Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Православним признавало ся свобідне відправлюваннє їх релїґійних обрядів, право поправляти старі церкви — і нові ставити, також школи, семінарії, друкарнї, шпиталї, так само брацтва, які вже єсть або будуть засновані при їх церквах. Православним без ріжницї, як і католикам, має бути вільний приступ до міських урядів (про иньші уряди не згадано).

Митрополит київський буде вибирати ся по старим правам духовенством і світськими людьми Корони і в. кн. Литовського, не унїатами, а осіб шляхетських, і буде потверджувати ся королем; так само всї владики і архимандрити печерський і унївський. Митрополит дістає Софійську катедру з її ґрунтами, але митрополичі маєтности зістають ся при теперішнїм унїатськім митрополитї до віку його, а по смерти маєтности в Київськім воєводстві переходять до православного, або заміняють ся иньшими рівновартними; иньші маєтности зістають ся при унїатськім митрополитї. В Київі за унїатським митрополитом зістаєть ся Видубицький монастир.

На перемиське владицтво православні можуть вибрати зараз свого владику і він на найблизшім соймі (коронаційнім) дістане від короля привилей. Але маєтности до житя владики Крупецького (унїатського), або до перенесення його на иньшу бенефіцію, зістануть ся за ним, а православний владика діставатиме пенсію 2 тис. зол., а на пробуток матиме монастирі: Спаса, Онуфрія і Смольницький.

Луцький владика унїатський теперішнїй буде до віку іменувати ся тим титулом, але відступить всї маєтности, зіставши ся тільки при жидичинськім монастирі (як проєктували і православні), а його наступники вже нїколи не уживатимуть титулу епископа луцького.

Білоруський владика буде звати ся мстиславським, оршанським і могилївським, буде пробувати в монастирі могилївськім, з пенсією, а всї маєтности зістають ся за унїатським владикою полоцьким і витебським.

Виленське православне братство може докінчити свою церкву, і крім того взаміну захопленої унїатами церкви св. Тройцї православні дістануть три церкви в Вильнї. Вичисляв ся також ряд церков і монастирів по ріжних містах (в Берестї, Кобринї, Камінцї Литовськім, Більську, Белзї, Сокалї, Стоянові, Подтеличі, й ин.), які мали бути передані православним, і т. п.

Юрисдикція владиків має означати ся добровільною приналежністю: хто не схоче бути під унїатським владикою, піддаєть ся під власть найблизшого православного і навпаки. Маєтности і церкви, які зістануть ся при унїатах, не можуть обертати на католицькі і т. и. [371]

З невеликими змінами сей проєкт був прийнятий і потверджений королевичем — бож і дуже недалеко відходив від його проєкту. Найбільш важною відміною було те, що замість вичисляти всї церкви і монастирі, які мали бути передані православним — а сей реєстр уставити буде дуже тяжко — вставлено постанову, що для розбору спірних монастирів і церков буде визначена на коронаційнім соймі комісія, з двох католиків і двох православних, і вона переведе сей подїл рішучо і безапеляційно.

Довідавши ся про нові уступки православним і про заміри королевича затвердити сей законопроєкт, панський лєґат поспішив ся до Володислава з своїми представленнями, силкуючи ся відвести його від затвердження законопроєкту. Але Володислав відповів уже звісними нам арґументами, про тї мотиви, які змушують його задовольняти православних. На потїху лєґатови він сказав, що після коронації вишле посольство до папи і вияснить йому мотиви, які водили ним, а згодом надаєть ся перевести загальну унїю православних з католицькою церквою [372]. Рішеннє його було непохитне, і другого дня, 3/XI н. ст., він затвердив формально, з тими невеликими, більш стилїстичними поправками [373], сї «пункти заспокоєння обивателїв грецької віри», як їx названо, і зараз же, другого дня з наказу королевича оден з комісарів, Осолїньский [374], казав вписати їх до книг варшавського ґроду [375]. Потім, коли сойм приступив до справи вибору короля, сї пункти включено в pacta conventa, що мали обовязувати будучого короля.

Коли всї заходи і впливи, вчинені на королевича з ріжних боків, щоб він сї пункти відкинув; зістали ся без успіху, унїатські владики занесли іменем всього клиру свого протест против них (8/XI); заявили, що вони апелюють у сїй справі до папської курії, і поки її згоди на сї постанови не буде, доти й вони на них не згодять ся.

Такі ж самі протести внесли потім (10/XI) біскупи і деякі світські сенатори і посли Корони, а осібно — сенатори і посли в. кн. Литовського, коли не удало ся добити ся, щоб в текстї було додане остереженнє, яке-б ставило сповненнє обіцянок в залежність від згоди папи: православні депутати рішучо спротивили ся такому остереженню [376]. Се все, що тим часом міг осягнути папський лєґат і домашнї клєрикали супроти ударів, які задавав унїї новий закон; розумієть ся — не багато. Ахілєвою пятою православних здобутків було те, що вони не були переведені через соймову ухвалу, і трудно вгадати, чи стало ся се з простого браку часу, чи може тут полишено фірточку на будуче, з клєрикальної сторони. Православні, чи не доцїнуючи ваги сеї обставини, чи попросту не можучи тут нїчого змінити, лишили се так. Текстом pacta conventa вважали вони сповненою свою Ганїбалеву присягу дану по погромі 1623 р. — підчас безкоролївя підняти ся всїми силами і дати рішучу битву унїї [377]. Старий вожд українських парляментаристів Лавр. Древинський мав щастє сповнити сю обітницю, висловлену тодї його устами. Проґраму 1620 р. здїйснено — хоч в значно зменьшеній, переполовиненій формі: з унїатською церквою прийшло ся передїлити ся по половинї катедрами, а в бенефіціях понести ще й більші утрати. Але в тодїшнїх обставинах і се був великий успіх, яким православні могли справдї повеличати ся, тим більше що він справдї не був тільки дарунком обставин та релїґійної толєранції нового короля, але і результатом дуже серіозного, рішучого їх поступовання, їх відваги і посвячення. Бо нема сумнїву, що свою енерґію і впливи соймові вони могли б розміняти на ріжнї гонори й інтрати, випрошувані за кулїсами у нового короля, — але віддали їх національній справі.

Щирою справдї утїхою і тріумфом звучали слова промови, котрими другий український перебієць Михайло Кропивницький дякував королевичови по скінченню праць комісїї за його труд і участь: «З великою утїхою вернемо ся до домів і братів наших, велику принесемо їм радість, а як ще ті церкви святї, досї позамикані, справдї відчинені будуть, тодї всї люде народу і релїґії нашої з невимовною утїхою заспівають: ,Тебе Бога хвалимо', і всї тодї, старі й молоді, з дїточками своїми в тих домах божих відкритих молитви й зітхання від серця свого виливатимуть за добре здоровлє і щасливе панованнє вашої кор. милости і всього дому королївського» [378].

Як бачимо, заразом містило ся тут припімненнє — щоб ті постанови справдї були переведені в дїло. Припімненнє зовсїм не зайве.

Справа вибору владиків, кандидатура Могили, його вибір, вибори епископів, заходи католиків і погрози православних

Ріжні торги й переговори, що супроводили редакцію тексту pacta conventa, в осібнo до того визначеній комісії, забрали ще досить часу, так що шість тижнїв, визначених на сойм, скінчило ся, а pacta ще не були готові. Сойм відложено ще на три днї, спішно виготовлено текст, стверджений з одного боку братами Володислава, а з другого відпоручниками сойму, і по сїм дня 13/XI переведено формальний вибір Володислава. Супроти всїх попереднїх переговорів, підтриманих ще й військовими силами, виставленими на поготові чи то самим Володиславом чи його союзниками, і всякими впливами, між иньшими цїсарськими і самого Валєнштайна, що підтримував Володислава як противника пануючої шведської династії), вибір пішов зовсїм гладко. Одноголосно вибрано Володислава, і другого дня (14/XI) він зложив прилюдну присягу на pacta conventa і був проголошений королем [379]. В текстї pacta після звісного пункта про дісідентів було уміщено:

«Що до людей розріжнених релїґії грецької (дісідентів православних), ми їх обовязуємо ся без відкладання заспокоїти згідно з пунктами, уложеними нами з депутатами обох палат на нинїшнїй елєкції» [380].

Православні тим часом, серед сих спорів і переговорів, спішили далї кувати свою справу по горячому. Рішено було зараз же тут на соймі, не відкладаючи перевести вибір православного митрополита, щоб дістати для нього королївське затвердженнє і припечатати тим справу відновлення православної єрархії. Правда, справа була дражлива. Митрополит був уже, в особі старого Ісайї; але його не можна, було предложити королеви до затвердження. Насамперед, очевидно, з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів. Охорона королївського права патронату вимагала сього, щоб самовільно, без королївського подання висвящені владики не були потверджені — для принціпу, так сказати, і православні правдоподібно дали на се вперед свою згоду. При тім ще й Ісайя, і деякі з епископів, як напр. Ісакій Борискович, владика луцький, що їздив в Москву послом від Борецького, могли вважати ся скомпромітованими своїми зносинами з Москвою і аґітацією за московською зверхнїстю, що йшла від них по Українї і мабуть не була секретом для правительства, як я вже сказав. Православні супроти сього не могли вважати тактовним дуже обставати за владиками, щоб їх особистою справою не псувати загальної [381]. Хоч у Ісайї і його товаришів, як репрезентантів православного правовірства, були й свої оборонцї в козацьких послах та й иньших українських депутатах, кінець кінцем рішено було пожертвувати ними і вибрати нових кандидатів на митрополїю і владицтва

Таким кандидатом на митрополита визначено печерського архимандрита, що брав дуже дїяльну участь в цїлїй позасоймовій боротьбі за права православної церкви, а при тім певно приготовляв і свою кандидатуру, завдяки звязкав з деякими маґнатськими родинами. В його інтересї теж було не відкладати справу митрополїї на довші часи, щоб не дати промовити в сїй справі своє слово київським і козацьким кругам, прихильним Ісайї, а підозріливо і неприхильно настроєним до Могили за його компромісові, опортунїстичні погляди в релїґійній справі. Правительственним же кругам він був з сього погляду кандидатом приємним і наручним бо ідея «загальної унїї», котрої прихильником показав себе Могила, таки справдї жила в кружку королевича, і він не дурив лєґата, коли заявляв охоту зайняти ся в будуччинї сею справою. Таким чином справа вибору Могили могла бути наперед рішена, як оден з пунктів того релїґійного компромісу, який був уложений між королевичом і визначними вождами українсько-білоруської партії. І вибір робив ся тільки «про око».

Церемонїя ся була переведена дня 3/XI н. с. себто зараз по підписанню «пунктів». Протокол поясняє, що згідно з «пунктами» (хоч сього в пунктах не сказано) православним треба буде представити на коронаційний сойм двох кандидатів, з котрих король одного потвердив би своїм привилеєм. А що до того часу трудно було-б зібрати ся такому зїздови управнених виборцїв, який тепер тут знайшов ся, та й митрополита треба вибрати попереду, аби було кому посвятити владиків, — тому зібрані рішили ся перевести вибір митрополита таки зараз і вибрали першим кандидатом Петра Могилу. При нїм мала зістатись і архимандрія печерська, з огляду на малі доходи митрополїї й великі видатки — між иньшими на відновленнє митрополїтальної Софійської катедри. Другим кандидатом поставлено Михайла Лозку, підстаросту винницького, сина звісної фундаторки київського брацтва. Під протоколом підписало ся сорок девять осіб православних панів-шляхти, присутних в Варшаві, між ними всї визначнїйші участники сойму: Древинський, Кропивницький, Кисїль, Семен Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі й ин. [382]

Так гойно нагромаджені арґументи сього протоколу дають зрозуміти, що самі участники вибору почували нїяковість тої ролї, яку вони взяли на себе. В виборчій нарадї не могло бути досить духовних. Хоч про них і згадує вступна фраза протоколу («ми урядники і рицарство, і все духовенство, обивателї коронні і в. кн. Литовського») [383], але в підписах не бачимо нїкого з духовних і сама згадка протоколу здаєть ся не говорить про духовенство присутнє. Таким чином вибори робили ся тільки іменем духовенства і всїх обивателїв. Дехто з духовних в Варшаві під ту пору мабуть був, без сумнїву; значить, вони відсунулись від підписання і се кидало непевне світло на сї вибори. Сучасник Єрлич, переказуючи поголоски, які ходили в Київі серед неприхильників Могили, називає його вибір дїлом його приятелїв, і ролю самого Могили представляє в дуже негарнім світлї [384]. Але таких людей як Древинський, Кропивницький, не будемо підозрівати, що вони водили ся якимись особистими мотивами. Без сумнїву, вибираючи Могилу против старшого, всенародно вибраного митрополита, вони мали на увазї національний і церковний інтерес. Але свідомі були певних, слабших сторін свого кроку — і тим поясняєть ся многословна і натягнена арґументація протоколу.

Але кости були кинені. Кандидатів вибрано, предложено королевичеви до затвердження. Розумієть ся, з двох предложених кандидатів Володислав потвердив Могилу [385]. І ще навіть перед формальним своїм вибором на короля [386] він видав пашпорт післанцям, котрих висилав до патріарха за благословенною грамотою Могили — «обивателями Корони і в. кн. Литовського і збором духовних (sic) вибраний на митрополита київського і нами іменований», як каже тут Володислав. Разом з тим Могила просив у патріарха грамоти, котра-б усунула з митрополїї його попередника.