Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Зараз таки після зборівської угоди по московському пограничу пішли чутки, що козаки з Татарами замість сеї так несподївано перерваної кампанїї замишляють спільний похід на московські краї. В перших днях вересня с. ст. оден київський міщанин оповідав в секретї московським аґентам, що казав йому також в секретї батуринський (чернигівський) полковник Небаба: що гетьман козацький напевно піде скоро походом на московську державу, під Путивль і иньші московські городи. Але се що той міщанин оповідав їм в такій великій тайнї від Небаби, «сильно наказуючи, щоб вони сього нїкому в литовських (українських) городах не говорили», сим же аґентам довелось почути «по всїх черкаських городах», де їм довелось бути, без усякої тайности: «ті ж річи всї Черкаси говорять не тайно, що йти їм з гетьманом невідмінно на Московську державу, під Путивль і иньші городи, за те що не вчинив їм цар ратними людьми помочи на Поляків» [2016]. І де далї такі розмови й остороги приходили з ріжних кругів і сторін, вказуючи не тільки на поширеннє, але й заінтересованнє в широких кругах сим пляном, що може й популяризовав ся на те, аби відтягнути увагу козацтва від дражливих питань звязаних з угодою.

Так наприклад, московський аґент, побувавши за границею в Нових Млинах в 20-х днях вересня, чув від якогось запорозького козака такі похвалки: «буде у нас з вами, Москвичі, велика війна, за те що від вас Хмельницькому помочи на Поляків не було» [2017]. Иньшому аґентови оповідав якийсь конотопський міщанин, що військо Запорозьке відшукало старі грамоти московських царів, як давали вони Запорозькому війську «жалованье», і гетьман буде посилати до царя в сїй справі, а як цар йому давати того жалування не звелить, то підуть козаки з Татарами на Московське государство, і вже тепер гетьман велїв козакам готуватись до походу [2018].

Сам гетьман висловляв ся на сю тему нїби то дуже льояльно. Перед звісними вже нам московськими висланцями, що були в козацькім таборі під Збаражем і разом з гетьманом вертали назад, він говорив: «казав нам кримський цар, щоб минї, гетьманови, разом з ним Московську державу воювати; а я Московської держави воювати не хочу, і кримського царя намовив, щоб Московської держави не воював». І пив здоровє царя, запевняючи про своє бажаннє служити цареви з усїм військом козацьким [2019].

Але иньшим післанцям, путивльських воєвод, що приїхали з ріжними пограничними претенсіями за захоплені україньськими людьми ґрунти і пасїки і попали до гетьмана під сердиту хвилю, скоро після його повороту до Чигрина, прийшло ся послухати зовсїм иньшої мови: велїв сказати словесно (воєводам путивльським) — не то «що їх люде царською землею за границею володїють, а ждати їм його скоро під Путивль: іде він, гетьман, зараз війною на Московське царство, — ви за дубину та пасїку говорите, а я все — і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене на Москві не відсидить ся, — за те що не вчинив йому цар помочи на Поляків ратними людьми: він, гетьман, з царем не мирив ся і хреста нї в чім не цїлував і король польський, що мирив ся і хрест цїлував (Москві) — і він помер» [2020]. Лист пересланий гетьманом з сими післанцями до воєвод був писаний дуже коректно (гетьман обіцяв, що всї кривди, на які скаржили ся воєводи, будуть нагороджені, і на будуче вони заборонені); але тим небезпечнїйше відбивали від сеї силуваної коректности ті зловіщі слова, котрими прохопив ся гетьман в хвилї роздражнення.

І далї йшли до Москви чергуючи ся - запевнення гетьманського правлїння в приязни і трівожні вісти про пляни козацького походу, пограничні зброєння і роздражненнє на Москву за її ухильчиву полїтику. Вольнівському воєводї, що написав гетьманови листа, довідуючи ся про Татар, чи їх сподївати ся в українних городах, гетьман відписав (десь в перших днях жовтня с. с.), що хан на московські городи не піде, бо він з гетьманом в братерстві — хиба Татари ноґайські, ханови непослушні [2021]. Але якраз з того ж часу з українського сїверського погранича йшли одні за другими уперті вісти про мобілїзацію козацьких сил, про гетьманські листи, щоб козаки по першому слову були готові сїсти на коня, і сам гетьман має туди прибути [2022]. В Чигринї оповідали, що хан зажадав у гетьмана пропуску для орди на московські землї, і гетьман обіцяв [2023]. І сам гетьман нема-нема тай пригадає, що цар, мовляв, не сповнив своєї обіцянки, не поміг йому на Ляхів і полишив при самім союзї з ханом [2024].

Московське правительство всїм сим було серіозно занепокоєне. Хмарою летїли з Москви до пограничних, українних воєвод накази жити «з великим береженнєм», провідувати про татарські й українські замисли і бути на поготові. Але се нїчого не полагоджувало. Воєводи відписували, що укріплення у них лихі, людей мало і на випадок казацько-татарського походу боронитись нїчим. Треба було думати про те, щоб йому запобігти. Саме в сїм часї йшла мова про формальне потвержденнє чи відновленнє, з огляду на зміну особи на польськім престолї, польсько-московського трактату. З сим приїхало до Москви зараз до зборівській угодї польське посольство, але московські полїтики сильно завагали ся що до дальшого характеру своїх відносин до Польщі з огляду на великі зміни в польській полїтицї в звязку з Зборівською угодою, про котру не мали докладнїйших відомостей, та на сї трівожні вісти, які від першої половини вересня почали приходити до Москви з України. Польських послів відправлено з нїчим, причепивши ся до ріжних титулових і етікетальних недоглядів в привезеній ними грамотї польського короля, і слїдом по тім того самого дня, 3 жовтня с. ст. вислано своїх. Гінця Кунакова до Варшави, нїби то оповістити про рішеннє царського правительства вислати до польського короля великих послів, а в дійсности — роздобути акти зборівської угоди і розвідати ся яко мога докладнїйше про відносини польсько-українські і внутрішнї польські. А на Україну, до гетьмана вислано посольство зложене з Гр. Неронова й підячого Богданова: з дарунками гетьманови й близьким йому людям, з похвалами за те що гетьман, мовляв, відмовив хана від походу на московські краї, а вважаючи по розмові — із намовами далї хоронити Москву від яких небудь прикростей з боку Криму та памятаючи спільність православної віри стримувати ся взагалї від усяких ворожих замірів против неї. Донесення сих висланцїв, переховані до наших часів, дають доволї цїнний матеріал для оцїнки полїтичного моменту (Кунаков крім того зібрав богату збірку всяких оповідань, чуток і лєґенд на сучасні полїтичні теми, сповняючи дане йому порученнє, Неронов обмежив ся важнїйшим, що належало безпосередно до його місії). По части сей матеріал був уже використаний нами вище, і тепер ми спинимось на тім, що характеризує тодїшню полїтичну ситуацію — а заразом виберемо деякі інтересні подробиці з обстанови гетьманського двору: порівняннє справоздань Унковского і Неронова показує, що тут уже виробив ся церемонїал в прийманню послів [2025].

Неронов був задержаний в дорозї в Переяславі, поки гетьман їздив до Київа на побаченнє з Кисїлем; 12 падолиста відти приїхав переяславський полковник і виправив послів до Чигрина. Під Чигрином за версту стрів їх чигринський отаман Коробка з 20 кінними козаками, провівши закватрував близько гетьманського двору у одного міщанина, і зараз привезли їм корму: три хлїби житні, щучини вялої і «бочечку меду відер в шість», а коням тільки сїна, і отаман перепрошував, що за великою водою свіжої риби не можна було вловити, а овса нема, бо хлїб не родивсь, а подекуди за війною його й не сїяли. Попереднього посла, Унковского справдї приймали щедрійше, але що показували йому й більшу честь, то й убогість кормів для Неронова очевидно треба розуміти не тільки як наслїдок недостатків, а як вираз і певної холодности для московського правительства. Унковского стрічав гетьманич Тимофій, заступаючи недужого, мовляв, батька, з обома писарями, осаулом, війтом [2026], сотниками і отаманами, закватировано його у чигринського «городничого», привезено крім ріжного мяса і сиру всякого вина (угорського, мальвазії, «двійного і простого»), пива, меду, а що б знадобило ся кому з питя чи «пряного зїля», гетьман сказав йому посилати на гетьманів двір, і там велено все видавати. Тепер всього сього не було. Все ж зараз по приїздї своїм до Чигрина гетьман прийняв Неронова на парадній авдіенції. Виговський з осаулом військовим привезли йому запросини гетьмана, що прислав під нього і своїх коней. Підячий напередї віз на конї царську грамоту, за ним їхав Неронов, за Нероновим Виговський з осаулом [2027] і приїхавши під ґанок гетьманської господи, просили послів війти до світлицї, де їх стрів «недалеко дверей» [2028] гетьман. Посол, виступивши на середину світлицї, передав гетьманови царську грамоту. Підчас сеї церемонїї при гетьманї стояли, по лїву руку від нього, сини його Тимофій і Юрий, а коло них два писарі — Виговський і Іван Кричевський, військовий осавул Михайло і отаман Федір Коробка (на приїздї Унковского старшини було більше — видимо вся, яка була під той час в Чигринї). Гетьман, принявши грамоту «до печати приложив ся й поцїлував» [2029]. Потім посол сказав йому і війську царське «милостиве слово» себто спитав ся про здоровє гетьмана, полковників «і всього війська Запорозького православної християнської віри», і гетьман і ближні люде, котрі були при нїм, за царське милостиве слово кланялись, і по тім гетьман так само питав ся від себе і від полковників і війська про здоровє царське. По сїм посол подав царські дарунки: гетьманови три «сороки» соболїв в триста рублїв [2030], синам його і ближнїм людям по парі соболїв цїною по десять рублїв [2031]. Гетьман і люде його дарунки прийняли, кланялись і дякували, і гетьман обіцяв цареви службу свою і війська за превелику царську ласку.

Далї наступила властива мова посла: він переказав гетьманови царську похвалу, що коли кримський цар, відходячи після замирення, похвалив ся перед гетьманом, що на весну піде війною на царські українні городи, гетьман його від сього заміру відмовив. Гетьман потвердив, що він дїйсно казав кримському цареви, щоб він на царя православного не посягав, на його українні городи не нападав і православних християн не нищив, і кримський цар його послухав — обіцяв на українні городи Московської держави не нападати. Тодї посол напоминав гетьмана, щоб він і на будуче, «памятаючи Бога і спільну православну християнську віру», цареви служив і добра хотїв: бісурмен від усього злого відводив, сам з ними на Московське царство не підіймав ся й стримував запорозьких козаків, котрі б з кримськими Татарами схотїли б іти на Московське царство — тому що він, гетьман, з московськими людьми одної віри і знає, як в Московській державі ся православна віра сяє й стоїть як стовп непохитний. Так як гетьман і все військо підняли ся на Поляків за православну віру, а за те від Бога дістали поміч і побіду, — годить ся їм і далї промишляти про покій християнський і Московське царство від злого татарського замислу хоронити: довідавши ся що-небудь про заміри кримського царя або царевичів чи воєнних людей їх, нехай писав би цареви або пограничним воєводам, а його служба і охота у царя забута не буде. Гетьман запевняв про своє бажаннє служити всїми силами православній вірі і своїм одновірцям — «аби православна християнська віра від иновірцїв свобідна була», і по скінченню сеї парадної части авдіенції просив послів до обіду [2032].

За обідом гетьман повів перед Нероновим далї мову на порушену послом тему козацької боротьби за віру.

Згадав лядські утиски православній вірі, як то вони, «безвірні, проклята віра Ляхи» православних християн силували до своєї «проклятої лядської віри» [2033], аж милосердний Біг зглянув ся на сльози і страждання українські — «повелїв над всїм військом Запорозьким і над всїми православними християнами в Запорозькій землї начальником бути йому і над Ляхами побіду мати», дав їм в поміч кримського царя з усею ордою і тепер вони визволили ся від Ляхів і Жидів і від лядських костелів і лядських урядників. Звучало се само по собі доволї сильною (мабуть свідомою) іронїєю по всїх попереднїх відкликах московського посла до релїґійної звязи України і Москви і полїтичної солїдарности задля сеї православної спільности. Гетьман, як бачимо, піднїс, що в боротьбі України за віру (котру сам посол підчеркнув як основний мотив польсько-української боротьби) Українцї дістали підмогу тільки від бісурменської орди, від котрої Москва просила тепер гетьмана її хоронити, а православне Московське царство зістало ся глухим на всї поклики гнобленої України. Гадки сї не були висловлені гетьманом виразно, але вони очевидно вплинули на розвій його мови. Він згадав «біду і досаду велику», яку вчинили йому під час сеї останньої боротьби з Ляхами царські піддані Донцї: цар не тільки, значить, сам не поміг Українцям, а й того мінїмального, що у нього просив гетьман, не зробив — своїх козаків не стримав. -

«Як у нього, гетьмана, почалась з Ляхами війна, він писав донським козакам, щоб вони поміч учинили і на море для здобичи на кримського царя і на його улуси війною не ходили. І от як кримський цар з ним, гетьманом, і військом Запорозьким був на війнї — разом против Ляхів стояли, донські козаки приходили війною на улуси кримського царя і велике знищеннє починили. І цар кримський до нього, гетьмана, писав, що донські козаки його, гетьманського, листу не послухали — богато улусів повоювали і знищеннє велике вчинили — щоб отже гетьман і військо Запорозьке вчинили йому, кримському цареви, поміч на донських козаків, як він їм помагав против Ляхів. Він, гетьман, хоче вчинити поміч кримському цареви на донських козаків — щоб їх більше не було (знищити їх до решти), тому що вони поступають забувши Бога і православну віру: помочи їм (Українцям) не вчинили, а кримського царя з гетьманом розводять — щоб він їм на будуче не помагав. Цар і так не поміг ратними людьми їм (Українцям) і за християнську віру не уступив ся, а коли тепер гетьмана і Запорозьке військо не пожалує — буде боронити донських козаків і їм помагати, то він (гетьман) буде разом з кримським царем наступати на царські українні городи». І говорив се гетьман з великим гнївом, завважає посольське справозданнє [2034].

Посол заспокоював схвильованого гетьмана звичайними московськими балачками на тему, що донські козаки поступають у всїм по своїй волї, а не по інструкціям московського правительства, що на Дону пробуває богато й запорозьких козаків і ходить разом з Донцями на море, гетьману ж годить ся памятати царську ласку і нї в якім разї не складатись з бісурманами на православних християн. Адже царське правительство задля православної віри не сповнило прохань польського правительства, коли воно в 1648 і знову в 1649 р. просило помочи царя против Запорозького війська. І то треба памятати Українцям, як під час замішання збіже у них не родило ся і соли нї звідки не привозило ся через війну: як би цар не позволив їм купувати збіжа і соли в своїх городах і звідти до них пропускати, то й стояти против Поляків вони не могли б. Також і то велика ласка царська, що він дозволяє приїздити українським торговим людям до московських міст і там торгувати не платячи нїяких оплат. Гетьман і все військо, памятаючи се, повинні відвдячувати ся своєю службою, а не входити в спілку з бісурманами против православного господаря — инакше сам Бог буде їм противником і мстителем.

Гетьман, заспокоївши ся, перепросив за свої слова, сказані «з серця — тому що йому досадили донські козаки». Царську ласку він знає й признає, на православну віру не повстане і навіть Донцям не буде мститись, коли так, і кримську Орду з ними помирить.

В такім лагіднім тонї виготовлено й листа царському правительству, що мав відвезти Неронов [2035]. Гетьман і військо дякували цареви за ласку і пожалованнє, показане їм посольством; обіцяли на будуче свою службу й прихильність. Сповіщаючи, що наслїдком нападу Донцїв на кримські землї хан замишляв похід на московські володїння, гетьман заспокоював царя, що він уже намовляв хана залишити всякі ворожі пляни на православних християн і буде далї умовляти, щоб він не нападав на царські городи, — аби тільки цар наказав Донцям на будуче «бути в згодї з Кримським царством». «Все військо татарське по нашій сторонї», так що гетьман має повну надїю на успіх своїх заходів.

Устно, на прощальній авдіенції [2036], приймаючи посла прощальним обідом, гетьман пішов ще далї в таких оптимистичних виводах. Він запевняв, що хан війшов у такий тїсний союз з ним, що заявляв своє бажаннє разом з Запорозьким військом, по тім як воно переможе Ляхів і визволить ся з підданства польському королеви, признати над собою власть того володаря, которому піддасть ся гетьман з військом: коли гетьман писав цареви, просячи прийняти його з військом і всїми городами під свою царську руку, то і кримський цар йому говорив, що й він з усею ордою піддав ся б під власть царя. Сим разом — обережно жалував гетьман — «Вседержитель і творець нашої спільної віри тому бути ще не зволив», але він думає, що недалекий той час, коли й бісурманські і ріжних вір держави перейдуть під східнього царя, — тільки не знає він, гетьман, чи судило ся йому до того дожити.

Коли Неронов відповів на сї виводи скептичною заміткою, що, мовляв, кримський хан з волї і власти турецького султана вийти не посміє, «бо від турського царя кримські царі страшні», — гетьман став запевняти його, що ті часи, коли турецький цар розпоряжав ся кримськими по своїй волї, часто скидав їх і переміняв, вже минули. Тепер навпаки турецький боїть ся кримського царя і «великого війська Запорозького»: військо кримського царя не видасть, і покладючи ся на нього кримський нї в чім не буде слухати турецького царя. І як що зборівська умова буде затверджена і закріплена «в правду», то гетьман, зложивши ся з кримським царем, з Волохами, Мунтянами і Сербами, задумує воювати з турецьким царем: кримський цар, Волохи, Серби й Мунтяне і «білгородські князї» (буджацькі мурзи) безустанно присилають до нього, закликаючи Запорозьке військо до походу на турецького царя, і вже у гетьмана стоїть готових 300 чайок на Днїпрі під Кодаком, та ще велїв він зробити 200, бо хоче козаків післати на війну на турецького царя водою, а сам з головним військом Запорозьким піде сухопуть, на Білгород. Турецькому цареви против них не встоятись, бо у нього богато війська вибили Венеціяне, се він знає певно. Буде там де йому і війську Запорозькому добути собі «зипунів» [2037]. Коли ж, навпаки, польський король і Ляхи того, на чім помирились, не сповнять і в правді своїй не встоять, то війна буде з ними: гетьман буде за те стояти, і кримський цар його не відступить. І він таки думає, що без того не обійдеть ся: Ляхи в своїй правдї певно не встоять, на соймі договорних статей не потвердять і пічнуть війну з Запорозьким військом. Гетьман і військо того не боять ся і всї однодушно готові полягти за православну віру і святі божі церкви, і коли Господь їх помилує, дасть побіду на Ляхів і свободить від них, то гетьман і військо не хочуть мати над собою иньшого володаря крім царя. Коли ж Господь за їх гріхи не помилує і дасть перемогу Ляхам, також і гетьман і військо не мають иньшої надїї як тільки уступити на царську сторону, під царську руку, а нїкуди инде до иньших держав переходити гадки у них нема [2038].

Неронов на се відповів, що «вічна угода» з Польщею не виключає права Москви приймати до себе перебіжчиків і еміґрантів, а зрештою всї устні доручення гетьмана він донесе цареви [2039].

Вістуни війни зимою 1649-50 р.: поголоски про воєнні заходи польських маґнатів, побоювання замислів Вишневецького, сподївання походу на Москву і на Дін, донське посольство у гетьмана, відкликаннє походу, новорічна мобілїзація, відкликаннє її в сїчнї 1650, умисний характер сих воєнних алярмів.

Від себе Неронов дав зрозуміти в своїм справозданнї, що говорене гетьманом у всякім разї говорилось не тільки для московського посла. Від «многих людей» посольству доводилось чути на Українї, що між гетьманом і ханом єсть умова помагати ханови против турецького султана: коли умова з Польщею буде міцна, потвержена соймом, гетьман з військом зараз підуть на поміч ханови против султана, і вся здобич і весь полон в тім походї буде козацькому війську (се кидає світло на мотиви, з яких поширювались сї чутки в козацькій масї). З приходом козаків певно підіймуть ся на Турків і Греки, поможуть козакам, а православних Греків там богато, і вигнавши Турків, тамошня земля не спустїє: будуть жити самі православні христняне як за царя Константина. А Туркам против козаків не витримати, після погрому заданного їм Венеціянами. Тепер хан просить у гетьмана помочи на Донцїв, але чи пошле гетьман йому поміч, не відомо. Богато з козацької братиї будуть гетьманови говорити, щоб від того вимовив ся якось, а помочи на Донське військо не посилав, бо їм усїм, запорозьким козакам, донських козаків дуже жалко, бо у них віра одна, і богато їх братиї на Дону бувало та й тепер там: на море разом ходили «для зипунів» і хлїб сіль їли «у великого донського війська» [2040].

Військовий писар Виговський в секретних розмовах з Нероновим доволї песимистично оцїнював польсько-українські перспективи. По його словам, Поляки побоюють ся ворожих виступів Запорозького війська й збирають свої сили під Люблином і Камінцем, а гетьман остерігаючись через се польського нападу, також велїв своїм полковникам іти на границю: до Винницї, Браслава, Паволочи й иньших граничних міст, і післав до кримського хана, щоб той був готов на всякий випадок на Поляків. Певну трівогу в козацьких кругах викликали переговори про визволеннє з неволї польських гетьманів, Потоцкого і Калїновского, що почали ся зараз по зборівській угодї. Потоцкий по старій памяти вважав ся непримиреним ворогом козаччини, на можливість його повороту дивили ся як на заповідь неминучої нової війни. Гетьман намовляв хана весь час не випускати його, на запитання Унковского запевняв, що се вповнї залежить від нього, і без його дозволу хан гетьманів на викуп не дасть [2041]. Коли хан потім все таки їх випустив (фактично се сталось уже по новім роцї), се вважалось вірним знаком близької війни. По словам Виговського козаки сю перспективу війни приймали без трівоги й страху, і коли б у сїй війнї мали перевагу над Ляхами, то вже на згоду з ними не мали заміру, тому що більше на короля не звіряють ся, і ся війна й була б через недодержаннє королем його присяги [2042].

Кунаков з варшавських вістей і розмов набрав також того переконання, що нова війна з козаками неминуча. «Теперь у Б. Хмельницького — писав він у своїм справозданнї — буде війна з Поляками напевно, з тої причини, що котрі хлопи з війська Запорозького по пактам почали були приходити в панські й шляхетські маєтности в доми свої, пани-шляхта їх мучили і вбивали, похваляючись: «то й вашому Хмельницькому буде! дайте лише нам управитись». І до Б. Хмельницького приходили хлопи, зібравши ся, більше 50 тисяч, і хотїли його вбити: «по що без нашої згоди з королем помирив ся». Друга причина — що на соймі на пакти учинені королем з кримським ханом і Б. Хмельницьким пани-рада і повітові посли і вся річ-посполита не позволяють, а Вишневецький і згадати того не хоче» [2043]. Але з другого боку в самих зборівських пактах, котрі Кунакови вдало ся роздобути, він добачав явні познаки ворожих замірів Польщі й против Московської держави. По його відомостям, той пункт польсько-татарської умови, що позволяв ханови вільний перехід через польські землі, був звернений против Москви: самі, мовляв, сенатори польські признають, що через польські землї ханови одна дорога — на московські володїння, і даючи на се призвіл, польське правительство властиво виступило з угоди з Москвою [2044].