Схема причин, подана нам тут, зрештою не становить його історичної власности — се широко росповсюджене в тім часї, в 2-ій пол. XVII в. толкованнє причин козацького повстання. З певними відмінами воно повторяєть ся у ріжних письменників, а свій початок веде почасти від офіціальних мотивовань причин повстання з козацької сторони, почасти — від рефлєксій, безпосередно викликаних у сучасників повстання. Від самого Хмельницького ми не маємо загальної панорами тих причин і мотивів, які викликали його повстаннє, в тім родї як отсе дає Самовидець або деякі инші пізнїйші письменники, може бути, що се простий припадок, що до нас не дійшло такого ширшого викладу від Хмельницького, а може й справдї тільки згодом, з історичної перспективи стала виднїйшою така ширша панорама. В своїх листах і розмовах, записаних їx участниками, Хмельницький висуває то той то инший мотив, дуже часто перемішуючи з своїми особистими кривдами, які попхнули його до бунту.
В т. зв. реєстрі кривд — змістї скарг Хмельницького присланих з Низу до Потоцкого, поруч своїх особистих кривд Хмельницький вказує на насильства старостинських урядників над козаками, анальоґічні з тими, які йому самому довело ся витерпіти. «Панам урядникам українним коли сподобаєть ся щось силоміць взяти в домі козацькім, чи жінка козацька, чи донька козацька, — тодї мусять скакати як їм заграють; про сї кривди п. краківський (Потоцкий) кілька разів писав до урядників і державцїв, упоминаючи їx, але то нїчого не помогло» [1011]. Toй самий мотив повторяє Хмельницький в своїм листї до короля, по корсунськім погромі, вказуючи на «нещасні кривди і великі зневаги», які приходило ся козакам терпіти в останнїх роках. «Не тільки свого убогого майна, але й самі в собі не вільні ми стали; хутори, луки, новорозроблені сїножати, рілї, стави, млини, десятини пчільні забирають, і що б комусь у нас козаків сподобало ся — силоміць відбирають, і самих нас безвинно обдирають, бють, мордують, до вязниць саджають, і так поранили і покалїчили нам товариства» [1012]. В розмові з московскім аґентом розвиває він знов релїґійний мотив, повстаннє підняте в інтересах «християнської віри грецького закону» і рахує на поміч самого короля [1013].
Ми бачимо тут таким чином досить широку скалю мотивів, тільки розкидану в ріжних висказах.
З польського боку сучасник Кушевич парафразуючи аґітаційні листи Хмельницького, звернені до реєстрових, вказує на нищеннє польськими вояками козацького і селянського майна, на знечещуваннє ними жінок і доньок козацьких та селянських, на служби, повинности і роботи, що против давнього звичаю накладають ся на козаків. Коли-ж хто почне скаржити ся на всї отсї кривди — осмівають його або обсипають образами, або збувають гарними, але порожнїми словами, тим часом як всї зусиля звертають ся на те, аби з коренем винищити самий рід козацький. І як особливо незносне підносять ся немилосердні здирства Жидів [1014].
Коховский, офіціальний «королївський історіоґраф», historiographus s. r. m., вкладає в уста Хмельницького такі аґітаційні мотиви. Насамперед, каже він, благовидним приводом для повстання виставляла ся грецька віра, котрій по словам Хмельницького дїяли ся гіркі зневаги з поводу унїї [1015]. Маєтности владичі і чернечі повідбирані, священники в пониженню: унїати, захопивши духовну юрисдикцію, прикладають їм ніж до горла; де ще в якім кутї зістала ся правдива батьківська віра, — там єзуїтські проповідники пускають в рух ріжні наклепи. Всї благання православних на соймах зістають ся даремними, або відкладають ся з одного на другий — одна вже згадка про православну віру викликає гнїв. Забула ся давня слава козацька; як прийде війна, тодї козаків висилають на найбільші небезпеки й манять, використовуючи для чужої користи їх відвагу, а як небезпека мине, тодї за нїщо важать їх кров і їх самих за остатнїх уважають. Кварцяне військо бушує немов в неприятельській землї. Пани не мають границь своїй жорстокости, і виливши весь запас ярости своєї на голови невинних підданих, напускають на них військо, удаючи їx бунтівниками, а те инодї до ноги вирізує цїлі села. Нема границь гіркої неволї, а панованнє обрізаного жидівського роду робить її ще незноснїйшою [1016].
Третїй сучасник, Ґрондский, в своїм виводї причин Хмельниччини — однім з просторійших, який маємо [1017], починає від кривд козацьких, як скасованнє козацької самоуправи ординацією 1638 р., загороженнє дороги на низ Кодаком, забираннє під козаків найкращої добичи ловецької, побори від риби і здобичи татарської, заборона варення пива і горілки, роздаваннє сотницьких урядів не за заслуги, а за хабари, відбираннє урядів — в надїї нового дарунку, і побираннє грошевих кар з каждої нагоди. Потім переходить до кривд народови — підданим панським: ріжних поборів панських і арендарських (низше се місце подамо в цїлости) і вкінцї вказує на кривди, які дїяли ся в релїґії:
«Що до грецької їх релїґії, сильно то всїх вражало, що як трапляло ся якомусь панови з яких небудь мотивів перейти на римську віру (а бувало се дуже часто), то і підданих змушувано до неї-ж. А як де-небудь вони стояли при своїм, то церкви у них силою відбирано і на потреби римської віри обертано. По-де-куди тїла попередників, що давно вже на порох потлїли і тільки в цинових трупах переховувались, вивозили ся з гробівцїв на иньші місця. В иньших всякими способами призводили попів до того, аби помалу перетягали народ на римську віру, за помічю її унїї з грецькою, а кого не могли привести до того спокійними і ласковими способами, — силкували ся змусити до того силою, забираючи непокірних до вязниць, иньших віддаляли від урядів, а на їх місце настановляли инакших, подібних убраннєм, але дуже відмінних доктріною, і всяку власть і суд присвояли над ними, під намовами честних патрів єзуїтів. Все се незвичайно роздражнювало всїх, так що вони жадібно чекали тільки нагоди скинути з себе ярмо. Коли ся нагода трапила ся, вони не упустили її, але яко-то кажуть — обома руками за неї у чепились» [1018].
Мотиви релїґійні: обставини релїґійного життя боротьба за церкву в зах. Українї, як причина роздражнення, війна за перемиську епархію: боротьба на білоруси; репресивні заходи катол. духовенства і шляхти. Ходкевичева-Острозька і Ян Тишкевич. Настрої в єрархичних кругах.
В дїйсности в тім десятилїтю перед Хмельниччиною релїґійне житє українське, хоч, розумієть ся, не стелило ся рожами анї трошки, все-таки було занадто далеке від таких напружень, які переживало давнїйше, і саме по собі нїяк не могло рушити нарід до повстання.
Конфлїкти мали місце головно в західнїй Українї, так що коли від загальних жалїв на утиски православних, печатаннє церков і т. и. православнї переходять до конкретних фактїв, перед усїм виступають справи забраних церков в Холмській єпархії: в Люблинї, Красноставі, Сокалї. Се були дальші відгомони тих свар, викликаних роздїлом монастирів і церков між православними й унїатами, наслїдком «пунктїв заспокоєння», і захватами звісного нам влад. Терлецького [1019].
Так у Сокалї йшла невгасима війна за церкви, силоміць захоплені ним [1020]. 1640 р. Терлецький обжалував сокальських міщан, що вони позривали печати з церкви св. Миколая, котру він запечатав, позабирали відти весь апарат церковний і десь поховали. З сього приводу він розпочав процес, що привів до визначення нової комісії, але по словам пізнїйшої унїатської записки, ся комісія дала тільки привід до нових оружних бійок між православними і унїатами. На початку 1646 р. православні міщане разом з селянами сусїднїх сїл вчинили цїлу війну і захопили силоміць церкви, які тодї держали унїати, покалїчивши і побивши при тім унїатських духовних. Сам Терлецький, перед самою козачиною зїхавши до Сокаля для приборкання православних, був в великій небезпецї, як «сокальські бунтівники» спровадили на нього Волохів з чиєїсь двірської роти і прийняли його каміннєм та вистрілами.
В Белзї, коли Терлецький зїхав туди з тою-ж метою в 1641 р., православнї, довідавши ся про се наперед, деревом забарікадували двери місцевих церков і скликали всїх парафіан, аби всї з зброєю, яку хто має, ішли боронити своїх церков. І дїйсно, коли Терлецький післав до тих церков своїх попів, щоб там одслужили недїльну службу, зроблено трівогу, задзвонено в дзвони, збігли ся до каждої церкви парафіане, чоловіки й жінки, «з кіями, коцюбами і колами, котрих немало наготували», і не допустили попів до церков, прикро викрикуючи при тім на владику: «Бодай того унїата нещістє огорнуло, злодїя — негоден він, аби нам церкви відмикав, і не допустимо йому, хоч би нам і до горла, і шиї постинано, бо не єсть пастирем нашим» [1021].
Так оповдало ся з унїатської сторони; з православної могли багато оповісти про ріжні кари і репресії, які спадали на православних за се противленнє унїї.
В Більську напр. православних, які противили ся унїї, засуджено на банїцію, позбавлено горожанських прав, а всїх взагалї місцевих православних позбавлено права на які-небудь уряди міські і наложено на них грошеву кару в 1000 талярів [1022]. Владика луцький Пузина, до котрого належали сї північно-західнї українські землї, жалував ся на володимирського унїатського владику і його капітулу, що вони теж пустили ся слїдами Терлецького. Закидав їм, що вони в Кобринї заборонили православне богослуженнє, вистаравшись королївській лист ad male narrata (хибними інформаціями), змушують міщан ходити до унїатських церков, тїла покійників арештують, хоронити не позволяють, і навіть діставши з небіжчика окуп на подзвіннє, «замість дзвонення звичайного, на трівогу в дзвони бють». Людям, що несуть мертве тїло, і цехам дорогу заступають, бють і мордують, сукна на марах шарпають, тїла мертвих з мар скидають. Людей хапають до вязницї, винами урядовими їх нищать. Подібне дїєть ся і по иньших містах — в Люблинї, Берестю, Красноставі, Ковлї, Грубешеві, а особливо в Більську, де унїати з засїдки напавши побили священика, що йшов з св. дарами, дари викинули в болото, оружною рукою здобули дві церкви і заставши там єромонаха одного, «побили і змордовали». В Клещелях, Лосичах, Парчові і в селах коло Більська оружною рукою позабирали церкви, признані комісарами православним, забороняють православне богослуженнє, вимушують від православних деклярації на унїю, а потім ріжними декретами гродськими, трибунальними, асесорським «окривають», «від міст виключають», маєтки конфіскують і до решти людей нищать [1023].
Особливого розголосу з сих епізодів набрало забраннє брацької православної церкви в Люблинї, тому що православні маґнати й заможнїйша шляхта, як і католицька, зчаста відвідували Люблин задля справ трибунальських, і так ся кривда, задана унїатами, все була у них пред очима. Захоплена 1638 р., ся церква служила потім предметом гарячих дебат на соймі 1640 р., підіймала ся на соймах 1641 і 1642 р., спонукала до вмішання короля, що поручив люблинському старостї вернути її православним, — але і сей наказ не був сповнений і справа тягла ся й ятрила ся далї, до самої Хмельниччини [1024].
Другим таким огнищем неустанних релїґійних війн була Перемищина. Боротьба двох тутешнїх владиків — православного і унїатського як найсильнїйше захоплювала місцеву українську шляхту і взагалї православну людність, що в рішучі хвилї з зброєю в руках спішила на поміч православному владицї, а порушувала, можна сказати, все українське громадянство цїлої України, що справу перемиського владицтва, вибореного під час безкоролївя, вважало загальною національною справою. Коли в 1638 р. перемиський уряд на основі трибунальського засуду вибрав ся відбирати від владики Гулевича захоплені ним монастирі, він стрів ся з цїлим військом, розміщеним під монастирем, в правильних віддїлах. На даний з гармати знак про наближеннє уряду воно приготовило ся до оружної битви, а на запитаннє його представники заявили, що поступають по наказу м. Могили і «обивателїв Перемиської землї віри грецької, стану шляхецького», а мотивували ся там, що владицтво перемиське «належить не самому тільки Гулевичу, але всїй Руси, котра не в унїї» [1025].
Грізна небезпека, в яку потім впав Гулевич — інфамія, кинена на нього і з такими тяжкими заходами і жертвами потім знята (1641), змусила православних до більшої обережности в дальшій боротьбі. Проте сильне огірченнє і роздражненнє таки зісталось і проривало ся тут в ріжних епізодах [1026].
На Білоруси знов ареною завзятої релїґійної боротьби була єпархія полоцько-витебська і митрополича виленсько-новгородська. Постанова короля, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку на будуче не має бути православних церков, давала привід до безконечних спорів, переслїдувань, меньших і більших бійок, і взагалї тутешня атмосфера, подібно як на Побужу, була переповнена релїґійним роздражненнєм.
В звязку з проголошеним «пунктами заспокоєння» принціпом рівноправности представників усїх конфесїй, в західнїй Українї з новою силою підїймають ся спори про права православних по містах, участь їх в цехах, міських урядах і т. д. Толєранційна полїтика короля була безсильна положити кінець кривдам, тим більше — що й сама звичайно не відважала ся йти до кінця і здебільшого застрягала й тут в компромісах між рівноправністю і старим порядком. Роздражнена ж сею толєранційною полїтикою правительства єрархія старала ся власними засобами нагородити ті утрати унїї і католицтва, які задавала їй ся королївська полїтика.
Пани-шляхта, що за Жиґимонта пописували ся католицькою ревністю в тон клєрикальнїй полїтицї короля, тепер уважали добрим тоном підчеркувати своє католицьке завзятє, як певний прояв самостійности, шляхецької фронди супроти короля, котрому шляхта вважала добрим тоном показувати свою незалежність. Маємо багато звісток про натиски, під впливами єрархії, і дїдичів на православне духовенство, котрими вони старали ся ослабити чи зрівноважити уступки, пороблені православній церкві.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 60. Приємного читання.
TextBook