історичної власности — се широко росповсюджене в тім часї, в 2-ій пол. XVII в. толкованнє причин козацького повстання. З певними відмінами воно повторяєть ся у ріжних письменників, а свій початок веде почасти від офіціальних мотивовань причин повстання з козацької сторони, почасти — від рефлєксій, безпосередно викликаних у сучасників повстання. Від самого Хмельницького ми не маємо загальної панорами тих причин і мотивів, які викликали його повстаннє, в тім родї як отсе дає Самовидець або деякі инші пізнїйші письменники, може бути, що се простий припадок, що до нас не дійшло такого ширшого викладу від Хмельницького, а може й справдї тільки згодом, з історичної перспективи стала виднїйшою така ширша панорама. В своїх листах і розмовах, записаних їx участниками, Хмельницький висуває то той то инший мотив, дуже часто перемішуючи з своїми особистими кривдами, які попхнули його до бунту.

В т. зв. реєстрі кривд — змістї скарг Хмельницького присланих з Низу до Потоцкого, поруч своїх особистих кривд Хмельницький вказує на насильства старостинських урядників над козаками, анальоґічні з тими, які йому самому довело ся витерпіти. «Панам урядникам українним коли сподобаєть ся щось силоміць взяти в домі козацькім, чи жінка козацька, чи донька козацька, — тодї мусять скакати як їм заграють; про сї кривди п. краківський (Потоцкий) кілька разів писав до урядників і державцїв, упоминаючи їx, але то нїчого не помогло» [1011]. Toй самий мотив повторяє Хмельницький в своїм листї до короля, по корсунськім погромі, вказуючи на «нещасні кривди і великі зневаги», які приходило ся козакам терпіти в останнїх роках. «Не тільки свого убогого майна, але й самі в собі не вільні ми стали; хутори, луки, новорозроблені сїножати, рілї, стави, млини, десятини пчільні забирають, і що б комусь у нас козаків сподобало ся — силоміць відбирають, і самих нас безвинно обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, і так поранили і покалїчили нам товариства» [1012]. В розмові з московскім аґентом розвиває він знов релїґійний мотив, повстаннє підняте в інтересах «християнської віри грецького закону» і рахує на поміч самого короля [1013].

Ми бачимо тут таким чином досить широку скалю мотивів, тільки розкидану в ріжних висказах.

З польського боку сучасник Кушевич парафразуючи аґітаційні листи Хмельницького, звернені до реєстрових, вказує на нищеннє польськими вояками козацького і селянського майна, на знечещуваннє ними жінок і доньок козацьких та селянських, на служби, повинности і роботи, що против давнього звичаю накладають ся на козаків. Коли-ж хто почне скаржити ся на всї отсї кривди — осмівають його або обсипають образами, або збувають гарними, але порожнїми словами, тим часом як всї зусиля звертають ся на те, аби з коренем винищити самий рід козацький. І як особливо незносне підносять ся немилосердні здирства Жидів [1014].

Коховский, офіціальний «королївський історіоґраф», historiographus s. r. m., вкладає в уста Хмельницького такі аґітаційні мотиви. Насамперед, каже він, благовидним приводом для повстання виставляла ся грецька віра, котрій по словам Хмельницького дїяли ся гіркі зневаги з поводу унїї [1015]. Маєтности владичі і чернечі повідбирані, священники в пониженню: унїати, захопивши духовну юрисдикцію, прикладають їм ніж до горла; де ще в якім кутї зістала ся правдива батьківська віра, — там єзуїтські проповідники пускають в рух ріжні наклепи. Всї благання православних на соймах зістають ся даремними, або відкладають ся з одного на другий — одна вже згадка про православну віру викликає гнїв. Забула ся давня слава козацька; як прийде війна, тодї козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужої користи їх відвагу, а як небезпека мине, тодї за нїщо важать їх кров і їх самих за остатнїх уважають. Кварцяне військо бушує немов в неприятельській землї. Пани не мають границь своїй жорстокости, і виливши весь запас ярости своєї на голови невинних підданих, напускають на них військо, удаючи їx бунтівниками, а те инодї до ноги вирізує цїлі села. Нема границь гіркої неволї, а панованнє обрізаного жидівського роду робить її ще незноснїйшою [1016].

Третїй сучасник, Ґрондский, в своїм виводї причин Хмельниччини — однім з просторійших, який маємо [1017], починає від кривд козацьких, як скасованнє козацької самоуправи ординацією 1638 р., загороженнє дороги на низ Кодаком, забираннє під козаків найкращої добичи ловецької, побори від риби і здобичи татарської, заборона варення пива і горілки, роздаваннє сотницьких урядів не за заслуги, а за хабари, відбираннє урядів — в надїї нового дарунку, і побираннє грошевих кар з каждої нагоди. Потім переходить до кривд народови — підданим панським: ріжних поборів панських і арендарських (низше се місце подамо в цїлости) і вкінцї вказує на кривди, які дїяли ся в релїґії:

«Що до грецької їх релїґії, сильно то всїх вражало, що як трапляло ся якомусь панови з яких небудь мотивів перейти на римську віру (а бувало се дуже часто), то і підданих змушувано до неї-ж. А як де-небудь вони стояли при своїм, то церкви у них силою відбирано і на потреби римської віри обертано. По-де-куди тїла попередників, що давно вже на порох потлїли і тільки в цинових трупах переховувались, вивозили ся з гробівцїв на иньші місця. В иньших всякими способами призводили попів до того, аби помалу перетягали народ на римську віру, за помічю її унїї з грецькою, а кого не могли привести до того спокійними і ласковими способами, — силкували ся змусити до того силою, забираючи непокірних до вязниць, иньших віддаляли від урядів, а на їх місце настановляли инакших, подібних убраннєм, але дуже відмінних доктріною, і всяку власть і суд присвояли над ними, під намовами честних патрів єзуїтів. Все се незвичайно роздражнювало всїх, так що вони жадібно чекали тільки нагоди скинути з себе ярмо. Коли ся нагода трапила ся, вони не упустили її, але яко-то кажуть — обома руками за неї у чепились» [1018].

Мотиви релїґійні: обставини релїґійного життя боротьба за церкву в зах. Українї, як причина роздражнення, війна за перемиську епархію: боротьба на білоруси; репресивні заходи катол. духовенства і шляхти. Ходкевичева-Острозька і Ян Тишкевич. Настрої в єрархичних кругах.

В дїйсности в тім десятилїтю перед Хмельниччиною релїґійне житє українське, хоч, розумієть ся, не стелило ся рожами анї трошки, все-таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання.

Конфлїкти мали місце головно в західнїй Українї, так що коли від загальних жалїв на утиски православних, печатаннє церков і т. и. православнї переходять до конкретних фактїв, перед усїм виступають справи забраних церков в Холмській єпархії: в Люблинї, Красноставі, Сокалї. Се були дальші відгомони тих свар, викликаних роздїлом монастирів і церков між православними й унїатами, наслїдком «пунктїв заспокоєння», і захватами звісного нам влад. Терлецького [1019].

Так у Сокалї йшла невгасима війна за церкви, силоміць захоплені ним [1020]. 1640 р. Терлецький обжалував сокальських міщан, що вони позривали печати з церкви св. Миколая, котру він запечатав, позабирали відти весь апарат церковний і десь поховали. З сього приводу він розпочав процес, що привів до визначення нової комісії, але по словам пізнїйшої унїатської записки, ся комісія дала тільки привід до нових оружних бійок між православними і унїатами. На початку 1646 р. православні міщане разом з селянами сусїднїх сїл вчинили цїлу війну і захопили силоміць церкви, які тодї держали унїати, покалїчивши і побивши при тім унїатських духовних. Сам Терлецький, перед самою козачиною зїхавши до Сокаля для приборкання православних, був в великій небезпецї, як «сокальські бунтівники» спровадили на нього Волохів з чиєїсь двірської роти і прийняли його каміннєм та вистрілами.

В Белзї, коли Терлецький зїхав туди з тою-ж метою в 1641 р., православнї, довідавши ся про се наперед, деревом забарікадували двери місцевих церков і скликали всїх парафіан, аби всї з зброєю, яку хто має, ішли боронити своїх церков. І дїйсно, коли Терлецький післав до тих церков своїх попів, щоб там одслужили недїльну службу, зроблено трівогу, задзвонено в дзвони, збігли ся до каждої церкви парафіане, чоловіки й жінки, «з кіями, коцюбами і колами, котрих немало наготували», і не допустили попів до церков, прикро викрикуючи при тім на владику: «Бодай того унїата нещістє огорнуло, злодїя — негоден він, аби нам церкви відмикав, і не допустимо йому, хоч би нам і до горла, і шиї постинано, бо не єсть пастирем нашим» [1021].

Так оповдало ся з унїатської сторони; з православної могли багато оповісти про ріжні кари і репресії, які спадали на православних за се противленнє унїї.

В Більську напр. православних, які противили ся унїї, засуджено на банїцію, позбавлено горожанських прав, а всїх взагалї місцевих православних позбавлено права на які-небудь уряди міські і наложено на них грошеву кару в 1000 талярів [1022]. Владика луцький Пузина, до котрого належали сї північно-західнї українські землї, жалував ся на володимирського унїатського владику і його капітулу, що вони теж пустили ся слїдами Терлецького. Закидав їм, що вони в Кобринї заборонили православне богослуженнє, вистаравшись королївській лист ad male narrata (хибними інформаціями), змушують міщан ходити до унїатських церков, тїла покійників арештують, хоронити не позволяють, і навіть діставши з небіжчика окуп на подзвіннє, «замість дзвонення звичайного, на трівогу в дзвони бють». Людям, що несуть мертве тїло, і цехам дорогу заступають, бють і мордують, сукна на марах шарпають, тїла мертвих з мар скидають. Людей хапають до вязницї, винами урядовими їх нищать. Подібне дїєть ся і по иньших містах — в Люблинї, Берестю, Красноставі, Ковлї, Грубешеві, а особливо в Більську, де унїати з засїдки напавши побили священика, що йшов з св. дарами, дари викинули в болото, оружною рукою здобули дві церкви і заставши там єромонаха одного, «побили і змордовали». В Клещелях, Лосичах, Парчові і в селах коло Більська оружною рукою позабирали церкви, признані комісарами православним, забороняють православне богослуженнє, вимушують від православних деклярації на унїю, а потім ріжними декретами гродськими, трибунальними, асесорським «окривають», «від міст виключають», маєтки конфіскують і до решти людей нищать [1023].

Особливого розголосу з сих епізодів набрало забраннє брацької православної церкви в Люблинї, тому що православні маґнати й заможнїйша шляхта, як і католицька, зчаста відвідували Люблин задля справ трибунальських, і так ся кривда, задана унїатами, все була у них пред очима. Захоплена 1638 р., ся церква служила потім предметом гарячих дебат на соймі 1640 р., підіймала ся на соймах 1641 і 1642 р., спонукала до вмішання короля, що поручив люблинському старостї вернути її православним, — але і сей наказ не був сповнений і справа тягла ся й ятрила ся далї, до самої Хмельниччини [1024].

Другим таким огнищем неустанних релїґійних війн була Перемищина. Боротьба двох тутешнїх владиків — православного і унїатського як найсильнїйше захоплювала місцеву українську шляхту і взагалї православну людність, що в рішучі хвилї з зброєю в руках спішила на поміч православному владицї, а порушувала, можна сказати, все українське громадянство цїлої України, що справу перемиського владицтва, вибореного під час безкоролївя, вважало загальною національною справою. Коли в 1638 р. перемиський уряд на основі трибунальського засуду вибрав ся відбирати від владики Гулевича захоплені ним монастирі, він стрів ся з цїлим військом, розміщеним під монастирем, в правильних віддїлах. На даний з гармати знак про наближеннє уряду воно приготовило ся до оружної битви, а на запитаннє його представники заявили, що поступають по наказу м. Могили і «обивателїв Перемиської землї віри грецької, стану шляхецького», а мотивували ся там, що владицтво перемиське «належить не самому тільки Гулевичу, але всїй Руси, котра не в унїї» [1025].

Грізна небезпека, в яку потім впав Гулевич — інфамія, кинена на нього і з такими тяжкими заходами і жертвами потім знята (1641), змусила православних до більшої обережности в дальшій боротьбі. Проте сильне огірченнє і роздражненнє таки зісталось і проривало ся тут в ріжних епізодах [1026].