Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Дня 23. VIII с. с. мали козаки раду на Масловім Ставі, недалеко Канева, з приводу жадання Конєцпольского, аби реєстрове військо вийшло на сторожу границь від Татар під Білу Церкву. З сеї ради ходили теж трівожні відомости по Українї. Козаки мовляв марикували, що послів їх довго нема з Варшави; і мали підозріння на Поляків. Під Білу Церкву пішли всї вісїм полків, але вели себе підозріливо. Московський вістник оповідає, що гетьман Конєцпольский кликав козаків до свого обозу, але ті не йдуть, стережуть ся від Поляків хитрости, — щоб Поляки їх не побили, і самі збирають ся бити ся з ними [272]. Українські монахи на допитах в Москві казали теж, що козаччина сподїваєть ся нової війни і припасає порох і олово і всякі запаси, бо Польща певно не помирить ся з безславним кінцем попередньої кампанїї; «Конєцпольский славу свою гетьманську і честь королївську стратив — запорозьких козаків не побив, віри христіянської на свою римську не обернув, тому просить панів-раду (сенаторів), аби післали з ним ,посполите рушеннє' на запорозьких козаків, аби їх винищити і віру християнську зруйнувати, аби у всїй Польщі й Литві одну віру римську завести» [273].

До Варшави доношено, що козаки громадять ся, в обозї їх коло Білої Церкви є кільканадцять тисяч, і на запитання деяких українських панів, чому тепер громадять ся, після уложення згоди, — вимовляли ся тим, що боять ся нападу від Конєцпольского, а як би він і не мислив їм нїчого злого, то однаково мусять бути на поготові з огляду на Татар, що скрізь по Українї крутять ся [274]. Конєцпольский знов скаржив ся на козаків, що вони не вийшли обозом на волость, як він їм казав, «але розложили ся всюди по волости, нїкому не попускаючи, і з великим обтяженнєм всякого стану людей», так що Конєцпольский, по його словам, казав їм іти до дому. «За лїпше вважав з самим королївським військом заступати дорогу неприятелеви, нїж слухати про такі їх злї вчинки, про які до мене неустанні відомости доходили» [275].

Козацтво таким чином рішучо вийшло з усякої дісціплїни — реєстрове навіть, не тільки що своєвільне. «Дуже хлопство гору взяло», повторяв варшавський кореспондент тутешнї вражіння. Король сухо прийняв послів, нїчого навіть не згадавши про їх дезідерати — за велику ласку казав їм вважати, що пробачені їм давнїйші своєвільства і послів їх допущено до авдієнції й уцїловання королївської руки, хоч того не заслужили. Жадав, щоб вірною службою і послухом відслужили вони наперед ті провини, та грозив, що як би козаки знову розпочали які бунти, то знайде на них річпосполита способи приборкати їх, і відбере їж всї вільности їх [276]. Одначе ся суворість не зробила особливо вражіння, бо вже з кінцем вересня Конєцпольский алярмував короля новими трівожними вістями, що козаків велика маса посунула на Запороже, і можна бояти ся нового походу на море [277]; заразом його не покоїла мара нової козацької релїґійної війни, «не аби-яка небезпека», «як можна бачити з інтриґ духовенства грецької релїґії, котрих ми доходимо». Король дуже трівожив ся сими відомостями і піддавав гетьманови гадку розложити часть коронного війська на Поднїпровю, лише «сурово наказати, щоб хоругви на своїх становищах поводили ся скромно» [278].

Козацька справа на соймі 1631 р., невдоволеннє шляхти, страх селянського повстання, польське військо на Українї, бійки з жовнїрами. Ослабленнє напруження, справа митрополичої ваканції, невдала шведська місїя до козаків, заходи уряду коло митрополїї, кандидатура Могили, митрополит Ісайя

Ся гадка розложення більшого війська на Українї, не вважаючи на сумнї результати, які дав сей експеріменг кілька місяцїв перед тим, взагалї дуже займала правительственні круги. В королївській інструкції на осїннї соймики вказувала ся потреба розложення значнїйшого війська на Українї для затримання в порядку козаччини [279], і ся справа дебатувала ся потім і на соймі (скликанім на осїнь 1630, але відбутім в лютім-мартї 1631 р.). Своєвільство козацьке, що так часто нагадувало себе протягом всеї другої половини року, розвіяло всякі ілюзії про результати осягнені останньою кампанїєю. Даремно пробував їх підтримувати Конєцпольский. Було, очевидно, що кампанїя була страчена і переяславська «комісія» нїчого не зробила для приборкання своєвільства.

Деякі воєводства підійвали неприємне питаннє про те, що властиво дало привід до козацького повстання, і про способи запобігти таким повстанням [280]. В дебатах звучало сильне невдоволеннє з кампанїї і її невдалих результатів. Прихильникам гетьмана і правительства приходило ся толкуватись, що з незаплаченим військом, яке не хотїло далї служити, нїяких результатів осягнути не можна було [281], а без оружної розправи не моливо було козачину лишити, бо се-б було санкцією повної безкарности й привело-б до поголовної різнї шляхти на Українї. «Без сумнїву влетїло-б панам, які мешкають там, і не богато-б зістало ся там Ляхів цїлих, — як то богато поважних людей писало з тих країв». Пізнїйші своєвільства толковано тим, що через недостачу грошей жолд козакам не був виплачений, «мают оказію не тримати ся постанов (переяславських) — хоч взагалї оказій їм не бракує» [282].

Козацькі петиції — про збільшеннє реєстру і підвисшеннє платнї, поновлені були осібним посольством їx на сойм. Їздили послами Олександр Боровицький, Пашко Хомич, Степан Селїпський (?) й Іван Бачинський. Крім згаданих справ просили ще реституції «декотрих товаришів виписаних, що пробувають на Запорожу і по чужих сторонах». Знаємо се з листу гетьмана Тимоша до кн. Радивила — гетьман просив у нього, як звичайно, протекції для козацьких послів [283]. Просили також, як звичайно, заспокоєння релїґійної справи [284].

Сойм досить сердито відкинув козацькі прошення, ті більше важні принаймнї. Польські полїтики, почавши від оракула українських справ старого князя Збаразького (сенїора сенату), рішучо висловили ся за тим, що збільшеннє числа козаків було-б великим нещастєм. «Боже того борони», козацьке посольство «відправити суворо», жадати, щоб походів на море і на Запороже не було, инакше загрозити, що «шаблею їх знесуть». Такої гадки був і сам Конєцпольский, який в додаток до мудрих прикладів, наведених нашим землячком, додав дещо ex propria diligentia. Вважав одначе потрібним «заспокоїти грецьку релїґію, щоб зробити кінець аґітації духовенства між козаччиною, і моськовським інтриґам на тім же релїґійнім ґрунтї, що ставали все небезпечнїйшими супроти перспектив московської війни — під час соймування вона вже висїла в повітрі [285]. Та ж нота зазвучала в промові суворого клєрікала канцлєра литовського Альбр. Радивила [286]. Він також уважав потрібним заспокоїти грецьку релїґію, бо під окликом релїґії до козаків «іде вся чернь».

Мара релїґійної війни, що пролетїла лїтом 1630 р., очевидно не зістала ся без вражіння, принаймнї на більш серіозних людей. Козацьку справу трактовано, можна сказати, так серіозно, як нїколи. Соймові наради проходили серед трівожних вістей з України, які могли здавати ся віщунами нової війни, подібної до 1630 р. Варшавський кореспондент Сопігів доносив в 29/I, що козаки збирали ся утопити свого офіціального гетьмана і «дали йому спокій» тільки, як зблизило ся польське військо; в листї з 10/II знов поголоски про приготовання козаків до повстання [287]. Не бракувало і ще більш серіозних осторог: говорено про можливість великого селянського повстання (cruentum bellum rusticum). Иньші, більш наівні пригадували старші міркування, що своєволя ширить ся через жидівські аренди. Духовні сенатори радили не поступати різко з козаками і щось додати їм до жолду.

Але загалом всї сї спасенні ради не були сповнені, жолду козакам не додано [288] — та й нїяких особливих кредитів і рішень на збільшеннє українського війська не ухвалено [289]. Для заспокоєння релїґійної справи, котрої значіннє в козацькій справі так добре відчув тепер Конєцпольский, теж нїчого не зроблено. «Через загальні справи річипосполитої» відложено сю справу на будучий сойм [290].

Не знайшовши у сойму нїякого реального підпертя своїх плянів на пригнетеннє України більшим воєнним контінґентом, правительство все таки сповнило свій намір — ввело в східню Україну на кватири коронне військо знову. Вважало ся се добрим способом і на притишеннє своєволї, і з огляду на небезпечні морські походи: про великі приготовання козаків до морського походу в Варшаву почали приходити вісти вже з кінцем марта с. с. [291]. Походови на море одначе тим не запобігли: в квітнї козаки таки на море пішли, починили великі шкоди Туркам і се викликало нову трівогу в польських полїтичних кругах [292]. А розкватированнє війська на Поднїпровю дало привід до нових розрухів, особливо за Днїпром. На жаль не маємо рапортів з України в тій справі, згадуваних в кореспонденції, яку маємо під руками. В нїй починає знову повторяти ся фраза, що стала стереотиповою від Переяславської кампанїї: «своєволя гору бере». Знов дїяли ся напади на розкватировані роти, що безкарно минали «для того хлопства», з великою образою королївського маєстату [293]. Військо нарікало, що причиною такої смілости людности стали ся королївські унїверсали, якими наказувано війську гостро і суворо всяку здержливість супроти людности. Не хотїло далї служити — збирало ся йти по заплату з України іn соrроrе цїле, так що на лїто Україна зіставалa ся знову в повній власти козацького своєвільства [294].

Правительство, з огляду на напружені відносини з Москвою, трівожило ся, чи нема московської руки в сих українських розрухах; ходили трівожні поголоски про аґітацію попів — московських висланцїв. Рахували ся з можливістю вибуху української іреденти. Дїйсно, шведське правительство, рахуючи ся з ворожим настроєм Польщі й її плянами висилки козацьких сил на нїмецький театр війни, против Шведів [295], робило ріжні заходи, щоб розбудити українську іреденту — з початку через Москву, намовляючи її виступити в оборонї православних Польщі [296], а далї безпосередно звертаючи ся до козаків, і дещо з того могло бути відомо в Польщі.

Скоро одначе в козацьких кругах зазначив ся користний для польського правительства поворот. Можна думати, що статочнїйші елєменти козаччини самі поміркували, що струна занадто перетягаєть ся, і не годить ся так використовувати безсильности польського правительства. До того ж прилучили ся ще обставини в церковній сфері. 2 марта с. с. скінчив свою житєву путь митрополит Йов, і супроти ріжних течій і напрямів, які випливали в українській суспільности при сїй нагодї, та всяких плянів і перспектив, не наручно було загострювати саме тепер відносини до правительственних сфер і збирати в сих кругах злобу і пімсту на голову української суспільности в такий дражливий і небезпечний момент. І от саме серед початків виборчої аґітації за митрополичу столицю, в цвітнї 1631 р. військо козацьке висилає якусь деклярацію своєї льояльности — на жаль не викриту досї в повнім своїм текстї [297]. А трохи згодом, паралєльно з вибором митрополита заходить зміна і на гетьманстві: на місце Орендаренка, скиненого з гетьманства, очевидно, — вибирають репрезентанта статочних кругів, при тім талановитого і зручного полїтика і адмінїстратора Івана Кулагу-Петражицького, одного з переяславських комісарів. Хоч там він виступав по сторонї своєвільних, але вибір його не стрів опозиції в польських кругах, і король «подав» його війську Запорозькому своїм унїверсалом, що заховав ся в повнім текстї, й через те варто його навести — бо се одинокий документ в сїм родї.

«Всїх взагалї й кождого з окрема, кому то треба знати, оповіщаємо, що ми з огляду на поручену нам вельм. воєводою сандомирським, гетьманом польським коронним, вірність для нас і річипосполитої, досвідченість в рицарських справах і охоту до услуг нам Івана Петражицького, іменуємо й даємо [298] його за старшого війську Запорозькому, не сумнїваючи ся, що на тім порученім йому старшинстві він буде свідчити належну вірність та послушність нам і річипосполитій, запобігаючи всяким своєвільствам і не допускаючи того, щоб покій сусїдами турбував ся і нарушував ся через військо Запорозьке. Подаючи се до відомости козаків Запорозьких, всїх взагалї і кожному з осібна наказуємо, аби його за старшого мали і належну послушність віддавали йому, згідно з комісією куруківською, вірно сповняючи се з огляду на ласку нашу і свій обовязок. В Варшаві, 22/IX. 1631» [299].

Правительство, як бачимо, іґнорувало факт вибору старшого військом так само, як військо старало ся іґнорувати потвердженнє сього вибору правительством.

Новий гетьман справдї показав свою вірність і потїшив серце королївське, скоро по своїм виборі на уряд переславши гетьманови коронному звістку про посольство дїдичного ворога королївського, короля шведського Ґустава, що прибуло до козаків через Москву, в товаристві приданого з Москви аґента, звістного вже нам Путивльця Гладкого. Вони мали допитати ся до братів митр. Борецького і до владики Борисковича, щоб вони їх провели до козаків не Орендаренкових, офіціальних, а війська ворожого Польщі. Але не знайшли сеї дороги і попали до реєстрового війська Кулаги, а Кулага поспішив повідомити про сю місію польське правительство.

Про зміст листу Кулага не міг від разу нїчого сказати — «листів від них ще ми не брали, бо зволиш в. милость знати, що у нас без ради їх читати не можна, післали ми до полковників і иньше товариство, аби зїхали ся». Але трохи згодом прислав і самий лист — не дуже богатий змістом і інтересний тільки як одна з проб завязання безпосереднїх зносин. Писав його «тайний радник й. в. шведського короля» і посол до республїки польської Яків Руссель (Розеллій), французький гуґенот, дипльомат-доброволець, що від довшого часу займав ся польськими, українськими, московськими справами, якийсь час сповняв порученнє Бетлєна у шведського короля, тепер був в службі Ґустава-Адольфа спеціально в польських справах, приготовляючи кандидатуру його на польський трон на випадок смерти Жиґимонта. Одним з перших його дїл в сїм напрямі був отсей лист до козацького війська, написаний з Ріґи — де резідував Руссель, 25 червня 1631 р., і пересланий з двома французькими офіцирами. В листї сїм, многословнім і напушистім [300], але змістом досить біднім, як я вже сказав, він заохочував козацьке військо війти в безпосереднї зносини і приязнь з шведським королем, як великим прихильником грецької віри, а ворогом єзуїтів. По його словам королеви радили звернути ся до козаків патріархи, особливо царгородський Кирил, що панує над вами в справах віри», очевидно — зарекомендував королеви їх «неослабно-горяче бажаннє свободи», невгасиму ревність до віри грецької і ненависть до її ворогів [301].

Як прийняли козаки послів, офіціальної реляції Кулаги не маємо. Донський козак, що був на радї в Каневі, коли читав ся той лист, оповідав, що гадки козаків дїлили ся: «мелкіе люди» висловляли ся неприхильно для польського правительства, або як сей вістник оповідав — «говорили, щоб їм служити цареви, а тут їм, Українцям, і вірі благочестивій від Поляків кривда». Але статочнїйші противили ся полїтицї авантур: «лучшіе люде Черкасы, которыє пристали къ Полякамъ» ті «перемовили їх на своє і листи і ,Німцїв' післали до гетьмана Конєцпольского» [302]. Подробиця без сумнїву схоплена з житя, хоч і перепущена через «упрощену» московську призму. В варшавських кругах ходили оповідання, що козаки шведських послів утопили, потім — що не утопили, тільки поглумили ся: стали поїти горілкою, а як ті не схотїли, то почали на них кричати, що вони зрадники і їх не горілкою, а водою треба напоїти — утопити, і кінець кінцем відїслали їх до Конєцпольского. Той відставив їх до Варшави, а уряд за краще вважав з усею куртуазією, але і з виказаннєм некоректности таких інтриґ, на стид шведській дипльоматії, вислати їх до Швеції [303].

Разом з користною зміною на гетьманстві правительство задумувало ся над способом провести і на київську митрополїю якусь людину суголосну, або податну для правительственної полїтики. В червнї (23/VI н. с.) король вислав лист до тодїшнього київського воєводи Тишкевича в сїй справі. Король згадав, що по його відомостям «Борецький псевдо митрополит київський умер тими днями» (а вмер він тому три місяці з верхом!), і на митрополїю кандидує Мужилівський — «покинувши жінку, силкуєть ся бути митрополитом». «А що для нас і річипосполитої дуже важно, аби на се місце козаки не всадили якогось чоловіка ,несфорного' і бунтівничого, що потім їх бунтував би й підюжував против католиків і унїатів, — тож рішали ми знести ся з вашою мил. як тамошнїм воєводою. Поручаємо дуже в. милости козаків намовляти, аби не поставляли собі митрополита без волї і подавання нашого, бо подаваннє його належить до нас, по праву нашому королївському і законам коронним, — та своєю ловагою і зручністю так попровадити, щоб анї згаданий Мужилївський не дістав митрополїї, до котрої наставив ся, анї иньші які-б могли нам чинити замішання і розрухи». Михайлівський монастир по Борецькім король поручив Тишкевичу зайняти, щоб передати королївському комісарови — король хотїв дати сюди Германа Тишкевича, невдалого кандидата на печерську архимандрію по Копистенськім, воєводиного свояка. Але при тім всїм наказував пильно стерігти ся, аби не викликати «якогось розруху між козаками». «Як що може той монастир взяли в своє володїннє козаки та пробувають у нїм якоюсь громадою, то стережи ся в. м., аби не прийшло при відбиранню до якогось кровопролитя, а з тим і до розруху козацького і всеї України» [304].

Як бачимо, порученнє було не тільки сильно припізнене, але й дуже трудне до виконання, так само в справі монастиря як і в справі митрополїї. В справі монастиря принаймнї було за королем ясне, віками усвячене право патронату. Що до митрополїї — то домагати ся, щоб на місце Борецького предложили кандидата до затвердження короля — значило признати паралєльну з унїатською православну єрархію, значило зійти з становища, на якім правительство польське стояло весь час. Справа дуже складна, яка могла бути переведена тільки в формі обостороннього компромісу, як се плянувало ся в 1628-29 рр. і дійшло кінця потім в 1632.

Тепер в сїм напрямі правительству не вдало ся нїчого зробити, і навіть не знати, чи робив які небудь заходи воєвода, щоб сповнити королївські інструкції. Михайлївський монастир мав уже ігумена: братія вибрала на ігуменство намісника печерського Філотея Кизаревича, очевидно кандидата Могили, котрого Борецький своїм тестаментом визначив опікуном не тільки свого майна, а й самого монастиря. Роблячи се, покійний митрополит може мав замір облекшити дорогу до митрополїї приятелеви і товаришови своїх останнїх церковно-полїтичних плянів. Сей мав шанси дістати королївське потвердженнє, і хто зна чи правительство й не мало його на гадцї вже тодї, поручаючи Тишкевичу відсувати опозиційних кандидатів. Могила мав дуже добру репутацію в католицько-унїатських кругах [305], і сам без сумнїву мав пляни на митрополїю. Його зближеннє до брацтва по смерти Борецького, вижиданнє в справі фундації колєґії (в своїй деклярації, даній 15 VI у Львові він полишає собі вільну руку — фундувати колєґію при Печерськім монастирі чи там «де вважатиме потрібним (с. 420), нарештї перепони і прикрости, які робив він в Михайлівськім монастирі Копинському — все се виразно на те вказує.