Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

В свіжій памяти були слова першої голови православних, Лавр. Древинського, сказані унїатам по погромі православних на соймі 1623 р. (с. 508): «Бачимо, що нїчого ми не осягнемо против вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас!» Древинському і богатьом його товаришам тодїшньої кампанїї доля судила дожити сього моменту, і вони сповнили своє тодїшнє слово: напружили всї сили тодїшньої Руси, щоб дати останню рішучу битву на забезпеченнє її національного істнування, на охорону від небезпечного боляка, яким була на її орґанїзмі тодїшня унїя, на заґварантованнє недобиткам православним горожанських прав.

Наелєктризована вагою моменту Русь українська і білоруська поставила ся справдї і конвульсивним напруженнєм своїх так сильно вже надшарпаних сил зробила дїйсно імпозантний натиск на сучасну польську суспільність і правительство. Осягнула ним законодатне признаннє і заґарантованнє православної церкви і перше нїж перейти остаточно в полїтичне неістнуваннє, передала потомству сю останню форму національного житя забезпеченою кажу про житє загальне, бо козаччина була й зістала ся всеж таки місцевою тільки формою українського національного житя.

Були се останнї зусилля шовковника, що виплїтає бульку для нової метаморфози свого житя.

Незвичайно інтересний момент, і приходить ся сильно жалувати над браком більш інтімного, закулїсового матеріалу з сього часу — з тих приготовань, заходів і дебат, що попереджували публичні виступи українських (і білоруських) репрезентантів. Розпоряджуємо тільки самими офіціальними грамотами і заявами pro foro externo.

Ареною їх передусїм, з порядку польського державного житя, мусїв стати конвокаційний сойм, що мав орґанїзувати управу на час безкоролївя і заразом приготовити грунт для будучого вибору короля та виробити конституційну хартію (pacta conventa), що мала бути йому предложена.

Король умер 20/IV c. c., скоро після сойму, що й був скликаний ним головно для упорядковання своїх родинних справ — аби матеріально забезпечити меньших дїтей і спробувати вперед випросити корону для старшого сина.

Се не вдало ся, — хоч старший королевич Володислав тїшив ся широкими симпатіями суспільности. Батько міг передати йому на ложі смерти тільки ілюзоричну шведську корону, що була проклятєм його власного житя, — в додаток до иньшої такої-ж ілюзоричної корони — московської, котру вже двадцять лїт рахував за собою королевич. Хоч які були привабні сї корони в очах Володислава — значно привабнїйші від польської, всї терни котрої досить зблизька мав нагоду розглянути він під час довгого свого престолонаслїдства, але не можучи на разї доступити тих, мусїв насамперед постарати ся здобути польську корону — хоч би на те, щоб відкрити собі дорогу до иньших [318]. І не вважаючи на те, що всї дивились на нього як безсумнївного наступника його батька, від сього морального признання до признання формального дорога була доста далека і тяжка, і за всї сї трудности її і перепони чіпляли ся з усеї сили всї елєменти не задоволені з status quo.

Конвокаційний сойм був визначений на день 14/VI c. c., соймики для вибору послів на сойм — двадцять день перед ним, 24/V c. c. Вони мусїли стати першою ареною виступів орґанїзованого українського елєменту. Маємо дуже інтересну з сього погляду інструкцію волинського соймику [319]. Справа православної віри фіґурує в нїй на першім плянї. Против помершого короля підносять ся докори, що він порушив її права, роздавав бенефіції людям чужим, а не правдивим пастирям, що зіставали ся в послушности царгородському патріархови; православну шляхту відсувано від публичних урядів; міщан, що не признавали владик-ренеґатів, не допускано до урядів міських і цехів. Вибраним на сойм депутатам поручало ся предложити соймови сї жалї та не приступати нї до яких соймових нарад, анї тим меньше — до вибору короля, поки не буде згоди соймових станів на їх релїґійні постуляти.

Не маємо тексту інструкції з київського соймика, але той факт, що козацьке військо, незвичайно енерґійно виступивши в релїґійній справі, відкликало ся потім до київської інструкції, «у всїм згоджуючи ся з нею» [320], дає здогадувати ся, що релїґійна справа була піднесена в нїй не меньше енерґічно. Так само в інструкції Браславського воєводства, де українській елємент між шляхтою був досить сильний, і на чолї його виступав другий першорядний український парляментарист свого часу, браславський підсудок Мих. Кропивницький.

Не таке чільне місце займає, але все таки зазначений релїґійний постулят православних в інструкції вишенського соймику, де шляхта висловляє також «щире бажаннє, аби при елєкції були заспокоєні «урази» «братії грецької віри» на великі кривди в вільностях їх і в відібранню церковних бенефіцій» [321].

Шляхта православна була одинокою ґрупою української суспільности, правно покликаною до участи в соймованню і з ним — в ставленню умов, в виробленню конституційної партії, що мала бути прийнята новим королем. Иньші верстви і ґрупи, не покликані до соймовання, пробували посереднїми дорогами зробити з свого боку все можливе, щоб вплинути на напрям соймових нарад і резолюцій. Брацтва і духовенство православне ладили депутації на сойм. Виленське брацтво приготовило і видруковало спеціальний трактат, призначений для участників конвокаційного сойму: він вичисляв права і привилеї, видані коли небудь руській церкві, і доводив, що ся руська церква, яка одержала їх, не знала в тім часї унїї, і привилеї сї мали служити православним, а не унїатам, як сї тодї доводили [322]. Крім того брацтва брали участь в аґітації на місцях, в нарадах соймиків: так львівське брацтво висилало своїх делєґатів на соймик вишенський і т. и.

В тім самім напрямі працювала й козаччина. Але її дезідерати сим разом не обмежали ся самою релїґійною справою, хоч і поставленою з дуже великим притиском. Не кінчались і на звичайних домаганнях побільшення плати та забезпечення в козацьких свободах. Сей важний момент військо козацьке задумало використати для основної зміни всього становища козаччини як верстви, як стану. З принціпіального становища плян дуже важний. Він дуже характеристичний як проба ввести козаччину в державний устрій річипосполитої і в рамах сього устрою найти розвязаннє козацького питання. Се було останнє слово полїтики компромісу козаччини з польським державним орґанїзмом. Але не поставлене доста рішучо, — більше натяком, нїж як виразний постулят, — не підтримане щиро і загалом козаччини, воно промайнуло ледво помітно і майже безслїдно, не вважаючи на свою вагу з становища розвою полїтичних ідей в козаччинї.

На жаль і тут закулїсова сторона для нас закрита — маємо голий акт, козацку інструкцію на сойм. Дня 24/V, разом з шляхетськими соймиками, очевидно, відбула ся рада козацька в Прилуках, і на нїй виготовлено лист до голови тимчасового правительства (на час безкоролївя), яким по конституції польській був перший сенатор держави прімас Польщі, арцибіскуп ґнєзненський. Військо висловляло свій жаль з причини смерти короля і заявляло, що свій голос дає на королевича Володислава. Але заразом пригадувало соймови «великі безправности», які терпить військо і весь нарід руський в вірі своїй з причини унїї. Отже жадало скасовання «тої нововиниклої» унїї ще перед коронацією; инакше — грозило — «прийшло ся-б шукати їм иньших доріг заспокоєння нашої совісти». В иньших справах відкликувало ся до того, що поручило переказати послам своїм [323].

Шість день пізнїйше, коли прийшла до війська інструкція послам, ухвалена на київськім соймику (я думаю, що привезли її козацькі депутати, вислані на той соймик) відбула, ся мабуть нова рада і на нїй вибрано послів на сойм, дано їм інструкцію і вислано лист до сойму і до ріжних впливових осіб. Послами їхали Лаврентий Пашковський, колишнїй військовий писар, Гарасим Козка, Дорош Куцкович і Федір Пух. Лист, що везли вони до сойму, повторяв досить близько попереднїй лист до прімаса. З листів переданих до ріжних осіб, маємо листок до кн. Заславського. де козаки просять його — «як сторожа свободи, прав і вільности спільної», помагати їх послам [324].

Головний інтерес лежить в інструкції, яку посли мали предложити соймови. Тут теж починало ся з виразів жалю з причини королївської смерти, досить одначе скупо відміряних (««волї божій противити ся трудно, знаючи, що смерть не новина анї припадок: хто родить ся на світ, мусить умерти»). Далї висловляла ся надїя, що при виборі короля сойм не позбавить голоса і козаків, «маючи їх за членів річипосполитої, що поносять немалі тягарі на собі». В сїй надїї козаки і подають свій голос за кор. Володислава. Потім інструкція широко спиняєть ся на постулятї релїґійнім, жадаючи заховання православної віри при давнїх правах і бенефіціях, — а унїатів позбавлення урядів і бенефіцій, що належали до православних (про повне скасованнє унїї в інструкції не сказано, так як в листї до сойму). Потім наступав такий пункт:

".Всїй славнїй коронї відомо вірнї і відважні заслуги наші в експедиціях річипосполитої, і мусять нам то признати, що ми сливе довкола всїх її границь заступаємо її, окруживши своїми головами і не жалуючи утрати свого здоровля і достатків за достоєнство королїв і. м. польських, за повагу їх маєстату; цїлїсть отчини і добро річипосполитої. Певні ми, що колись таки дочекаємо тої щасливої години — дїстанемо поправу наших прав і вільностей рицарських, і поручаємо просити пильно, аби (сойм) зволив ласкаво вложити (між постуляти свої) до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським».

В кінцї йшло неминуче «жолудкове питаннє»: покликаючи ся на те, що козаки тепер вірно тримають ся куруківської ординації і зрікли ся доходів з морських і иньших походів та несуть неустанну службу річипосполитій, козаки просять збільшення плати, грошима й сукном, виживлення для запорожської залоги та всього потрібного для козацької армати [325].

І так козаччниа в перший раз зажадала собі голосу на соймі, правда — на перший раз спеціально тільки в справі вибору нового короля. Вона посилаєть ся на те, що козаки — се члени річипосполитої, які несуть на собі немалї обовязки для неї.

В звязку з сим набирає важного значіння отся фраза: козаки просять, щоб їх обдаровано «вільностями, які належать ся рицарським людям».

«Люде рицарські» се по польській термінольоґії — шляхта. Анальоґія між воєнно-служебним характером шляхти і такою ж службою козаччини, кидала ся в очи. Шляхта на сїй воєнно-служебности опирана свої соціальні і полїтичні привилеї; козаччина за свою воєнну службу державі бажала бути трактованою по можиости нарівнї з шляхецьким станом. Ми не раз, уже від самого сформовання козацької верстви стрічали виразнї, хоч переважно не дуже смілї натяки в сей бік. З перших років XVII в. маємо такий лист гетьмана Куцковича, де військо козацьке заявляє свому старому антаґонїстови, що «й. королївська милость, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, зволив обдарувати і упривилеювати» козаччину, «признавши синами коронними і ублагороднивши стародавнїми вільностями їх самих, жінок і маєтности» козацькі (с. 320). Тепер, при такій добрій нагодї для всяких поважнїйших, основних домагань, яку давало безкоролївє, козаччина ставила, хоч дуже несміло, жаданнє, аби її формально припущено до прав шляхетських. Отсе бажаннє «вільностей, які належать ся рицарськім людям» [326], поставлене поруч бажання припущення до соймовання, що було теж одною з шляхетських привілєґій, відкриває сей дезідерат досить ясно. Дарма, що висловлений він був так скромно, і не вияснений близше на соймі козацьким посольством, не звернув відповідної уваги сойму.