TextBook Але в очах сторожів православя Могила скомпромітував себе участю в унїоннім компромісї, і при обсадї митрополїї його кандидатура не пройшла. Вибрано репрезентанта старо православних аскетичних традицій, фундатора лубенських монастирів Ісайю. Копинського. Довершено се десь в червнї чи в липнї, «совЂтно отъ всего народа россійского» [306], але подробиць про сей всенароднїй вибір не маємо. Слїдом посвятив його переїзший митрополит з Греції, і партія Могили могла тільки пімстити ся на контр-кандидатї тим, що довший час облишала його без резіденції: Михайлівський монастир тримав Могилин підручник Кизаревич і не пускав Ісайю навіть потім, як михайлівська братія, очевидно — під натиском суспільної опінїї формально вибрала своїм ігуменом Копинського (іґноруючи попереднїй вибір Кизаревича) [307]. Кизаревич далї тримав ся в монастирі, аж нарештї при кінцї року, випровадило його відси військо Запорозьке manu militari: полковник війська Запорозького Демян Гарбуз, з козаками, дня 10 грудня, ,ґвалтом' наїхав на Михайлівський монастир, Кизаревича відси ,вируґував' і випровадив в володіннє монастирем Копинського [308].
Вся ся історія наробила досить квасів в київськім, і взагалї в українськім світї, і власне під вражіннєм сих подїй оповідали в Сївську на допитї монахи з Новгорода-Сїверського, в вереснї 1631 р., що козаки посадили на місце Борецького Ісайю, бо тільки він стоїть за православну віру, а печерський архимандрит піддаєть ся Ляхам і тримає з ними против козаків [309]. Заразом оповідали поголоски про нові нагінки Поляків на православну віру, що ходили по Українї, очевидно в звязку з тими київськими подїями «Ляхи з Польщі сходять ся під Київ та стоять у Київі, та поблизу його, по обох сторонах Днїпра, а запорозькі козаки пішли під Маслів Став, і де запорозьких козаків Ляхи здибають, побивають на смерть» — все мовляв за самовільний вибір митрополита. «І кажуть, що у Ляхів з запорозькими козаками буде знову війна незадовго, сеї осени, і тому Ляхи післали в українні, литовські (українські) пограничні городи смоленського біскупа (Льва Кевзу, унїатського владику), щоб він переводив людей всякого стану на свою лядську віру». Присилав він своїх людей до Стародуба і Новгорода-Сїверського, і ті печатали і руйнували ,руські' церкви, а людей силоміць переводили на лядську віру, так що богато повтїкало, та збірають ся йти за московську границю.
Перспективи війни з Москвою, мобілїзація козацтва, козацькі петиції на сойм 1632 р., остання відповідь короля ЖиґимонтаВ сих оповіданнях сїверських монахів, наскільки вони торкають ся Сїверщини, мусить бути щось правди — якісь прояви унїатської «проповіди». На них знаходимо натяк і в козацькім посольстві на сойм на початку 1632 р.
Але напруженнє, про яке сї звістки говорять, вигладжувало ся — по части заходами статочних і їх нового гетьмана, по части завдяки самому польському правительству, що відкрило нову арену козацькій енерґії й по стількох балаканнях про дотримуваннє куруківської ординації само зняло її з козаччини — з огляду на перспективу війни з Москвою.
Відносини польсько-московські були напружені від самого трактату в Дєулїнї (1618), що завів перемирє на 14 лїт і пів-року. Москва не могла переболїти утрати своїх провінцій, а ще більше не могла знести, що польська сторона нї за що не хотїла признавати царем Михайла Романова і відмовляла йому царського титулу в усїх зносинах. Війна з сього приводу висїла весь час у повітрі, а в міру того як зближав ся кінець перемиря (уложеного до весни 1633 р.), вона була все більш неминучою. Лїтом 1631 р. московське правительство рішило ся розпочати війну на смоленськім пограничу і почало приготовання. В Польші се не зістало ся секретом, і в осени того-ж року польське правительство постановило розпочати мобілїзацію козаччини для походу на Сїверщину. Перед тим вела ся мова про висилку козацького війська (двадцяти тисяч!) під проводом королевича Володислава в Нїмеччину, против шведського короля [310], але супроти московських перспектив сї предложення були відхилені — козаки потрібні були собі. Московські вістники, що їздили «для вістей» по Українї в жовтнї й падолистї 1631 р., оповідали, що при них «присилав литовський король до Канева, до козацького гетьмана Кулаги корогву, булаву й бубни, та велїв йому, гетьманови, кликати по литовських городах, щоб усякі охочі люде писали ся в козаки, і котрі козаки були виписані, тим велено знову бути козаками [311].
Сим козаччинї «розрішало ся на вся» на волости. Але взамін польське правительство поручало Кулазї запобігти походам на море, щоб по можливости забезпечити себе від яких небудь несподїванок з турецького боку. Лїтом того року був похід на море з Дону, з частю Запорожцїв: ходило донцїв півтори тисячі, та пятьсот запорожцїв, «які тодї були на Дону»; на морі заступили їм дорогу каторги турецькі, і вони пішли на Запороже, з тим щоб там зазимувати [312]. Сей похід міг спеціально ще підогріти вічну трівогу польського правительства на пунктї тих походів на море. В кождім разі Кулага дїстав наказ вивести виписчиків із Запорожа і попалити човни, щоб запобігти дальшим походам. Був присланий і дворянин гетьманський Загоровський, аби на очах його сю церемонїю сповнили. Кулага вислав з ним на Запороже віддїл реєстрових (з пятьсот мужа, як переказували московські вістники). Але ся екскурсія не дійшла кінця через татарський напад, що тодї трапив ся: пішов царевич кримський Махмет-ґерай з мурзами на землї коронні, і козаки мусїли зайняти ся обороною границь від нього [313].
Козаків, як говорило ся на Українї, було тодї на Запорожу тисяч з пять, гетьманом був у них, по словам одних — Дацько Білоцерковець, по словам иньших — Тарас [314], а Дацько був полковником (а може за зиму зміна стала ся). На Українї казали, що виписчики Кулаги безпечно не послухають, і як Кулага таки пішов зимою на Запороже з Канева сам, сподївали ся нової війни між реєстровими і виписчиками («Черкасами письменними» і «отставленими» до термінольоґії московських реляцій). Але сї віщування не справдили ся: Кулага з полковниками Клишою і «Колїнкою» (так його звуть сї вістники) без кровопролиття потрапив намовити Запорожцїв — мабуть з огляду на правительственну мобілїзацію — піддати ся королївській волї. Запорожцї возволили навіть попалити свої човни — тільки човнів донцїв, що були на Запорожу, палити не дали. Самі пішли на Україну, Тарас з Кулагою, і Донцїв з собою туди на зимівлю з Запорожа забрали, а на Запорожу лишили залогу з полк. «Колїнкою» [315].
Напруженнє таким чином було вигладжене. На останнїй Жиґимонтів сойм, скликаний на місяць март, козацька старшина, висилаючи свої петиції, могла прохати їх сповнення в повній свідомости свого похвального поведення і положених перед річею посполитою заслуг. Про недавні напруження вона говорила як епізод безповоротно пройдений і досить твердо ставила свої жадання, знаючи наскільки правительство рахує на неї.
Зачинали від релїґійної справи. Пригадували королївські обіцянки, що вона буде полагоджена; споминали, що на останнїм соймі обіцяно полагодити справу на найблизшім і владиків на їх епархіях потвердити. Вказували на кривди, які діють ся православним на Білоруси, в Перемищинї, на Волини, «а нарештї отсе недавно в Сїверській землї, коло Чернигова і де инде, наближаючи ся до нас, так що духовні наші не можуть безпечно відправляти богослуження в домах божих, а нарештї — і в домах своїх». Далї йшла справа желудкова:
«Не тайно, так думаємо, вашій кор. милости»; — писали в інструкції, — «що по нашім переступі торішнїм, як ми робили порядок в війську і зводили в компут (реєстр), нїяким чином не могли ми ввести все військо в шість тисяч, бо дуже богато заслуженого товариства поприходило: одні з неволї, забрані на службі вашої корол. милости, иньші перед тим на Дін, на річки і де инде порозходили ся, а тепер повертали ся, так що повиключувавши богато иньших, ледве містило ся в восьми тисячах. А ще й від вашої кор. милости була обіцянка причинити нам ті дві тисячі».
Козаки просили через те причинити й платнї й сукна; а окрім платнї ще дати на армату, та визначити їй місце. Заразом давали знати, що саме вибираєть ся знову на Запороже половина війська з самим старшим, на погамованнє своєволї і паленнє човнів, — просять короля не турбувати ся сим походом і не підозрівати в нїм чогось иньшого.
В посольстві їздили Станислав Яблонський і Криштоф Кшивоблоцкий.
Відповідь короля була солодкаво-квасковата. Обставини змушували його в даний момент особливо цїнити прихильність козаччини і взагалї українського елєменту: і перспективи московської війни, котру він в інструкції соймикам властиво в цїлости проєктував зложити на плечі козаччини [316], і страх перед шведсько-московськими інтриґами на Українї і Литві, і бажаннє не відштовхнути від себе Українцїв в хвилї, коли він, передчуваючи близький кінець, робив останнї заходи для забезпечення корони старшому синови і якихось дотацій иньшим дїтям. Отже старав ся наломити себе на всяку можливу ласкавість супроти постулятів козаччини і українських кругів взагалї.
В своїй відповіли козацькому війську в справі релїґійній король звертав увагу козаччини, що то «не ваша річ завідувати тим, що дїєть ся в в. кн. Литовськім, бо тамошнї обивателї самі можуть оцїнити, чого їм треба і самі без вас звичайно донесуть маєстатови нашому, як-би яка кривда дїяла ся». Було в тім немов мовчазне і досить несподїване признаннє, що справами української церкви козаки мають право займати ся; але мабуть сього король не хотїв сказати. Він каже, що він досї взагалї не чув нїчого про які небудь кривди в релїґійній справі; але напише до митрополита і иньшого духовенства (унїатського) і запитає їх та накаже стримувати ся від всяких кривд
Що до збільшення війська король зазначив, що останнї дві тисячі причислено без позволення королївського, і попереднїй сойм сю справу відложив. Що стало ся, того король «на той час порушувати не хоче», тільки всї иньші справи відкладає на пізнїйше, бо короткість сойму не допустила нарадити ся над сим. На будучім соймі обіцяє внести справу збільшення платнї козакам і підтримати її всїм своїм впливом, так само справу спеціальної дотації для козацької армати. Похваляє козацьке військо за його заходи коло заспокоєння своєволї на Запорожу. Висловляє своє переконаннє в вірности і льояльности війська [317].
Все се звучало як обіцянка нового, прихильнїйшого курсу супроти козаччини і українського елєменту взагалї.
Але ще більше нїж ся королївська деклярація 6/IV 1632 р. і ще ширші перспективи відкривала перед ними сподївана смерть, що вже витала над королем і звучала з усїх останнїх його заяв і переговорів з ним.
III. Безкоролївє і «заспокоєннє православних»
Смерть короля, приготовання православних до рішучої росправи, українські петиції на конвокацію, акція брацтв, домагання козаків, інструкція козацькій делєґації на сойм, постулят права козацького війська на участь в виборі короля, воєнна манїфестація козацького війська, кореспонденція з маґнатами
Старий король догорав. Останнїми роками він все частїйше і сильнїйше западав на здоровлю. Се, тай сам поважний вік Жиґимонта (урод. 1566) казали сподївати ся його смерти з дня на день, і останнїми роками все частїйше і живійше дебатують ся ріжні пляни на випадок його смерти, а сам король робить останнї старання ще за свого житя забезпечити польську корону синови Володиславови. Та на се не годили ся. Безкоролївє, перспективи передвиборчих переговорів і торгів відкривали широке поле для плянів і мрій, що не могли здїйснити ся за житя сього короля і не багато шансів мали-б, коли-б зараз на його місцї опинив ся вже готовий, наперед вибраний, нї від чиєї ласки незалежний його син. Мусїли бути вибори, боротьба, торги, концесії. Зріктись їх — нїколи в світї!
Король догорав. І все, що гнїтило се довге, безпросвітне, сливе піввікове панованнє бездушного, тупого вихованця єзуітів, присвячене збудованню і забезпеченню єзуітського пановання над полїтичним і духовим житєм Польщі, — нетерпеливо чекало просвітку, який обіцювало сьому світови безкоролївє. Найбільш упослїджені ґрупи: литовські і польські дісїденти, православна Україна і Білорусь, недобитки православної шляхти, міщанство, духовенство готовили ся й напружували, свої останнї сили, щоб дати останню битву, зробити останню пробу постояти за свої права, за своє істнованнє.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 17. Приємного читання.