Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Гострійша нота зазвучала тілько в листї козацького війська до королевича Володислава. В нїй висловляла ся втїха з приводу ласки показаної їм під час сойму і засвідченої послами козацькими і духовенством. Пускали ся гучні комплїменти покійному королеви, — тільки в релїґії мало військо кривду за його час, і просить тепер королевича вигладити сї кривди і взагалї сповнити прошеннє козаків. А то коли-б, не дай Боже — батьківський престол польський мав королевича обминути, військо заявляє, що готове пожертвувати майном, достатками й життєм своїм за королевича, обстоюючи його. То значить — обіцяє йому оружну поміч, як би коронні стани хотїли звалити його кандидатуру.

Заходи королевича коло справи православних, його пляни, аґітація митр. Ісайї на користь Москви, боротьба партій на елєкційнім соймі, тверда постава православних, роля козаків

До сього не прийшло. Але така горяча жичливість, заявлена козаками королевичеви, і та рішучість, з якою вони жертвували йому свою оружну поміч, певно, не зістала ся без певного вражіння на короннї стани. З другого боку, таке ставленнє релїґійно-національної справи київськими церковними, близше сказавши — митрополичими кругами, що вона ставала вказівником, який мав обернути козачину чи то в сторону Польщі чи то в сторону Москви, в залежности від такого чи инакшого порішення релїґійно-національних постулятїв, теж не зістало ся без сильного впливу і на королевича і його партію, та на всї правлящі круги.

Королевич Володислав, або «шведський король», як титулують його за весь час безкоролївя, носив ся з широкими, амбітними плянами, як усї престолонаслїдники, котрим реальні обставини пановання ще не обкроїли їx високолетних гадок. Він шукав прихильників не так для свого вибору — він і так уже вважав ся певним, — як для дальших полїтичних плянів, що носив у своїй уяві. Важка спадщина попереднїх полїтичних авантюр — сї фантастичні корони: шведська, московська, окрім польської, щаслива війна з Турками, котрої участником довело ся бути йому самому -все се наповнило ґрандїозними плянами голову Володислава, не меньше жадного слави і власти нїж його батько. Для нього ставало пунктом чести здійсненнє сих мрій, зреалїзованнє сих «прав», і передвступний момент торгів і обіцянок — «елєкція» — був незвичайно важним і вдячним моментом з становища сих будучих плянів. Коли всї можливі елєменти корони вважали хвилю елєкції сотвореною на те, щоб за свою поміч кандидатови на корону виторгувати у нього й його партії як найбільше всяких великих і богатих милостей, то й для королевича відкривало ся широке поле використовування для своїх плянів сих розгорячених апетитів і фантазій. Як батько його упертий і завзятий у своїх плянах і замірах. Володислав далеко краще підходив до обставин і суспільности, яка його окружала. Коли батько відпихав її своєю мовчазнїстю і холоднїстю, своєю етикетальнїстю й шанованнєм свого маєстату, королевич притягав до себе своєю невимушеною простотою, приступністю, нецеремонністю. При тім незвичайно приємний в обходженню, обдарований чарівною вимовністю, що поконувала і обезвладнювала найбільш неприхильно настроєних, не звиклий рахувати ся нї з засобами, нї — тим меньше з обіцянками, легкодушно щедрий на дарунки і надання, а ще щедрійший — на ласкаві слова і привабні обітницї [361], — він напружував в сей момент всї здібности для скріплення своїх впливів, для збільшення рядів своїх прихильників, для помноження шансів і засобів до переведення своїх плянів, і в тім-же напрямі цїлою силою мусїли працювати його близші і дальші партизани, котрих йому не бракувало.

За лаштунками офіціального соймовання йшла горяча боротьба, заходи, переговори і торги, на жаль — мабуть безповоротно для нас закриті, так що тільки догадувати ся можемо про їх характер і напрям.

Православні партії стали предметом небувалої уваги зі сторони правлящих кругів. Прихильність православних і їх надїї на Володислава була річю давно звістною. Дуже мало клєрикальний сам по собі — так що навіть нїколи не показував ся в костелї на велике огірченнє клєрикальних кругів [362], хоч заразом дбалий про репутацію щирого католика, був він здавна предметом надїй для всїх покривджених ультра-католицькою полїтикою його батька. Очевидно й сам будував свої пляни і свою тактику — до реакції батьківському правлїнню, на полїтицї релїґійної толєранції. Зовсїм справедливо толкували в католицьких кругах, що особлива прихильність Володислава до жадань православних і дісідентів диктувала ся його московськими і шведськими плянами. З огляду на свої претенсії на московську корону і на православну московську людність він мусїв здобувати собі добру репутацію прихильника православної віри. З огляду на шведських протестантів повинен був показувати всяку можливу прихильність до протестантів Польщі і Литви. Дїйсно бачимо, що в своїх пізнїйших заходах коло шведської корони він залюбки виїздить на толєранції, на посередництві між католицькою і протестантською партією, і сю-ж лїнїю веде в Польщі під час безкоролївя в відносинах до протестантів — і ще більше в відносинах до православних.

Чи було в тім щось глубше і щирійше крім чисто полїтичного рахунку, се зістаєть ся неясним, і в сїм можна сумнївати ся супроти тої змінности, яку взагалї показував Володислав в своїх настроях і плянах при змінах обставин. В даний момент обставини наказували йому дбати про прихильність дісідентів з огляду на полїтичні, заграничні пляни, та й ще поза тим з православною справою приходило ся рахувати ся з огляду на козаччину. Значіннє козаччини як воєнної сили Володислав мав богато нагод оцїнити сам, як самовидець і участник війн і велико вважав на її поміч в своїх воєнних плянах на будуще, тим більше, що невелика прихильність шляхти до його шведських і московських плянів була йому добре звісна, і він не міг тїшити себе ілюзіями, що сойм схоче дуже енерґійно підтримувати сї пляни державними кредитами. Московська війна вже порішена, вже розпочата навіть, хоч не офіціально, змушувала його цїнити добрі відносини козаччини, прихильний настрій в данім моментї, коли Володислав чекав тільки формального вибору, щоб прийняти вже кинений московською стороною поклик до боротьби, і — в перший огонь післати власне козаччину, поки сойм дасть призволеннє на офіціальну війну.

Тим часом митрополит Ісайя з своїми старцями, як вихід з тяжкого становища вказував козаччинї підданнє під руку московського царя і в сю сторону попихав козацтво. При всїй тенденційности в підчеркуванню сього мотиву в реляціях складаних перед московськими властями українськими виходнями, вони вповнї безпідставні не були, і нахил Ісайї в московську сторону, засвідчений документально та аґітація в сїм напрямі в українськім суспільстві і в козацьких кругах не могли бути секретом для полїтичних кругів. Московське правительство покладало чималі надїї на такі іредентські течії серед козаччини і стримувало своїх воєвод від усяких зачіпок з козаками [363], а в кругах королевича ще серцознїйше мусїли рахувати ся з можливістю такої іреденти, а навіть перецїнювали їх. Коли папський лєґат, довідавши ся про уступки православним, порішені королевичом, силкував ся відвести його від них, Володислав анї слухати не хотїв, і як головний мотив, попри загальне невдоволеннє православних, котре треба чимсь утихомирити — вказував леґатови на становище козаків перед перспективою московської війни: супроти війни з Москвою козаків можна затримати по стороні Польщі тільки якимись уступками, инакше вони могли-б бути дуже небезпечні. Невдоволеннє православних взагалї Володислав вважав шкідливим для держави, з огляду на те, що і вибір короля і иньші справи залежать від них, і признавав конче потрібним їх заспокоїти.

Лєґат переконав ся, що королевича не можна збити з сеї позиції — він велико рахує на козаччину, — дуже її любить, як він казав [364]. І щоб збільшити сю «любов», якраз під час елєкційного сойму московські війська перейшли Смоленську границю і не без успіху почали тут свої операції..

Такі інтереси держави і особисті пляни Володислава наказували йому рішучо показати всяку прихильність супроти православних постулятів, і енерґійний натиск православних на коронні стани сим разом здобув їм нарештї уступки, які певне анї снили ся нїкому в Польщі навіть іще під час конвокації. На жаль, як я сказав уже, — закулїсова сторона сих заходїв і сеї боротьби закрита для нас зовсїм. Навіть про показну, офіціальну сторону їх маємо досить скупі відомости в соймових дневниках та иньших джерелах [365].

В посольській палатї православні депутати повели свою лїнїю серіозно і рішучо уже в перших днях сойму, зараз по виборі маршалка. Коли поставлено питаннє про проґраму нарад, православні депутати Древинський і Воронич заявили, що не можна приступати до нїяких иньших справ, поки не буде сповнена обіцянка попереднього сойму, що до релїґійної справи православних; їх підтримав також дуже сильно Кр. Радивил. Маршалок хотїв передати сю справу спеціальній комісії, але православні депутати: Гулевич-Воютинський, писар луцький (будучий перемиський владика) і Адам Кисїль, що тут вперше виступає в ролї оборонця православної церкви (саме тодї, як кажуть, вернувши ся до батьківської віри), рішучо тому спротивилися, вважаючи, що справа доста вияснена попередньою комісїєю, й треба рішати її в повнїй палатї. Палата противила ся тому, бояти ся, що релїґійна справа займе їй цїлий сойм і без того дрібна досить справа: дебати з приводу протесту заложенобіскупом луцьким против тексту конфедерації, прийнятого конвокаційним соймом, заповнила трохи не тиждень дуже горячою дебатою. Одначе сї унїатські і католицькі протести против конвокаційних уступок зробили взагалї добрий настрій для православних, зложивши одіозність відновлення сих дебат в значній мірі на унїатсько-католицьку сторону. Вони дещо улекшили православним позицію, яка всеж таки й тепер не була легка.

Загал палати був дуже невдоволений, що їй так безпардонно загачують соймованнє православною справою. Але православні тримали ся своїх домагань, проявляючи незвичайну витривалість супроти натиску цїлої палати, серед сердитих криків, які нераз підїймали ся против них. Говорили сміло і свобідно. «Груба і недоладна, як і віра, була їх мова», записує Радивил з приводу одної промови, і описує сцену, де Кисїль різко відізвав ся на слова такого маґната, як Лев Сопіга, а коли котрийсь з послів став Сопігу боронити, Кисїль ухопив ся за шаблю і загрозив нею. Як оратори зі сторони православних особливо визначали ся Древинський і Кисїль; Радивил грав ролю адвоката їх справи. З боку унїатів виступав особливо Тризна, кухмистр в. кн. Литовського; горячо брали в оборону унїю також старий Л. Сопіга і воєвода троцький Тишкевич.

Посольська палата вибрала була вже комісію, по рівнї з католиків і дісідентів, але сенат до них замість двох вислав чотирох депутатів, перехиливши тим більшість на католицьку сторону, і се викликало нову бурю протестів. В дебатах палати над православною справою пройшли биті два тижнї (а з початку сойму — більш як три тижнї). Королевич нетерпеливив ся і хотїв розпочати переговори про корону. Православні заявляли, що не допустять до нїяких переговорів, поки не буде покінчена їх справа. Можна собі представити, як кипіли закулїсові переговори і всякі намови з боку королевича і його прихильників, що мусїли старати ся всякими способами прихилити ворожо настроєні елєменти, аби згодили ся на уступки православним, щоб усунула ся ота православна завалидорога з полїтичної арени.

Участниками сих заходїв мусїли бути також козаки. Їх посольство, не діставши голосу в елєкції, зіставало ся за кулїсами сеї боротьби. Послів сим разом було три: Федор Кузьминський, Федір Пралич (Прало) і Василь Онишкевич. Вони були прийняті з початку сойму на авдієнції сенатом; з огляду на мале число присутних сенаторів прімас відложив читаннє листів до другого засїдання, 1 (11) X. По прочитанню листів посли заявили, що не будуть нїчого говорити від себе («на память»), «бо й так посли що на соймі конвокаційнім правили посольство не згідно з волею гетьмана нашого, сидять на горло; тому не хочемо поступати инакше нїж нам наказано — бо посол як міх, що всипали в нього, то висипле». Потім посли відправили посольство по інструкції. Прімас подякував їм за льояльні почутя, але докорив за різкі вирази ужиті на адресу унїатів — наказував не відзивати ся так про людей побожних і чесних. Відповідь на жадання обіцяв дати пізнїйше [366]. Тогож дня відбула ся подібна-ж церемонїя в посольській палатї, посли козацькі доручили їй лист такогож змісту як до сенату. Маршалок в відповіди своїй теж докорив козакам за різкі вирази про унїатів, допущені в інструкції, і висловив своє здивованнє з причини такої тяжкої неласки війська до попереднїх послів: похваляв їх пильність і щирість, з якою вони справляли своє посольство [367]. Польський лєґат записав у своїх реляціях, що козаки на соймовій авдієнції зневажливо відзивають ся про унїю і грозять ся республицї, щоб не доводила їх до одчаю [368]. Козаки одначе і в палатї по за інструкцією нїчого не говорили від себе — хіба лєґат домішує тут поголоски про те, що говорило ся поза палатою.

Там, можна собі представити, козацька депутація не зіставала ся пасивним свідком тої боротьби, тих торгів і суперечок, що кипіли підчас сойму.

Порозуміннє королевича з православними, Володислав арбітром, вироблюваннє компромісової формули, «пункти заспокоєння обивателїв грецької віри», протести католиків, тріумф православних

Нарештї було довершене порозуміннє між королевичем і православними, і коли їх союзник Радивил піддав в палатї гадку (20/X), щоб здати сю справу на «короля шведського», щоб він сам визначив комісію для справи православних та при її помочи сам зайняв ся полагодженнєм їх справи, — обі сторони в посольській палатї згодили ся на се: і партія православно-дісідентська, і унїатсько-католицька. Вислали в тій справі посольство до королевича.

Виникла ще гадка, аби тійже комісії передати справу вірменську, по анальоґії її з православною: Вірмени львівські прислали депутацію до палати, скаржачи ся на унїю з католицькою церквою, самовільно і без згоди їх переведену епископом їх Торосовичем, і просили, щоб того самовільного епископа віддалити, маєтности і скарби церковні від нього відобрати, і т. и. Але українські і білоруські депутати рішучо не згодили ся на таке ускладнюваннє справи, і се не пройшло.

Володислав згодив ся сам особисто зайняти ся справою православних. Визначив нову комісію, з двох сенаторів (одного біскупа і одного світського — дісідента: православного вже не було в сенатї) і чотирох послів — з тих два були давнїйші кандидати православних (Радивил і Рей), а й третїй, камінецький судя Дидинський був їх рішучим прихильником. Склад комісії, а головно порозуміннє з головним арбітром — королевичем, без сумнїву вже довершене, ручило православним за прихильний для них вислїд комісії.

На жаль, досї не маємо нїяких близших подробиць про наради сеї комісії, самі тільки тексти компромісових формул, які означають етапи, якими поступала справа. Дня. 26/X комісії була предложена така формула, що являла ся мабуть пробною кулею правительственної партії [369]. За унїатським митрополитом зістаєть ся київська катедра (з маєтностями), а митрополит православний матиме резіденцію в Михайлївськім монастирі і дістане до неї нові бенефіції з доходом на 3 тис. золотих. В білоруській части митрополичої епархії визначаєть ся для нього монастир під Городном. Для меньшого гонору православному митрополиту надаєть ся титул архіепископа тільки. Православні дістануть (крім львівського владицтва, яке тут мовчки розумієть ся) владицтво луцьке і перемиське, а на Білоруси для них буде засноване нове владицтво в Орші. Луцьке владицтво має бути передане їм зараз, а теперішнїй владика унїат дістане титул владики Острозького, а на удержаннє архімандрію жидичинську з її бенефіціями. Владицтво перемиське православні дістануть по смерти теперішнього владики. На удержаннє нового владики оршанського мають бути призначені доходи з могилївських маєтностей, 2 тис. зол.

Православні на сей проєкт додали другого дня свої замітки. Вони вважали неможливим обійти ся без київської катедри св. Софії: готові були зрікти ся доходів для митрополїї, просили тільки церкву, «що вже зовсїм розвалила ся» — «аби її відновити, щоб не стояла пусткою, як тепер». Далї — не хотїли, щоб на місце луцького унїатського владицтва було сотворено друге владицтво — острозьке. Очевидно, був прийнятий принціп рівносильности обох єрархій, православної й унїатської, кожда мала складати ся з митрополита і чотирох епископів: по сторонї православних луцький, львівський, перемиський і оден новосотворений на Білоруси, по сторонї унїатів володимирський, холмський, пинський і витебський; сотвореннє нового, острозького владицтва нарушило-б сю симетрію. Білоруську православну катедру православні хотїли мати в Витебську. З перемиських бенефіцій просили, щоб зараз була половина відступлена православному владицї і зараз його туди настановлено [370].

Сї бажання православних, як бачимо, тільки в другорядних подробицях відходили від отсього начерку, який був мабуть офіціальним проєктом. Се потверджує здогад, що порозуміннє стало ся наперед. Предложені православними поправки були взяті під розвагу комісією, яка дня 30/X предложила вже королевичу останню редакцію закону.