Розміру ґрунтів, вимірених тутешнїм Черкасам, в актах не показано; чи обмежили ся вище поданою нормою — по 3 десятини в полї, можна сумнївати ся. Для анальоґії можна вказати, що в селї Старикові, яке причислене було до Корочі, козаки мали, ще з 1620-х рр., по «20 четей» орної землї в кожде поле (разом 30 десятин) [975], а отаман 30 четей. Так само в сусїднїм Усердї козакам в 1630-х рр. міряли по «20 четей»; чугуївським Черкасам також велено виміряти по 20 четей [976]. Супроти сього можна думати, що і корочанським і иншим Черкасам в нових українних городах також давали по 20 четей, бо взагалї Черкаси тутешнї трактують ся на однїй лїнїї з козаками («Черкасы и полковые козаки» — досить частий вираз). Тільки ріжна старшина черкаська мала більші ґрунти, або попадаючи на службу «дїтей боярських» діставали вони більші надїли (так стариківські козаки, перечислені на службу дїтей боярських, дістали по 60 і 75 четей). Крім орної землї діставали сїножати і ріжні инші ужитковання, котрими користували ся спільно.
На прогодованнє і посїв діставали підмогу від держави, мабуть і не раз. Так ще в 1643 р. цар наказує корочанському воєводї, аби тим корочанським «русским людям і Черкасам», котрі не мають чим посїяти і взагалї того потрібують — роздав «проса по четверику, и смотря по их землямъ, чЂмъ имъ земли свои обсЂменить, чтобы имъ на КарочЂ хлЂбомъ обзаветись». При тім воєводї поручалось допильнувати, щоб ті Черкаси і «русскі люде» свої ґрунти («указныя свои земли») зорали і засїяли доконче. Коли попереднього року деякі не зробили того з бідности своєї, то щоб сього року вони обробили і засїяли їх доконче — а котрі б почали «изгиляться», то їм аби велїв обробити і засїяти землї «съ наказаніемъ». Так само при роздаванню «жалованія» того року велено воєводї брати за кождого «Черкаса» поруку, що він в Корочі побудуєть ся, виміряну йому землю буде обробляти і засївати, «чтобы имъ впредь безхлЂбнымъ не быть». А пізнїйших років при роздачі грошового жалування поручало ся нагадувати, що сї гроші дають ся на те, аби вони службу служили, «на вічне житє уряджували ся, рілю орали і збіже сїяли». При роздачі мала бути черкаська старшина і статочні люде («рядовые лучшіе Черкасы»), і мали казати воєводї поправдї: котрі досі на Корочі на вічне житє не урядились, землї не орють, хлїба не сїють і нїякого добра від них не надїятись — котрі піячать, царське жалуваннє пропивають, «в зернь» програвають, або якимсь воровством промишляють — таким грошей не давати [977].
«Жалуваннє» діставали Черкаси розмірно велике відповідно до вищенаведеної інструкції. Як я вже сказав, вони рахували ся на лінїї місцевих козаків «полкових» і служили однакову службу з ними, але «для ихъ иноземства» їх гонорували вище, і платню більшу давали: у всяких перечислениях місцевих служебних людей їx звичайно називають після дїтей боярських, а перед козаками («дЂти боярскія, Черкасы и козаки») [978]. Жалування грошового їм давали — рядовим козакам по 5 рублїв, сотникам, осаулам і прапорникам по 6 р., отаманови 7 р., тим часом як козаки «полкові», звичайні діставали тодї по два рублї з четв. Удержаннє Черкас таким чином коштувало державу величезні для тих часів суми, одна корочанська кольонїя коштувала 2215 рублїв на рік.
Всї ті 440 корочанських Черкас становили оден дівізіон з чотирох сотень, на чолї котрого стояв отаман, на чолї сотнї сотник, сотня подїляла ся на десять десятків, в кождім десятник. В кождій сотнї була своя корогва і хорунжий [979]. Так само були орґанїзовані «козаки русскіе», або полкові, і серед них теж знаходимо дуже багато Українцїв, як показують їх деякі імення як Пожаренко, Волковицький, Полтавченко, Левченко, Мельниченко, Дубовиченко, Лагайденко. Єфимка Свиридов, Гришка Білашенко, Стенька Новицький [980] і т. и. (Було їх, безперечно, далеко більше, як би московські канцелярії не зміняли всїх імен на великоруський лад). Були се мабуть українські виходцї старшої дати, поверстанї в звичайні козаки, тим часом як тих 440 були новоприхожі. Таким чином місцева українська людність зовсїм не кінчила ся на тих офіціальних Черкасах, а була значно більша, в самій чертї, і ще більше - поза нею.
Наскільки автономна була в своїм житю українська кольонїя Корочі, її акти сього не поясняють: чи був тутешнїй отаман і сотники виборнї, чи іменовані, про се не згадуєть ся. Для декотрих инших кольонїй є звістки про отаманів вибираних самими Черкасами [981]. Але в кождім разі житє і відносини таких черкаських кольонїй підлягали незвичайно пильній і детальній реґляментації — не тільки місцевій, а навіть центрального правительства. Московська адмінїстрація напр. забороняла місцевим воєводам приймати в служилі Черкаси на вакансії навіть найблизших свояків: синів, братів і т. д. служилих Черкас, не то щоб сама черкаська старшина мала сим завідувати; щоб зайняти спорожнене місце, треба було подавати ся з чолобитною до самого царя [982], і т. и.
Як я вже завважив, ся тїсна реґляментація, яка випливала з духу московського бюрократизму й так глубоко переймала весь московський устрій, що на кождїм кроцї мусїла давати себе відчувати українським еміґрантам, безперечно, дуже докучала їй, бо глубоко противна була тим звичкам і поглядам, які сї українські еміґранти приносили з своїх заднїпрянських слобід [983]. Далї, при всїм бажанню московського правительства бути не тільки прихильним, але й спеціально вирозумілим і ласкавим для українських еміґрантів — легко пускаючи їм навіть таке, за що немилосердно карало своїх людей [984], воно попросту не вміло відчути тих прикрих сторін своєї полїтики, котрі мусїли давати себе болїзно відчувати Українцям-еміґрантам, — не могло переробити всеї адмінїстраційної практики з огляду на сю українську еміґрацію.
Як дико напр. се мусїло здавати ся Українцеви вихованому в понятях козацької «свободи», коли він довідував ся, що він не мав права свобідно роспорядити ся виданою йому з державної казни платою, не сміє її пропити або прогуляти і мусить відповідати перед властю за невідповідний ужиток сих грошей, які він вважав заслуженими своєю службою. Тим часом от напр. доносить білгородський воєвода, що йому білгородські Черкаси Лаврин Бережанський з товаришами (уже, видно, натаскані на московський порядок) донесли на «переїзжих Черкас» Петра Данчура з товаришами (також очевидно білгородських служебних), що вони бувши в Білгородї «пропились і зерню погрались, пашнї не завели, дворами не побудувались і служби від них наперед не сподївати ся». Він, воєвода, супроти того не важить ся їм далї давати жалування і запитує правительство як йому бути, а з Москви наказ: Петрови Данчурови з товаришами за їх воровство «учинити наказанє, бить батоги нещадно, і учиня наказанє дати жалованє по нашому указу сполна», та ще дати на поруки, «що на будуче їм не бражничати і нїяким воровством не воровать, на дачах своїх будувати ся і землю орати» [985]. Не дуже мабуть смакувало і «жалуваннє» з такими присмаками!
А от напр. «державний» процес з приводу «непригожих слів», котрі говорила «короченского Черкашенина жена Федьки Лободы Оринка АлексЂева дочь» в Корочі на забаві (на бесЂдЂ) у свого земляка «Черкашенина Якушки Ткачева». Не було в тих словах нїчого такого дуже страшного [986], але корочанські Черкаси, що були на тій бесїдї, не залишили їх донести (може з огляду на присутного стрільця Нечаєва, що в противнїм випадку міг би донести не тільки на ту нещасливу Оринку, але і на їх, яко укривателів). Даремно Оринка випрошувала ся, що говорила ті слова «забывся умомъ, потому больна падучею болЂзнью», і подала чолобитє на царське імя. Московське правительство поручило воєводї розслїдити «накрЂпко», чи дїйсно та жінка хора падучею болїзнею і говорить «завираючи» з хороби — в такім разї воєводї поручало ся скористати з такого часу, коли вона не буде хора падачкою і бити її кнутом у приказної ізби при собі і при людях. Коли ж слїдство не потвердить її хороби, і виявить ся, що ті «непригожі слова» вона говорила «в цїлім умі», в такім разї бити її «кнутомъ нещадно, только бъ чуть жива была». На слїдстві місцевий священик, духовник Оринчин, і корочанські Черкаси під присягою показали, що Оринка здавна хора падучою хоробою, і воєвода поступив по указу. Він велїв ту хору падачкою, морально зломану утратою сина стару жінку коло росправи при собі і при иньших людях бити кнутом, «і бивши віддав її чоловікови Федькови Лободї» [987]. Можна собі представити, яке вражіннє робили такі епізоди на Українцїв — до чого-чого, а вже зовсїм не звичайних до таких екзекуцій, та ще і з такого благого приводу.
Вкажу також іще на одну обставину житя «на чертї», яка теж не могла бути приємна українським еміґрантам — се земельна тїснота. Землеволодїннє стояло під пильною реґляментацією, адмінїстрація нарізувала ґрунти на основі роспоряджень центрального правительства, і в розмірах не дуже щедрих. Тридцять десятин, хоч би з придатком сїножатей і ужитків, се було дуже небагато для еміґрантів, які прибували з лївобічних свобід і за московською границею шукали свободи, дозвілля, простору. А їм і такого скупого надїлу треба було допрошувати ся, щоб володїти ним лєґально. Московське правительство, виховане в практицї й традиціях своїх тїсно засиджених центральних областей, не розуміло психольоґії своїх «новоприбилих» підданих, і се було причиною, чому так часто виникають невдоволення, сварки між ними самими і з адмінїстрацією, і кінець кінцем — черкаська «измЂна» й утечі.
Вони були причиною, чому українські еміґранти не укладали ся в рамки житя «в чертї!», а йшли «за черту», в ті неосвоєні порожнї простори, що стелили ся по-за її межами на полуднє, й осїдали тут, більшими й меньшими ґрупами, зрікаючи ся і більшої безпечности, і навіть московського жалування, аби за те мешкати свобіднїйше і просторнїйше, не знати прикрої реґляментації й тїсности московського укладу.
Українцї осїдають за чертою. «ухожаї», роздача «помђстій», самовільна господарська кольонїзація. Еміґрація острянинцїв: Острянин і Гуня, поява Острянина в Білгородї, оселеннє Чугуїва, прикрости продовольчі і служебні, невдоволеннє на Острянина, петіції, Острянин в москві, «бунт» чугуївцїв і смерть Острянина — чугуївцї в ролї «воровських черкас». Значіннє сього епізоду і взагалї української еміґрації за москов. границею.
З українних московських городів Українцї йшли далї на полудне або лєґально: розбираючи від московської адмінїстрації в державу, за певну оплату, бортні ухожаї та пасїки, якими вона завідувала, та земельні надання. Або нелєґально, без її контролї осїдаючи в ріжних степових місцях.
Подібно як старости поднїпрянських замків в XVI в., так воєводи українських московських городів роспоряжали роздачею всяким охочим людям бортних і всяких иньших «ухожаїв» і ріжних ужитковань за певну оплату. Завдяки писцовій книзї Путивльського повіту з 1620-х рр. [988] маємо кілька інтересних дат про сю їх адмінїстрацію. Бачимо, що в тім часї воєводи роздавали в держави 266 бортних ухожаїв, з котрих збирали звиш 1000 пудів меду і 75 р. грошима. Такі ухожаї в дїйсности були великими хуторами, що займали великі просторони землї, і в них проживало часом по кілька й кільканадцять людей, займаючи ся всяким хазяйством — рибальством, звіроловством і хлїборобством. Напр. оден такий ухожай описуєть ся так: він лежить на Пслї і горі Пслом до Прилїп і Біринської волости, на річцї Унї і Смердицї, по р. Суджі і «на проходах». Книга доходів Білгородського повіту 1627 р. описує подобним чином тутешнї пасїки, майже при кождій пасїцї згадуєть ся орна земля, часом двори, рибні лови хмельники і т. и. Пасїк сих було тут дуже багато [989].
Правительство радо роздавало також землї в держави (помЂстья) в тих степових просторах пізнїйшої Слобідщини. При заснованню Царевоборисова, в наказї данім висланим воєводам поручало ся їм закликати до себе отаманів і козаків лучших з Донця і Осколу і їм оголосити, що цар дає їм сї ріки з усїми допливами, аби вони тими землями по тих ріках володїли, а цареви сторожеву і воєнну службу служили. Велїлось росписати ті землї («юрты») за тими козаками і отаманами — хто якими землями володїтиме, і ті реєстри прислати до Моcкви [990]. Таким чином тодї вже московському правительству уявляв ся плян роздачі тутешнїх земель. Тодї сей плян не здїйснив ся, і покинувши Царевоборисов — відступивши далї на північ, московська адмінїстрація мусїла зрікти ся того пляну широкої роздачі земель в порічях середнього Донця. Одначе охочим роздавали ся і далї землї в сих сторонах. В писцовій книзї Білгородського повіту стрічаємо ряд земельних надань в околицях теп. Харкова, Салтова, Печенїгів, Чугуєва, Ізюму, розданих в другім і третїм десятилїтю XVII в. ріжним монастирям, церквам [991]. Miж ними білгородський Черкашенин Яцко Зарубин держав два «юрти» Баболинський і Тетлїзький, на р. Бабцї Тетлїзї недалеко Чугуєва.
Але далеко більше нїж таких лєґальних державцїв промишляли всяким промислом і вели півоселе, або майже оселе житє в тутешнїх сторонах ріжні захожі закордонні українські люде самовільно, без відому і санкції московської адмінїстрації. Бачили ми таких заграничних Черкас, що промишляли на бортних ухожаях тутешнїх ще в XVI в., і ще більше маємо про них звісток з XVII. Звістки припадкові, уривкові, але їх досить, щоб з усею силою потвердити сказане вище, що й тут як над Днїпром поруч з добичництвом і «воровством», уживаючи московського терміну, і під їх покровом розвивало ся хазяйство уходницьке, ширилась пів-осела, а далї й осела кольонїзація.
Коли московська адмінїстрація заходила ся ставити новий острог на валківськім городищу, на верхівях р. Можа, при польській границї (теп. Валки), і московський воєвода став на місцї робити для того приготовання (1646), перед ним ставило ся кілька чоловіка Черкасів, що проживали в пасїках на р. Можу й иньших сусїднїх річках. Вони оповідали, що в околицях нового острога було до 150 литовських пасїк, і в кождій жило 5-6 або й 10 чоловіка Черкасів [992]. Виявило ся при тім, очевидно, що такі пасїки й хутори закордонних Українцїв істнують і по иньших місцях. На другий рік московське правительство нарядило слїдство в сїй справі в Вольнівськім повітї, в порічях Ворскли й її допливів. В сїм слїдстві дїйсно вольнівські люде подали до відомости, що по сусїднїм річкам — Рабини, Братенцї, Мерлу, Мерчику литовські люде тримають пасїки, і не тільки тут: між Вольним, Хотмижськом, Білгородом і Чугуєвим таких пасїк може бути більше трьохсот. Декотрі з них заведено вже лїт сїм тому, иньші останнїми часами. Литовські люде проживають там «безпрестанно», чоловіка по 5-6, від них Вольнівцям приходить ся терпіти всякі прикрости: коней їм крадуть, бють і побивають, так що по дорогах проїзду нема.
Близші розслїди виявили, що сї литовські люде понаходили сюди з пограничних міст: Ахтирки, Миргорода, Гадяча, Полтави. Московське правительство велїло вислати їх всїх за границю «без бою і без задору» і наказати на будуче не входити у сї московські землї для нїякого промислу. Але сї українські хуторяне за кордон вертати не хотїли, і московське правительство кінець кінцем прийняло їх в підданство і лишило на їх займанщинах [993].
Так поволї і потиху, неофіціально і нелєґально оселювала ся поволї українськими осадниками пізнїйша Слобідщина. Сей економічно-кольонїзаційний процес розпочав ся, як ми бачили, ще в XVI в., поволї приготовляючи пізнїйшу масову еміґрацію в сї незахищені простори. Ся найширше розвинула ся по 1649 р. — але перша проба її, хоч і звихнена кінець кінцем, припадає знов таки на отсе десятилїтє 1638-47 рр. Розумію еміґрацію Острянина і його оселеннє на Чугуївськім городищі, за чертою, самостійною осадою. Як перший крок, або прецедент пізнїйших козацьких осад, сей факт здавна звертав на себе увагу і варт її дїйсно — не вважаючи, що ся перша проба скрахувала тав мізерно.
На жаль тільки, досї не маємо подробиць з розвою сеї еміґрації. Подібно як і ватаги, що в тім самім часї мандрували і осїдали ся в московських українних городах, виступають перед нами тільки пізнїйше на сих своїх нових оселях, і дуже рідко маємо при тім якісь ретроспективні пояснення, — так і тут не маємо близших звісток про сам перехід. По тім як Острянин — по словам польських свідків — в нещасливій битві під Жовнином 3 (13) червня з кінним військом втїк з козацького табору, слїд його пропадає. Бачили ми вище звістку, що він і багато иньших участників повстання вже наперед мостили собі стежку за московську границю, висилали туди свої родини і майно [994]. З початків липня (3/VII) маємо звістку від путивльського воєводи, що до нього прийшли післанцї з листом від «гетьмана запорозького Яцка Острянина» для відшукання жінок своїх, і воєвода потім тих післанцїв відправив назад «в Литву», за польську границю. З того б виходило, що по своїй сецесії з-під Жовнина Острянин ще пробував якийсь час на польській Українї, орґанїзуючи еміґрацію. На сїм пунктї видко, були певні непорозуміння між ним і новим козацьким правлїннєм бо від Гунї і війська Запорозького до того ж самого воєводи приходили коло тогож самого часу післанцї з остереженнєм, що ті Черкаси, які пішли до Путивля, забрали з собою «много добрыхъ людей, невинныхъ душъ и животовъ» (майна) — отже аби воєвода тих Черкасів арештував до дальших відомостей, а силоміць захоплених людей і чуже майно аби видав післанцям [995]. Гуня тодї ще сидїв на Старцї і поки кампанїя не була програна безповоротно, мусїв кривим оком дивити ся, як на дезерцію, на отсї утечі за московський кордон. Переконавши ся, що справа програна вповнї, він потім, як знаємо, сам пішов слїдом Острянина.
Не далї як в серпнї 1638 р. [996] Острянин приїхав до Білгорода з сином, з старшиною і з військом і ставивши ся перед тутешнїм воєводою «биди чолом» цареви на тім, що «вони в литовській землї держали ся православної віри і Поляки та ,папіжане' хотячи їх неволею привести в ,папежську віру' почали їх самих і жінок та дїтей їх убивати, і багато вже їх братиї, жінок і дїтей і всяких ,родимцїв' побито, і вони — гетьман і Черкаси, тїкаючи від того смертного убивства і не хотячи бути в папежській вірі, з жінками і дїтьми прийшли на царську сторону» [997]. Просили прийняти їх під царську державу і велїти «устроїти» на вічне житє на Чугуєвім. Мотивували се тим, що з собою вони вивезли за границю худобу і пчіл, і як їx пічнуть розсилати по ріжних українних городах, як то робила звичайно московська адмінїстрація, то худоба й пчоли пропадуть, і їх господарство піде прахом, а як їх посадять у Чугуєві, то вони тут своїм коштом побудують ся і грошей та збіжа у царя просити не будуть. Так принаймнї потім переказує сей пункт царська грамота.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 58. Приємного читання.
TextBook