Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

З сього становища, правдоподібно, трактував ся в сих сферах і проєкт східнього патріархату Польщі і Литви, котрий очевидно не раз піднїмав ся в часах Володислава. Перед усїм з сього становища повинен оцїнювати ся і нами, хоч без сумнїву з ріжних, відмінних сторін трактував ся в сучасних польських і українських, клєрикальних католицьких і православних кругах. В сих супречаннях він заблудив ся і потонув, не бувши навіть вповнї виразно поставленим, так що й наші відомости про нього зістали ся дуже невиразні. Але для оцїнки тодїшнїх, відносин і настроїв він мав вагу, і мусимо коротенько спинити ся над виясненнєм сього моменту.

Найбільш інтересний з сього погляду обіжник короля, розісланий ним в осени 1636 р., серед жалїв і прикростей, які викликав роздїл володїнь між православними і унїатами. Король звертав ся до єрархії обох церков і до брацтв — «бо і від них немало залежить в релїґії вашій». Вказуючи на те, що переведеннє в житє способів заспокоєння стрічає трудности і мабуть далї не лишить Річ-посполиту в спокою, король взиває їx, аби пред будучим соймом постарали ся порозумівши ся між собою, винайти певні способи релїґійної згоди і порозуміння, а від себе як такий спосіб висуває утвореннє осібного патріархату для православних і унїатів Литві і Польщі:

«Знаємо, що найважнїйшим питаннєм між вами і ними буде послушенство, котре віддаєте патріархови константинопольському. Але коли ви візьмете під увагу, що дїяло ся з тим (патріаршим) престолом і тепер дїєть ся, легко прийдете до того, що не нарушаючи прав патріарших можете ви, за прикладом Москви й иньших держав, мати дома те, що тепер звідки инде дістаєте. Учините річ Богови милу, Річипосполитій користну, народови Руському потрібну — особливо тому що в унїї пробуває, а нам про всяку нагоду — памятну» [1068].

Заразом король через своїх післанців вів устні переговори в тімже напрямі, накликаючи обидві сторони до можливих уступок. Заховала ся заява такого післанця в актах виленського брацтва. Король пригадував, що уступки православним були зроблені з огляду на обіцянку їx проводирів, що вони скоро приведуть до порозуміння з унїатами, і час би се сповнити. Вказував на прикрости, обмеження і пониження, які дають себе відчувати православним і грозять загибілю їх «такому гарному обрядови», викликаючи все більше переходів на латинство. Заохочував до порозуміння, поки час — поки унїати, не дочекавши від православних нїякого порозуміння, не перейшли ще з усїми церквами і маєтками на латинський обряд [1069].

Як підставу для порозуміння витягнено знову стару формулу, приготовлену для компромісових соборів 1629 р. Пункти про відміни доґматичні і обрядові обох церков, які мали тепер уважати ся за такі що не підпадають суперечкам і осудам противної сторони, зіставлені тут без значнійших змін, тільки додано загальну замітку, що з тих пунктів дещо можна й попустити. Натомість вся увага звернена на відірваннє Руси від патріархату. Крім того що зверхня власть патріарха над епархіями Польщі і Литви допускаєть ся під тою умовою тільки, що він викажеть ся правовірною сповідею своєї віри пред правительством польським (як в проєктї 1629 р.), — новий проєкт висловляє бажаннє, щоб раз діставши посвященнє від патріарха, митрополити руські потім уже не мусїли їздити за посвященнєм до нього і всї взагалї відносини до патріархату обмежили ся листуваннєм з питаннєм віри та поминаннєм патріарха митрополитом на богослуженнях.

Проєкт широко розводить ся над мотивами, з яких було б бажано занехати подорожі за посвященнєм до патріарха. Ударає в ріжні чулі струни — вказує на видатки, звязані з сими подорожами, на те що така залежність робить нечесть руській церкві: зайди Греки правлять Русинами по своїм примхам, і т. д. [1070]. Ясно відчуваєть ся, що тут лежить властивий нерв цїлого проєкту і взагалї всїх сих заходів — лїквідація звязків з патріархатом [1071].

Про заснованнє самостійного патріархату для епархій Польщі і Литви проєкт не згадує; недоговореність чуєть ся виразно в тих дуже складних, перемудрених і зовсїм очевидно — неможливих до переведення способах, якими проєкт хоче скомбінувати номінальну залежність від патріарха з признаннєм верховности папи і провести його в житє. Він немов полишає самим сторонам вибрести з сеї плутанини на твердий ґрунт — признати заснованнє самостійного патріархату за єдино можливий і бажаний вихід з усїх трудностей. В своїм обіжнику король, як ми бачили, вважав можливим вказати на сей вихід зовсїм виразно. Натяк, зроблений його уповажненим перед виленськими братчиками, що з сим компромісом треба спішити, поки унїатська церква ще істнує і не потонула і не роспустила ся безповоротно в морі римо-католицької церкви, дає зрозуміти, що по думцї короля православна церква не мала бути такою пасивною стороною, як представляють собі деякі дослїдники: тільки прийняти унїатські доґмати, власть папи і т. д., одним словом за цїну патріаршого титулу для свого митрополита перейти властиво на унїю [1072]. Король давав зрозуміти, що православна єрархія і православна церква можуть дістати унїатів назад під свою зверхність за цїну певних уступок — головно за розірваннє свого підданства царгородському патріархови.

За сю цїну пожертвувати унїєю — віддати її назад під православну зверхність, з державного, полїтичного становища могло вважати ся річею зовсїм оправданою і мудрою. Унїя не сповняла свого призначення, не виявляла житєвої сили, служила тільки джерелом неустанного роздражнення і боротьби. Коли б, пожертвувавши нею, можна було вирвати Русь Литви і Польщі з під впливів чужих держав — Туреччини і Москви, рахуючи, що утвореннє самостійного патріархата не тільки розірвало б залежність української-білоруської церкви від турецьких впливів, а викликало б і певне напруженнє і прохоложеннє також і в відносинах місцевих православних до Москви, - можна було б сказати, що се здобуток не був дорого оплачений. Варто було задоволити національні домагання України і Білоруси, щоб знищити, або бодай ослабити їх нахили до Москви, і я думаю, що кружок Володислава з становища його московських і турецьких плянів мусїв се розуміти. Москва виростала знову і ставала знову небезпечним конкурентом.

З другого боку такий проєкт, що обіцював повну перевагу над унїєю, підданнє її під власть православної єрархії. скріпленнє православної церкви і піднесеннє її престіжу, без порушення доіґматичної сторони, — міг рахувати і на спочутє Могили і православних. Могила, безсумнїву, бажав можливо сильної, самодержавної власти в українсько-білоруській церкві. Вмішування патріархів у внутрішнї справи її він уважав небажаними, шкідливими, і опираючи ся на свою гідність патріаршого екзарха змагав до того, щоб мати під своєю властю і юрисдікцією владиків і ставропіґіальні інституції, не допускаючи безпосереднього відклику їх до патріарха.

Се становище він зазначив виразно, виступаючи против відклику до патріарха перемиського вибранця на владицтво Ів. Попеля. Він заявив, що він не посвятить його, як кандидата неканонїчного, навіть як би патріарх на те дав свій наказ: «ижъ мы таковоє отъ свят. пастыря нашого кvръ Кирилла константинопольского патріарха право и листь маємо, абы нихто зъ народу нашего россійского нЂчого приватне и потаємне безъ нашоє митрополитанскоє и всеє церкви нашоє россійскоє вЂдомости и благословенія себЂ отъ святЂйшихъ патріарховъ выправовати не важил ся, єсли жъ што такового и выправилъ безъ благословенія насъ митрополита и безъ вЂдомости всеє церкви, — абы то у насъ православныхъ всЂхъ не важно и не принято зоставало» [1073].

На сій підставі Могила претендував на дісціплїнарну власть над владиками, на право цензури видань, на безпосередню зверхність над брацькими церквами і монастирями. Напр. він слїдить за шафованнєм владиків і монастирів їх маєтками, боронить від розтрати, звертає увагу і навіть наказує заняти ся реставрацією упущених церков і т. д. [1074]. З львівським брацтвом у нього вийшла суперечка з справ друкарських. За те що львівське брацтво не піддавало своїх видань його цензурі і друкувало видання конкуренційні, приспоряючи тим утрати київській печерській друкарнї, Могила виступив против брацьких видань, заборонив братчикам друкувати книги без його відому, а всїм вірним «під клятвою» заборонив купувати брацькі видання, і для сильнїйшого натиску благословив львівського друкаря Михайла Сльозку друкувати церковні книги. Брацтво звернуло ся до тодїшнього патріарха царгородського Партенія і той наказав Могилї відібрати від Сльозки даний йому дозвіл, але Могила не послухав, можливо — опирав ся на права дані йому попереднїм патріархом Кирилом, — чи сподівав ся взагалї покінчити з залежністю своєю від патріарха.

Партеній вислав до нього грамоту, доказуючи, що він не сповняє прийнятих форм покори супроти патріарха, як свого зверхника — не поздоровив його, коли він засїв на патріаршім тронї, і тепер входить в патріаршу власть, змушуючи львівську ставропіґію до послушности собі. Патріарх велїв не зачіпати ставропіґії, під грозою великого невдоволення, але Могила таки не послухав і далї добивав ся від братчиків, щоб вони рахували ся з його зверхньою властю [1075].

При таких тенденціях Могили, при таких його поглядах на становище митрополита, придбаннє патріарших прав, безсумнїву, мусїло йому дуже усміхати ся. Прецедент з недавнїм московським патріархатом, заснованим правительством і признаним східнїми патріархами, промовляв за можливістю такої реформи — недурно король в своїй грамотї вказував на нього. Що власне Могила мав при тім зайняти сю позицію патріарха, се було ясно для всїх. Нїхто в тім не міг зробити йому конкуренції, і з становища правительства був се кандидат вповнї відповідний. Імя Могили як будучого патріарха ходило по устах.

Весною 1638 р. воєвода волинський Сангушко мав писати Ісайї Копинському, що Могила призначений на «патріарха християнської віри». Так як Копинський про се сповіщав своїх прихильників, заднїпрянських старцїв, і як потім ігумен лубенський Пафнутій оповідав про се перед московським воєводою, цїла справа представляла ся як одна інтриґа на православну віру. На соймі порішено, щоб православної віри в Польщі і Литві не було — «християнські церкви» зруйнувати, книги руські вивести, і перевести сей плян має Могила. Він відступив від «християнської віри» (православної себто) і папа благословив його бути патріархом нїби то в християнській вірі (заховати вид православного), а він присяг королеви і сенатови, що віру християнську «ученьемъ своимъ» знищить і всю службу церковну заведе по волї папи римського, церкви всї поверне на лядські костели і книги руські виведе. Казали, що місце Могили в Печерськім монастирі і на митрополїї займе Корсак, що саме настав (1637)[1076] митрополитом унїатським, в монастирях київських осядуть латинські черці, а Могила буде мати резіденцію в Вильнї [1077].

Очевидно, Ісайя в значній мірі сам приодяг одержані звістки про будучий патріархат в таку сенсаційну форму, щоб докучити свому суперникови, а решту докінчила стрівожена уява заднїпрянських старцїв, і без того підозріло настроєних до Могили.

Тодїшня польська кампанїя також давала привід до трівожних поголосок. Оповідали, що з польського табору були вісти про унїю: вже вона порішена, і тільки нинїшня війна перешкодила вїздови Корсака на київську митрополїю. Під впливом сих поголосок і в звязку з тою загальною еміґрацією, яка почала ся, коли кампанїя взяла некористний для Українцїв оборот, старицї і старцї заднїпрянських монастирів — лубенського Мгарського; Густинського і Ладинського рішили мандрувати також за московську границю, і весною 1638 р. післали своїх післанцїв до пограничних воєвод до Путивля, просячи прийняти їx з огляду на небезпеку їx вірі. Справа ходила до самого царя і велено було їх прийняти, і по сїм ченцї зладили ся до переселення з усїм добром монастирським. В остатнїй хвилї одначе відстав від сеї змови лубенський ігумен Калїстрат з частиною старцїв і пробував і иньших відмовити від мандрівки, заявляючи, що поголоски про унїю невірні. Се викликало цїкаву полєміку між ним і иньшими ігуменами, вже з-заграницї: ті докоряли Калїстратови, що він вирік ся Ісайї та його благословеніє і клятву поплював, війшов у зносини з латинниками і іронїзує з унїї, що її так настрашили ся: «чи з рогами чи голинатими ногами, чи з усом чи з бородою великою, чи піша, чи їздить?» На закиди Калїстрата, що ігумени позабирали добро і пограбили монастирі, вони пригадали йому й то, що він «козорезского роду» (козоріз) і певно не принїс в монастир великого вкладу, тим часом як вони «по ласцї божій шляхтою породили ся». Кінець кінцем за границю перейшло півтораста черцїв і черниць, з кільканадцятьма селянськими сїмями, підданими монастирськими; майно монастирське одначе переважно відібрали від них пограничні аґенти польські. Московське правительство розмістило еміґрантів в далеких монастирях, теп. Нижегородської й Симбирської ґуб. [1078]

Ся аґітація і мандрівка черцїв, а також велика еміґрація пограничної людности за границю, що теж ішла під окликом небезпеки православній вірі, або принаймнї в московських кругах представляла ся в сїм освітленню (див. вище с. 74), викликала трівогу в правительственних кругах. Сї факти дїйсно давали серїозну осторогу против усяких експеріментів на некористь православної віри. Король, і ще більше Могила мали научку, щоб плян українсько-білоруського патріархату не будувати на яких небудь унїатських підставах, коли він мав бути здїйснений, — і думаю, що ся научка не пішла в лїс, не тільки для Могили, а й для короля. Але трудність лежала в непримиренім становищі римської курії, дуже підозріливо настроєної до толєранційної полїтики короля і противної яким небудь уступкам чи компромісам коштом унїї.

Коли король по соймі 1638 р. вислав до папи лист просячи папського дозволу на скликаннє собору унїатів з православними, папська курія, невважаючи на всї старання короля представити сю справу в можливо користнім світлї, поставила ся дуже неприхильно до сього проєкту. Король запевняв, що на сїм соймі він уже так обробив православних, що можна сподївати ся їх приступлення до унїї, коли їх закликати на унїатський собор, вияснити їм справу прилучення і ті умови, на яких вони могли прилучати ся до унїї. Він представляв, що собор буде властиво унїатський: православних треба запросити, щоб вияснити їм справу і договорити ся, що до способу їx приступлення.

Але курія, мабуть, мала реляції унїатської або латинської єрархії в сїй справі, і ті представляли собі її инакше. Не вважаючи можливим вияснити справу листами, курія рішила вислати до Польщі нунція, аби на місцї пильнував справи, і поручила йому противити ся рішучо скликанню мішаного, унїатсько-православного синоду і обговорюванню яких-небудь конфесійних компромісів. Арґумент мав бути той, що канонїчне право не допускає таких мішаних синодів з католиками, і церковна практика вважає нетактовним наново діскутувати раз порішені річи. Унїя може бути переведена тільки на основі постанов фльорентийського собору, під тими умовами, як переведена була в 1590-х рр., і нема чого тут діскутувати і вимишляти щось нове. Поза собором можна переговорювати ся з дізунїтами, витолковувати їм, — а як би вони ставили якісь нові умови, належить їх переслати на розгляд папи [1079].

Нунцій Фільонард, висланий до Польщі, в дусї сих інструкцій зайняв дїйсно дуже непримирене становище супроти всяких компромісових плянів. Собор, заповіджений ще в 1636 р., прийшло ся відложити. Нунцій на ново опротестував уступки зроблені православним, і те саме зробили, з його інїціативи очевидно, католицькі сенатори [1080]. В своїх реляціях до Риму він описував короля прихильником єретиків і схизматиків і непохвально відзивав ся про Поляків взагалї. Одна з таких реляцій була перехоплена і король, користаючи з загального роздраження на нунція, не залишив виявити йому як найсильнїйше своє невдоволеннє та зажадав від папи, аби його відкликано. Папа відкликав, але нового нунція на його місце не прислав, відносини зістали ся напружені, хоч папа все таки не залишав листами своїми намовляти короля до більшої прихильности до унїї [1081]. Були листи від папи і колєґії de propaganda fide з заохотою до унїї також до Могили і до Кисїля, котрих добрі заміри їм рекомендував владика Терлецький [1082].