Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

11. Горілкою козаки не мають шинкувати, крім того що зроблять над свою потребу — се вільно їм буде продавати гуртом. Шинкованнє ж меду, пива й иньше має бути по звичаю.

Пункти сї мають бути затверджені на сеймі, а тепер всїм непамять, — згода й любов мають бути заховані між обивателями українними й військом короля й. мил. й річи-посполитої Запорозьким» [1958].

Привилей козацькому війську згаданий в сїй деклярації датований днем 18 серпня [1959]. Він загально потверджував всї права і привилеї, коли небудь дані війську, «котрих є які небудь потвердження в книгах», і спеціально стверджав козацький імунїтет: що козаків не мають судити нїякї старости, державцї й намісники, а тільки їх гетьман (се відповідало, як бачимо, першому пунктови козацької петиції), а взамін козаки не мають мішати ся до замкових прав на зверхність (над людністю не-козацькою), на аренди, шинки, ґрунти і всякі приналежности, коли до них не мали нїяких спеціальних прав [1960].

Після того як уставлено в головних точках умову з козаками, наступила ратифікація трактату з ханом, і після церемонїального обміну актами орда відступила від королївського обозу — зняла облогу инакше кажучи. Того ж дня, вже в вечері зложив присягу на згоду гетьман. Дневники польські кажуть, що до сього приведено його з великою трудністю: гетьман вимагав, щоб і король в такім разї зложив присягу на додержаннє угоди, себ то щоб мала вона характер обостороннїй, і конче добивав ся також видачі Чаплїньского [1961]. Нарештї якось його умовили — виходу справдї не було, коли орда фактично полишала його. На швидку [1962] присяг він, сидячи на конї, на формулу присяги, прочитану воєводою Кисїлєм, в присутности канцлєра. Сим одначе не вдоволили ся й жадали від нього ще, щоб ставив ся перед королем, особисто зложив йому покору й просив пробачення. Без сумнїву, се й тут було дуже прикро гетьманови, і досить правдоподібна звістка, що поступив ся він тільки на жаданнє хана [1963]. В пятницю 10 (20) серпня, діставши наперед закладником старосту краківського Любомирского, він з сином і кількома старшинами в супроводї воєводи Кисїля приїхав до королївського становища для сього акту. Очевидець сеї церемонїї, хорунжий надвірної королївської хоругви Міхаловский [1964] дуже докладно описує подробицї її, з особливою приємністю, може і не без перебільшень, спиняючи ся на всїм тім, що могло вколоти амбіцію переможеного ворога. Саму сцену покори описує так. Війшовши до королївського намету, де він застав короля, гетьман впав перед ним і з плачем говорив, що не так бажав собі витати короля, але що так стало ся (тут почав говорити по-руськи) — просить милосердя й пробачення — бо ж не все наша вина. Підканцлєр відповідав іменем короля, що його ласка покриває й найгірші проступки, аби тільки вони були нагороджені вірністю й щирою службою. Спитав його про людей захоплених під той час в Золочеві козаками разом з Татарами і поручив постарати ся, щоб збаразьке військо як найскорше було звільнене з облоги. Гетьман обіцяв («Гаразд, милостивий королю», як передає його відповідь Мясковский), і ще раз упавши до ніг на прощаннє, вийшов з намету. Оповідання неофіціальні ходили про сю авдієнцію зовсім відмінні: Кунакову оповідали (в Варшаві, правдоподібно, на злість канцлєрови), що навпаки король при сїй авдіенції дуже ласкаво промовляв до гетьмана, заохочуючи його до приязни і вірности, а той відповів коротко: «гаразд королю, мовиш» — «а віжества і учтивости нїякої против королївських слів не вчинив, нї словесно, нї в чім» [1965].

Того самого дня рушив з військом козацьким під Збараж, і після того як збаразька залога, щоб позбути ся облоги, прирікла виплатити ханови 40 тис. талярів і дала на то закладня, зняв облогу і другого дня, на руське свято успенія пішов назад звичайною дорогою на Паволоч до Чигрина. «Рушала та саранча від зорі самої аж до полудня, справивши табор в кількадесять рядів». День пізнїйше рушило до дому і польське військо [1966].

По-зборівські настрої і переговори: невдоволеннє з обох сторін зборівським актом і маскованнє його дїйсного змісту, офіціальне представленнє гетьманське, лєґенди про короля, оповідання про ясир, глибоке вражіннє від сього факту серед україн. людности, проклятє Хмельницькому. Обкроєннє козацької теріторії, гетьманське правительство затаює зміст умови і утримує status quo, пригнетений стан гетьмана.

Зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони. Обидві відчули його як тяжке розчарованнє по всїх зусиллях — і тяжку зневагу, і обидві всїма силами старали ся не показати сього перед широким світом: удавали вдоволеннє з таких світлих результатів побіди, котру признавали собі і хвалили ся. Тим часом як свідки й участники зборівського акту Мясковскі в своїх листах характеризують його як найбільш траґичний момент, який переживала Польща в останнїх столїтях — вічно памятний будучим часам своїм погромом і втратами, — офіціальна реляція, виготовлена в королївській канцелярії під характеристичним заголовком «Реляції преславної експедиції, побіднїйшого поступу і щасливійшого замирення з ворогами», розіслана до заграничних дворів, опублїкована в заграничних часописях, представляла зборівську експедицію незвичайним успіхом короля, що визволив нею обложене в Збаражі військо, вернув річи-посполитій втрачені провінції, придбав Польщі союз і поміч хана, забезпечив їй і всьому християнському світови спокій від сеї сторони. Подібно виславляла заслуги й успіхи короля уложена канцлєром кілька тижнїв по зборівськім актї інструкція на соймики: річ-посполита лишила короля без війська і грошей перед лицем усїх бід, полишених йому в спадщину безкоролївєм, але він «щастєм, відвагою, мужеством і бездоганністю» вивів Польщу з них, привівши до спасенної й почестної згоди, розтяв шкідливий союз поганства з військом Запорозьким і забезпечив їх поміч річи-посполитій против кождого неприятеля [1967].

І так же само великою побідою представлювано зборівський акт з козацької сторони. Митр. македонський Ґаляктіон, що по його словам бачив ся з Хмельницьким в тім часї, каже, що при нїм гетьман бив ся з королем литовським, побив у нього десять тисяч війська, і король по сїм, бачучи його побіду, «покорив ся і поклонив ся», і помирили ся на тім, що ґетьман буде володїти від Константинова на низ усїми козаками, а король від Константинова вверх всею Литвою» [1968]. Лїкар Лукаш Климовський, що був в козацькім таборі, переповідає, очевидно, погляди рядового козацтва, що королю під Зборовим була «велика тїснота» від приступів і облоги козацької й татарської, і король писав до гетьмана, намовляючи його облишити кровопролитє і вчинити мир; гетьман його послухав і вчинив згоду, на тім щоб бути козацьким містам по Случ і Константинів, по Бар і Днїстер (себто згідно з військовими пунктами) [1969]. І таке представленнє річи в українських кругах було загальне.

Його підтримував сам гетьман. Перед московським послом Гр. Нероновим, висланим в падолистї т. р., гетьман висловляв повне вдоволеннє з результатів кампанїї: «Бог милосердний зглянув ся на наші слези і терпіннє, не допустив до кінця погубити, дав нам на них побіду — від їх проклятої віри (латинської) свободив, поступили (Поляки) їм, православним християнам в Запорозьку землю богато городів, і рубеж між собою учинили, і в тих городах лядським костелам і Ляхам і Жидам наперед нїколи не бути, а бути в тих городах тільки самим королївським урядникам, і то православним таки християнам, а не Ляхам» [1970]. А рік пізнїйше перед иньшим московським послом він так оповідав про зборівську угоду (по словам посла): «був у нас той мир під Збаражем, як я над королем польським змилосердив ся, дав їм житє — а всї вони були за помічю божою у мене в руках. А як я мирив ся з королем, тільки я з ним бачив ся, і король говорив минї, просячи з слїзми, щоб помиритись: і я його послухав — помирились, памятаючи королївську ласку до нас, війська Запорозького» [1971].

Лєґенда йшла, розумієть ся, далеко далї. Оповідали, що король присяг перейти на руську віру, переїхати на резіденцію до Київа — дальші варіації того, що оповідали по попереднїй кампанії, що королеви бути «королем руським», а инакше згодї не бути [1972]. Згоду і зроблено тільки з королем особисто, а не з панами — з ними далї згоди нема  [1973].

Але тим крикливійшим дісонансом вривали ся в таке оптимистичне представленнє річи ріжні прикрі, ганебні подробицї зборівського акту, котрі можна б ще було зрозуміти і витолкувати, приймаючи, що угода укладала ся по неволї, в обставинах примусових, безвихідних, але не можна було знайти їм нїякого оправдання, представляючи, що умови її диктували ся козацькою стороною.

Особисто гетьман був болюче ображенний, бо йому не вдало ся звести своїх рахунків з тяжким ворогом Чаплїньским, що брав участь в сїй зборівській кампанїї в ролї скромного ротмістра і так і зістав ся недосяжним для пімсти пишного гетьмана. Ми бачили, як він доконче добивав ся кари смерти на нього підчас зборівських переговорів. Польські дневники записують, що вже після присяги він зробив з сього приводу сцену комісарам [1974]. Заховав ся лист його писаний кілька днїв потім з-під Збаража, де гетьман ще раз вертаєть ся до сеї справи, не можучи, видима річ, переболїти сеї невдачі, і доволі не двозначно грозить розривом, коли Чаплїцкий не буде скараний смертю [1975].

Але се була дрібна, особиста, хоч і болюча справа. Далеко важнїйша і небезпечнїйша для престіжу, для репутації гетьмана і всього гетьманського правлїння була иньша: що гетьман і старшина під натиском обставин мусїли прийняти до відома дане королем ханови ганебне позволеннє взяти ясир з українських земель — тих власне, що стояли під реґіментом і опікою козаччини. Коли ганьба сього позволення падала на польське правительство, на короля, то одіозність його виконання спадала — і спала дїйсно (не вважаючи на всї силкування відвести від себе сю відповідальність) на військо, старшину і особливо на самого гетьмана. Факт сей, очевидно, зробив в українських кругах, серед української людности вражіннє незвичайне й був обставлений зараз же ріжними лєґендарними подробицями. Звісний уже нам «Лукаш-лїкарь», що був в козацькім війську під Збаражем, оповів по горячим слїдам, в вереснї т. р., довгу фантастичну повість, котра при всїй фантастичности своїй підтримуєть ся й иньшими меньш просторими й кольоритними оповіданнями [1976], так що, без сумніву, являєть ся відгомоном тих оповідань, які ходили між козаками про ті дивні подїї, які привели до такого нечуваного й неймовірного факту: порозуміння гетьмана з королем і ханом що до «вибрання» українських городів, і помочи війська Татарам, щоб вони могли без труду і перешкоди зробити се страшне діло — вибити і вибрати в неволю українську людність.

Повість Лукаша Климовського власне інтересна тим, що в нїй доволї явно виступають разом і мотиви можливого оправдання гетьмана з сеї подїї і сугубі обвинувачення в якїйсь вишуканій безсердечности й підступности в відношенню до української людности, що віддала ся під його опіку. Лєґенда оповідала, що польські викупи для Татар були дані на руки гетьманови, і він подїлив ся ними з ханом і мурзами, а простим Татарам і своїм козакам не дав нїчого, і Татари домагали ся від гетьмана грошей, а він писав про се королеви, і коли король відмовляв ся, що більше не має що дати, — проєктував королеви пустити Татар за Вислу воювати замість окупа. Але король на се не пристав, а велїв гетьману пустити Татар воювати маєтности тих панів, через котрих підняла ся війна з козаками і пішла вся біда: Вишневецького, Заславського, Фірлея. Тепер навожу в цїлости найбільш інтересне місце:

«Котрі городи король велїв воювати Татарам, в ті городи післані були для віри від гетьмана козацького [1977] — бо він тими городами заволодїв — по два чоловіки Татар та по два чоловіки козаків, і як прийшло до згоди, то по королївському велїнню Хмельницький наперед Татар посилав до тих городів своїх полковників з козаками, потайки і оманою — нїби то для закуплення хлїба і поживи — аби Татари й козаки (поміщені в тих містах для віри) відчинили город; а Татарам Хмельницький велїв підїхавши під городи, стати в укритю; а як козаки й Татари відчинили городи, тодї Татари вибрали, вирубали і випалили без останку Заслав, Межибож, Ямполь й иньші городи і округи — городів з сїмдесять або й більше. А прийшли під усї ті городи Татари підступом, подїливши ся і в однім часї, аби по тих городах не було вісти про них, що їм велено ті городи воювати і руйнувати і в неволю забрати замість плати, по королївському і гетьманському велїнню. І козаки своїх людей, міщан в тих городах майно грабили» [1978].

Привід до сих оповідань дав мабуть той факт, що з Ордою, провести її, були післані полковники Небаба і Нечай [1979], не знати -чи для того, щоб не вийшло якоїсь війни між українською людністю, чи може щоб стримати можливо в тїсних межах козацьке вибираннє ясиру, і вийшло так, що Орда вибирала ясир при асистенції козацьких полковників, найблизших до гетьмана людей. Як се зістало ся в памяти сього поколїння, показує оповіданнє Самовидця, що при зборівськім трактатї — коли Хмельницький, мавши з ханом короля в руках своїх, випустив його, не бажаючи «жеби мЂлъ ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурменскую», рішено було дати ордї за плату «полономъ городовъ дванадцяти, которіє могутъ виняти»: «і Хмельницький з ханом кримським розправили орду, себто придавши (кождому) мурзї козаків, і так козаки позводили богато городів, і Татаре людей в неволю побрали, а козаки майно забрали, і спустїли значні міста».

Пожалував, значить, короля, а своїх людей не пожалував.

Правдоподібно, сей то момент був закріплений звісною піснею-проклятєм:

         Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула,

         Що велїв брати дївки й парубки і молодиї молодицї!

         Парубки йдуть гукаючи [1980], а дївчата співаючи,