Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Про колишнї пляни української держави, про опіку над «черню» й оборону її від панського пановання тепер вже не було мови. Вертали ся до старих плянів «удїльного козацького панства» в тїснїйшім значінню. З сього погляду єсть певне спорідненнє між зборівськими козацькими пунктами і переяславськими дезідератами, тільки що тодї ставило ся може не дуже поважно от аби відчіпитись, тепер приходило ся ставити серіозно як норми будучого modus vivendi. Або принаймнї — більш серіозно; бо трудно сказати, чи й тепер козаки дивились на проєктовану угоду як на трівку підставу будучих відносин. Одначе коли потягнувши лїнїю від переяславських дезідератів до зборівських пунктів і від них до статей 1654 р. предложених московському правительству (я поки що лиш зазначую сей факт цїкавих подібностей сих статей з зборівськими пунктами), ми стрічаємо ся з повтореннєм тих самих основних мотивів в усїх них, се дає нам зрозуміти, що ми маємо до дїла тут у всякім разї з чимсь більшим і глубшим нїж проста фразеолоґія.

Дві справи висувають ся на перший плян в зборівських пунктах і розроблюють ся з особливою увагою (на скільки се позволяла спішність, з якою приходило ся виробляти їх захопленій несподїванками козацькій старшинї) — се справа козацька і справа церковна, або національна по теперішньому кажучи. Поруч такої загально національної справи як права «грецької релїґії» можемо одмітити ще дуже скромно стилїзований пункт против якого небудь упослїдження людей руської народности («Руси»), коли вони звертають ся в своїх потребах до королївської канцелярії за документами, таке ж мало виразне жаданнє привернення відібраних прав і привілєґій, конфіскованого майна (в процесах релїґійно-національного характера), і — коли хочете — рід охорони загально-соціальних інтересів в дезідератах звернених против Жидів, в дусї того специфичного антісемітизму, про котрий говорилось вище. Далеко більше уваги присвячено справі козацькій.

Перед усїм пункти жадають потвердження козацького імунїтету, «прав і вільностей», спеціально — козацької юрисдікції, або самосуду (звісний принціп, повторений потім в «статях» 1654 р.: де тільки три козаки будуть, два судять третього). Нїякого обмеження козацького війська якоюсь цифрою пункти не хочуть. З суто українською іронїєю вони заявляють, що князь Ярема — своїми провокаціонними вчинками — «наплодив» таку масу козацтва, що й само військо вже не потрапить ввести його в якийсь певний компут. Тому визначують тільки межі козацької території, «козацького панства» (уживши польського терміну), на котрім військо полишає собі вписати в реєстр необмежене число «молодцїв годних і гожих на службу королеви й усїй річи посполитій», очевидно — без ріжницї їх замешкання, з маєтностей королївських, духовних і шляхетських. Границї сеї території визначують ся приблизно по козацькому посїданню перед останньою кампанією: на заході схїднє Поділє, включно по Берлинцї й Бар, східно-полуденна Волинь по Константинів і горішню Случ, воєводство Браславське й Київське в цїлости, й Заднїпровє від Любеча до Стародуба й московської границі (воєводство Чернигівське й заднїпрянські части Київського). На сїй козацькій території не можуть бути розквартировані польські війска, а до «повнаго заспокоєння» вони не повинні навіть вступати до сих сторін, щоб не перешкодити заходам коло втихомирення сих країв. Жиди не можуть тут не тільки аренд брати, але й мешкати — хіба приїздити з товарами на якийсь час. В інтересах заховання спокою проєктують ся навіть обмеження на сїй території державної католицької церкви: київське католицьке біскупство повинно бути скасоване, єзуіти і всї иньші католицькі монаші громади не повинні на сїй території мати нїяких інституцій. Всякі уряди земські, ґродські й міські по всякого рода містах: королївських, духовних і шляхетських коли не на всїй козацькій території, то принаймнї в межах давнїйшого козацького розселення (по Білу Церкву) мають обсаджуватись людьми грецької релїґії.

«Унїя як причина неустанних устисків руського народу і трудностей для річи-посполитої, має бути скасована як в Коронї так і в в. кн. Литовськім», і бувші унїяти не повинні займати нїяких урядів в руській церкві, нї діставати нїяких бенефіцій (5). Церкви, маєтности церковні й всякого рода інституції забрані унїятами від православних де небудь в Коронї й в. кн. Литовськім мають бути відібрані і повернені українськими комісарами: православними духовними з призначеним до того полковником Запорозького війська (і очевидно з підмогою війська, котре матиме з собою той депутований полковник), а всї хто противили ся б тому, мають вважати ся за нарушителїв покою й ворогів вітчини, і з ними той депутований полковник матиме право розправити ся по військовому. Засуди і конфіскації в справах релїґійних і полїтичних мають бути скасовані (12). Православне духовенство має бути зрівняне в усїм з духовенством римо-католицьким по всїй державі; православне богослуженнє з усїми обрядами має свобідно відправляти ся скрізь, навіть і «при боці королївськім» (по столицях), і православні церкви мають бути в Варшаві, Кракові, Люблинї й по иньших містах. Київський православний митрополит з двома иньшими православними владиками мають дістати крісла в сенатї на рівних правах з римо-католицькими біскупами.

Богато уваги присвячено справам амнестії. Перед усїм пункти «серіозно домагають ся» (2), щоб вся людність, яка зістанеть ся поза реєстром і вернеть ся під панську юрісдікцію, не підпадала нїяким карам за те що дїяло ся підчас повстання й війни — аби все було забуто. Далї — аби шляхтичі руської й польської народности (як грецької так і римської релїґії), котрі тим чи иньшим чином опинили ся в рядах козацького війська («чи завойовані чи яким небудь способом змушені») не вважали ся за бунтівників і «інфамісів». Всякі засуди на них за се мають бути скасовані. Спеціально вимовлюєть ся, що не має бути нїяких слїдств і обвинувачень з приводу річей церковних і костельних, знайдених у кого небудь: нї відбирати їх нї чіпати за них нїкого не можна.

На останку з огляду, що король не зложив підчас коронації присяги «на віру грецьку», жадаєть ся щоб на найблизшім соймі він з шістьма сенаторами «ріжних вір» і з шістьма депутатами з посольської палати зложив присягу «на цїлість прав грецької віри і на всї сї пункти», і ті пункти і та присяга аби в повнім текстї були внесені в соймову конституцію.

В сих жаданнях для польської сторони справдї було богато тяжкого і навіть незносного, і під натиском не так мабуть польських парляментаріїв, як знов таки кримського хана, котрого польська сторона не залишила, очевидно, ужити до сього, — козацькій сторонї прийшло ся поступити ся дуже богато.

Перед усїм — була обкроєна козацька територія: відтято північно-західню частину Київського воєводства (повіт Овруцький і частину Житомирського — сливе цїле київське Полїсє), північну Сїверщину, і ту частину Поділя й Волини що захоплювали козацькі пункти. Далї — польська сторона нїяк не годила ся на необмежений козацький реєстр; кінець кінцем прийнято компут в сорок тисяч — цифру страшенно велику після недавнїх розмов про 12-15 тисяч козацького війська. Сю цифру апробував хан, і тим способом принціп необмеженого козацького побору, висунений в Переяславі («по що писати: стільки й стільки? скільки нас стане, стільки й буде»), був щасливо похований. Проведено і деякі обмеження козацьких прав, напр. в інтересах шляхетської «святої корчми». Також пункти що до прав і ґарантій церковних по части обкроєно, по части «більш мягко» і неясно постилїзовано.

В результатї, по довгих переговорах і торгах уставлено таки того ж дня текст прийнятий обома сторонами і в інтересах поваги й авторитету короля й річи-посполитої уложений в форму не договору (як колишнї козацькі ордінації), а одностороннього королївського манїфесту — акту королївської ласки, мовляв дарованої підданим його на прошеннє і вставленнє кримського хана. Пізнїйше сього не памятали, і обидві сторони говорили про «пакти», «трактати», умову з козаками, але тепер хотїли витримати вказаний характер акту ласки, випрошеної ханом. Се було виразно зазначене в трактатї короля з ханом, а хан в своїм потвердженню угоди першою умовою заховання сього трактату поставив, що гетьман, котрому вимовляло ся доживотне володїннє, і його 40-тис. козацьке військо не будуть поносити нїяких кривд з польської сторони згідно з її обіцянкою: королївське приреченнє таким чином поставлено під контролю хана, і се мало служити для козацької сторони ґарантією його сповнення [1953]. Повний текст його був такий:

«Деклярація ласки короля й. мил. дана на пункти прошення війська Запорозького:

1. Військо своє Запорозьке заховує король й. мил. при всїх давнїх вільностях, згідно з давнїми привилеями, і на те привилей свій видає разом із сим [1954].

2. Що до числа війська, бажаючи вдоволити прошеннє своїх підданих і заохотити їх до служби собі і річи-посполитій, позволяє король й. мил. мати війська Запорозького сорок тисяч, а спорядженнє реєстру повіряє гетьманови війська свого Запорозького, з тим щоб до реєстру вписувано козаків вважаючи на достойність, — хтоб був до того здатний, в маєтностях шляхетських як і в маєтностях королївських, з таким означіннєм міст: почавши від Днїпра з сеї сторони в Димері. Горностайполї, Коростишові, Паволочи, Погребищах, Прилуцї, Винницї, Браславі, а з Браслава до Ямполя к Днїстрови, і від Днїстра до Днїпра розумієть ся, мають приймати ся до реєстру козацького, а з другої сторони Днїстра в Острі, Чернигові, Ромнї, Нїжинї - аж до московської границї й Днїпра. А що до дальших міст й. корол. мил. і шляхетських, по-за означеним в сих пунктах виміром, — то в них не мають бути козаки, одначе тому, хто схоче бути в козацтві, і буде прийнятий до реєстру, вільно звідти вийти з усїм майном на Україну без усякого панського гамовання. А се спорядженнє реєстру гетьманом війська Запорозького має бути відправлене що найдальше до нового року свята руського, таким порядком: гетьман війська Запорозького має зладити поіменний реєстр всїх вписаних в козацтво за підписом руки своєї й печатю військовою, а то для того, щоб ті що в козацтві — зіставали ся при вільностях козацьких, а всї иньші аби підлягали замкам й. кор. милости, а в маєтностях шляхетських — панам своїм.

3. Чигрин місто, так як єсть в своїх границях, при булаві війська Запорозького має бути завсїди, і теперішьному старшому війська Запорозького уродженому Богданови Хмельницькому надає король й. мил., роблячи його вірним слугою своїм і річи-посполитої [1955].

4. Що дїяло ся підчас теперішнього замішання за допустом божим, все то має бути в забутю, і жаден пан не має чинити пімсти й карання.

5. Шляхтї релїґії грецької як і римської, хто яким будь способом пробував при війську Запорозькім, король й. мил. вибачає те все й проступок їх покриває, і коли під ким небудь випрошено що небудь з маєтностей дїдичних або лєнних або котрого інфамовано, — з огляду що все те дїяло ся в нинїшнїм замішанню, має бути скасоване соймовою конституцією.

6. Коронне військо в тих містах, де будуть козаки з реєстрового спорядження, становищ своїх не має мати.

7. Жиди державцями, арендарями анї мешканцями не мають бути в містах українних, де козаки мають полки свої.

8. Що до знесення унїї в коронї Польській і в. кн. Литовськім, також що до цїлости дібр церковних і приналежних до них фундацій, які здавна були, і всїх прав церковних, — так як на найблизшім соймі буде з отцем митрополитом київським і з духовенством обговорене і ухвалене, щоб на жаданнє отця митрополита і всього духовенства все було позволене [1956], й. корол. милость готов дотримати, — аби кождій тїшив ся з прав і вільностей своїх, і місце в сенатї митрополитови київському й. кор. мил. позволяє мати.

9. Діґнїтарства, уряди всякі в воєводстві Київськім, Браславськім, Чернигівськім й. кор. мил. обіцює роздавати обивателям стану шляхетського грецької релїґії згідно з давнїми правами.

10. В містї Київі, тому що там єсть упривилейовані школи руські, отцї єзуїти не мають бути фундовані там і по иньших містах українних, але де инде перенесені. Школи ж всї иньші [1957], що там істнують від давнїх часів, мають бути цїло заховані.