Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

На Білоруси знов ареною завзятої релїґійної боротьби була єпархія полоцько-витебська і митрополича виленсько-новгородська. Постанова короля, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку на будуче не має бути православних церков, давала привід до безконечних спорів, переслїдувань, меньших і більших бійок, і взагалї тутешня атмосфера, подібно як на Побужу, була переповнена релїґійним роздражненнєм.

В звязку з проголошеним «пунктами заспокоєння» принціпом рівноправности представників усїх конфесїй, в західнїй Українї з новою силою підїймають ся спори про права православних по містах, участь їх в цехах, міських урядах і т. д. Толєранційна полїтика короля була безсильна положити кінець кривдам, тим більше — що й сама звичайно не відважала ся йти до кінця і здебільшого застрягала й тут в компромісах між рівноправністю і старим порядком. Роздражнена ж сею толєранційною полїтикою правительства єрархія старала ся власними засобами нагородити ті утрати унїї і католицтва, які задавала їй ся королївська полїтика.

Пани-шляхта, що за Жиґимонта пописували ся католицькою ревністю в тон клєрикальнїй полїтицї короля, тепер уважали добрим тоном підчеркувати своє католицьке завзятє, як певний прояв самостійности, шляхецької фронди супроти короля, котрому шляхта вважала добрим тоном показувати свою незалежність. Маємо багато звісток про натиски, під впливами єрархії, і дїдичів на православне духовенство, котрими вони старали ся ослабити чи зрівноважити уступки, пороблені православній церкві.

Так от латинське духовенство перемиське, з огляду на відновленнє православного владицтва, на своїх синодах 1630-х рр. постановило приложити всї старання до того, аби підтримати унїю [1027]. Постановлено, що всї руські священики з маєтностей перемиської латинської катедри мають до кінця року піддати ся власти унїятського владики Крупецького, инакше треба відібрати їм парафії. Зверталось се головно на священиків ключа Радиминського і Лукавецького, бо священики ключа Яслиського вже піддали ся Крупецькому, хоч теж не ставили ся на його епархіальний собор. Ухвалено було проголосити сорокденну індульґенцію всїм хто чимсь приложить ся до успіху унїї, і спеціально всїм дїдичам-коляторам, які в своїх маєтностях даватимуть презенти священикам-унїатам [1028].

В дусї сих постанов дїйсно і поступали побожні дїдичі. Напр. Сенявський наказує, під карою смерти, священикам і міщанам в Олешичах, аби були послушні Крупецькому [1029]. А епископ Пясецкий, звісний історик і лїберал свого часу, прихильник королївської полїтики, руських священиків катедральних маєтностей для більшої певности привів під свою безпосередню власть, щоб не давати їм хитати ся в тодїшнім перемиськім роздвоєнню між унїєю і православієм [1030].

Сї прояви гострої релїґійної боротьби захоплювали увагу цїлої України, і наповняли атмосферу українського житя релїґійним напруженнєм.

Анонїмний український полєміст з винницької філії київського брацтва [1031], закидаючи унїатам шкоди і спустошення, котрими вони спустошили Русь гірше від польських Болеславів і татарського Батия, повторяє за виленськими полємістами оповідання про те, як на Білоруси, в Вильнї і в иньших містах запечатувано церкви, обертано їх на корчми і кухнї, пустошено монастирі, забирано церковні маєтности, православних обтяжано ріжними карами, змушувано силоміць до унїї і т. д., з близших же українських сторін додає тільки два епізоди. Оден — се голосна острозька траґедія 1637 р., викликана роспорядженнєм дїдички Анни з Острозьких Ходкевичевої, що на сам великдень велїла перенести кости свого батька воєводи волинського Ол. Острозького з православної замкової церкви, де він був похований, до кляштору єзуїтського. Православне міщанство, роздражнене таким насильством над мертвим, котрого воно шанувало, — останнього православного князя з дому Острозьких, вчинило малий бунт против дїдички, і за се було покаране тяжкими карами і муками [1032]. Другий «тумульт» се київський того ж року, вчинений незнати близше ким під час митрополичої процесії на першого Спаса на Подолї.

Розумієть ся, подібні «тумульти», в дусї тодїшнього часу, — або такі факти, як безправне скараннє на смерть воєводиним судом студента київської брацької колєґії в 1640 р., — вчинене на те тільки, як підозрівали, щоб пострашити і розігнати студентів з тої колґії [1033], — безперечно, дражнили сучасних Українцїв дуже сильно. Факт характеристичний, що імя тодїшнього київського воєводи Яна Тишкевича (1632-1648) на завсїди заховало ся в памяти (як бачимо у Самовидця) як гіркого ворога православних, хоч властиво для яких-небудь дїйсних утисків православної церкви тут не було місця.

Незалежно від ріжних прикростей, які не залишали чинити їй і тут ріжні ревнителї католицької віри, православна церква в східнїй Українї, на Поднїпровю, далеко не чула себе безпомічною або придавленою, і далека була від якоїсь прострації. Навпаки, вона повна була енерґії і найкращих надїй під рукою свого невсипущого митрополита, котрого правлїннє займає майже цїлу перед-революцїйну добу (Могила вмер під новий рік 1647 р.).

Могилянська доба, її значіннє в культ. і паціон. Житю, реорґанїзація церкви, київський собор 1640 р. «могилин катехізіс», виступи Саковича: «літос». Могилин Требник, пляни видання української аґіольоґії, публїкації Косова і Кальнофойського. Орґанїзація освіти: київська колєґія та її філїї, наука в київській колєґії, представники «могилянського атенея» і вихованцї могилянських шкіл, характер могилянської науки, її слабі форми з загально-культурного і національного погляду і ортодоксальна бездоганність. Здержливість до катол. кругів, ворожнеча против унїатської церкви, трудне становище унїатів, репресії катол. Єрархії, уряд готов жертвувати унїєю, його пляни релїґійного компромісу, формула порозуміння, проєкт патріархату для польщі і литви, суголосні течії в могилиних кругах, змагання Могили до повноти єрархичної влади, конфлїкт з брацтвами і патріархом, поголоски про пляни Могили на патріарший титул, аґітація М. Ісайї та його прихильників, еміґрація черцїв до Московщини. Неприхильне становище курії до плянів компромісу, конфлїкт нунціатури з урядом, прихильні сподївання в православних єрархичних кругах.

Я зазначив свого часу, що здобутки безкоролївя, завершенї «пунктами заспокоєння», православні вважали великим своїм тріумфом, і недоцїнюючи очевидно виїмкові полїтичні обставини, котрі дали їм сю побіду, склонні були бачити в сих здобутках міцну підставу дальшого розвою православного церковного житя і його конечної перемоги над унїєю. З сфер митрополичих, та можна сказати — і взагалї з східно-українських духовних кругів звучать в сїм часї сильні і утїшні ноти, що мовляв лихолїтє православних скінчило ся і вони можуть сміливо і певно дивити ся в будуччину. Вже і перед тим православна церква, під покровом козаччини, зайняла тут фактично дуже сильне становище; тепер ся фактична позиція була лєґалїзована і здавала ся зовсїм певною і надїйною. З Київа унїати мусїли уступити ся до решти. Що значила унїатська архимандрія в Чернигові, котру Самовидець вважає такою незносною провокацією православних — показує лист короля 1643 р., де він іменував коадютора і наступника тодїшньому архимандритови, звісному Кирилови Транквілїонови. «Маючи відомість, що в усїй области Чернигівській нема нїякого унїатського монастиря і свята унїя замикаєть ся в одній тільки особі велебного отця Кирила Транквілїона», король вважав, з огляду на дуже старий вік о. Кирила придати йому помічника і заступника, аби з його смертю архимандрія не попала в руки схизматиків [1034].

Під проводом Могили православна церква скріпила свою орґанїзацію, і його кружок поставив для себе питаннєм чести поставити її вище всяких закидів противників. В питаннях віри і в дисціплїнї церковній прикладав він всї старання до того, аби привести все до одностайности і порядку. Найвищим виразом сих змагань був київський собор 1640 р., на котрім був передіскутований проєкт катехізма, виготовлений київськими духовними (головним автором його вважаєть ся Ісайя Трофимович Козловський, ухвалою собора нагороджений за свою працю титулом «доктора богословія»), а заразом і розібрано цїлий ряд питань, більших і меньших, з обрядовости, дісціплїни і обичайности [1035].

Потреба в загально принятім, канонїзованім канонї православної доктрини справдї була пекуча. Східня церква не мала повного викладу своєї віри і ся недостача давала себе дуже сильно відчувати в сю епоху релїґійних суперечок і полємік, а ще як на те 1629 р. зявив ся змістіфікований, нїби-то православний катехізм, пущений під іменем патріарха Кирила Лукаріса, в дїйсности написаний з протестантського становища. Вороги православних не залишили вхопити ся за нього, він зараз вийшов в кількох виданнях, і його протестантськими поглядами кололи очі православним, докоряючи за відступленнє від правовірних традицій. Отже се було дуже сміливим подвигом, і заразом — свідоцтвом певности своїх сил, коли саме українська церква рішила ся взяти ся за виповненнє сеї пекучої потреби. Він мав свідчити, що часи упадку, темноти і безрадности пройшли для неї безповоротно, коли її провідники беруть ся до такого тяжкого і відповідального дїла.

І справдї «Могилянський атеней» [1036] не согірше упорав ся з сим дїлом. Переглянений і справлений на київськім соборі, з участю делєґатів від усїх єпархій [1037], його катехізіс — т. зв. «Православне ісповіданнє віри» був пересланий на розгляд царгородському патріархови, і той передав його на розгляд собору скликаного тодї (1641) в Ясах. Передіскутований і виправлений ще раз тут, київський катехізіс був предложений на затвердженнє всїх чотирох патриархів і був ними затверджений 1643 р.

Се був великий тріумф могилянського кружка і української церкви взагалї, що її виклад православної науки знайшов таку високу апробату. Осоромлені були розсївані ворогами думки про брак релїґійного освідомлення в православнїй українській церкві, про її нездатність до вищої науки, безпомічність в релїґійних питаннях [1038].

Одначе виданим сей великий катехізіс, що дістав звичайне імя «Могилиного» на пізнїйші часи, Могилї не довело ся бачити — він вийшов тільки в 1662 р. Не маючи справленого тексту Могила не міг надрукувати його у себе в Київі, випустив тільки короткий витяг, насамперед одначе по-польськи — «аби затамовати уста невстидливих намовцїв», а потім в тім же роцї 1645 «діалектомъ рускимъ». Він вийшов в малім форматї, для лекшого ужитку в сімях і в школах, як сказано в передмові, під заголовком: «Събраніе короткои науки о артикулах вЂры православно-католическои христіанскои ведлуг вызнаня и науки церкве с. восточнои соборнои апостольскои для цвЂченя и науки всЂм в школах ся цвЂчачим христіянскимъ православнымъ дЂтемъ». Виданнє повного текста «найґрунтовнїйшої науки» обіцяно «подати прудко»: але Могилї не вдало ся сповнити сеї обіцянки [1039].

Дебати, ведені на київськім соборі 1640 р., дають образ і міру сучасних богословських інтересів. Поруч ріжних елєментарних справ, в тім родї як заборона нюхання табаки, або куповання православними мяса у Жидів, — дебатували ся питання про те, де пробувають по смерти душі праведних і де душі грішних: як відбуваєть ся суд над поодинокими душами умерших; звідки береть ся душа у дитини — чи від батьків чи творить ся Богом. На всї сї питання треба було мати готові, вироблені відповіди, аби католики не тикали в очі, що православні самі не знають, у що вірують.

Так само в сфері обряду, супроти обрядової одностайности римокатолицької церкви, котрою хвалили ся ріжні полємісти супроти неодностайности практик і обрядів православної церкви, могилянський кружок вважав конче потрібним подбати про зведеннє їх до одного взірцевого знаменника. Власне в сю сторону дуже болюче уколов Киян їх бувший товариш і співробітник Касіан Сакович, колишнїй ректор брацької школи. Перейшовши згодом на унїю, потім на католицтво, він з рівною зїдливістю звертав тепер своє перо і проти православних і (навіть ще гірше) против унїатів [1040]. Богослов не глубокий і взагалї чоловік, очевидно, не принціпіальний, в полєміцї вульґарний, але не позбавлений гумору і грубого дотепу, він по своїм переходї на латинство змалював дуже зїдливо сумний стан української церкви — православної і унїатської: темноту і непорядність духовенства, брак богословського усвідомлення, і особливо — хаотичність обрядових практик і ріжні неправильности в них [1041].

Нова книжка робила сильне вражіннє, бо при всїй своїй тенденційности орудувала дїйсно багатим реальним матеріалом -поміченнями над обрядовими непорядками, котрі Сакович міг дїйсно пізнати дуже добре, побувавши під час свого бурхливого житя в ріжних місцях України, а при тім була написана живо і дотепно, хоч і простакувато. Кружок Могили поспішив відповісти на неї великим апольоґетичним трактатом на польській мові, «Лїтос», під псевдонїмом «Евсебія Піміна» [1042]. В нїм різко і лайливо відгризав ся він від нападів Саковича — сї лайливі, нелїтературні атаки тим більше впадають в око, даючи міру роздражнення Могили і його кружка [1043], що Сакович в своїй книзї трактував самого Могилу з великою, як на полєміста, пошаною. Заразом «Пімін» виясняв дїйсний характер православних обрядів і боронив їх практику, і ся апольоґетична сторона мала всяку вартість. Тому перекладений на славяно-українську мову «Лїтос» користував ся великим поважаннєм в православних кругах, як лїтурґічна книга.

Але відгризаючи ся від нападів Саковича, запевняючи його, що ріжні вказані ним непорядки і неправильности в значній мірі відійшли вже в минуле, заборонені або справлені новійшими поученнями єрархії, — Могила з компанією мусїли признати, що все-таки непорядки істнують [1044]. Сам Могила в своїх запросинах на собор 1640 р. публично признавав «нестроєніє» духовного і иночеського чину, особливо в обрядах: «згола однымъ словомъ вся наша церковъ россійская — не в догматех вЂры, которыє непорушно держатъ, але в обычаєхъ такъ до молитвы, яко и житія побожного надеръ єсть зепсована» [1045]. Над поправою їх працював, як згадано, київський собор 1640 р. [1046], против них звертав Могила свої окремі роспорядження, вінцем же сих заходів його і його кружка мав послужити славний «Могилин требник» — третя велика праця Могилиного кружка, третїй основний камінь, положений під відбудову православної української церкви.

Він вийшов 1646 р. під заг. «Еvхологіонъ албо Молитвословъ или Требникъ, имЂяй въ себЂ церковная различная послЂдованія іереомъ подобающая» — величезний корпус, що зістав ся найбільш повною лїтурґічною збіркою на всї пізнїйші часи [1047].