Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

         А молодиї молодицї старого Хмеля проклинаючи:

         Бодай того Хмельницького первая куля не минула,

         А другая устрілила — у серденько уцїлила! [1981]

І гетьман, без сумнїву, відчув сам дуже боляче те прикре становище, в яке поставила його ся пригода. Ідучи з-під Збаража до дому він жалував ся перед московським висланцем, що от Татари забрали богато людей — а як би цар сповнив прошеннє його — поміг своїм військом, і люде сї не були б забрані Татарами [1982].

Так, сей український ясир був найтемнїйшою плямою зборівського акту, але не одинокою. Були й иньші, не такі ганебні, але сильно болючі, і навіть іще з більш далекосяглим соціальним і полїтичним значіннєм.

Сильно обкроювала ся козацька територія, заводив ся реєстр, і вся людність не введена в його рамцї мусїла вертати ся до старого підданства, під власть польської шляхти. На визволену теріторію мали вернути ся королївські, властиво — шляхетські власти і взяти у свої руки всї ті економичні й юридичнї прероґативи, які їм прислугували перед великим повстаннєм, перед українським свободженнєм. Результати його для широких мас властиво перечеркували ся від разу; всї зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішаєть ся навіть признати ся з сим перед ширшими кругами: одно затаює, иньше в переведенню силкуєть ся обставити можливо так, щоб воно як найменьше дражнило людність. Се замітно навіть в тім небогатім матеріалї, який ми маємо що до його правлїння, його тактики для тих місяцїв які пройшли перше, нїж неможливість хоч би приблизного виконання зборівського акту і якогось modus vivendi на підставі його стала зовсім ясною і перспектива нової боротьби на житє і на смерть стала з усею ясністю перед очима.

Я не сказав би, розумієть ся, що її неминучість не представлялась ясно, богатьом принаймнї, підчас самих зборівських переговорів — після того як зрада хана змусила гетьмана і старшину відступити від властивої проґрами війни, від її гасл, а тим більше коли прийшло ся поступити ся богато і з проґрами-minimum, себто «пунктів» війська. Але від разу — особливо поки свіжий був сей союз хана з королем і в нїм не вдало ся зробити нїякого вилому — гетьман і старшина, видима річ, не вважали можливим отверто й рішучо стати на правдиву позицію: признати зборівську угоду за прийняту примусово, до виконання неможливу, і з тим заявити, що відносини з Польщею не можуть бути утримані і нова війна неминуча. Вони вважали за краще, як ми й бачили, підтримувати гадку, що війна скінчила ся побідно, дала бажані результати, принесла задоволеннє домагань війська. Але через се неминуче приходилось таїти ся з дїйсним змістом зборівської угоди, як я тільки що сказав.

Перед усїм обкроєннє козацької території на Волини, Поділю і на сїверськім пограничу против військових пунктів зістало ся секретом гетьмана і старшини. Для відомости війська і людности і всїх стороннїх підтримувано, що границя козацької території уставлена так, як жадало військо в своїх пунктах — по Бар, Острог і Костянтинів, або як висловляли ся для короткости — по Случ і Сож ріку. Так заявляв сам гетьман, так говорили козаки, і військо козацьке. По словам московського аґента Литвинова, гетьман говорив йому в дорозї з-під Збаража: «Поступив ся король і Поляки гетьманови і козакам («Черкасомъ») литовської землї і городів по Случ ріку і по Днїстер, по Костянтинів Новий і по Любар город: половинї того города по ту сторону Случи бути до польської сторони, а другій половинї по сю сторону Случи буть козацькою стороною, та по Острог і Бар-город» [1983]. Иньший аґент Жедєнєв, що теж був у Збаражі і був прийнятий гетьманом, доносив, що угода стала ся на тім, «як було по давньому — доки козацькі городи: по Случ річку та по Сож ріку, від тих міст до московського рубежа Полякам дїла нема, і лядським костелам і жидівським людям в тих місцях не бувати — «а панамъ за Случь рЂку и за Сожъ не выЂзжати» [1984].

Козацькі війська з пограничних країв, відібраних від козацтва зборівською угодою, виведені не були. Ми побачимо, як ще в падолистї, в переддень сойму, що мав затвердити сю угоду, король в можливо мягких формах нагадував про опорожненнє сих країв. Поки ж козацьке військо не було зведено, не було тут фактично нїякого місця нї польському війську, нї польським урядам, нї шляхтї. Гетьманське правительство стояло на тім, що до спорядження реєстра, або «ревізії» козацьких прав — поки не відомо, хто має користувати ся козацьким імунїтетом, а хто підлягати ме власти урядів і панів, нї уряди нї пани не повинні нїде потикати ся на козацьку територію. В запасї ж була ще дальша проволочка — до соймового затвердження зборівської угоди у всїй повнотї. Тим способом утримувало ся — і всякими способами можливо протягало ся status quo, й підтримувало ся ілюзію, що воно і не міняєть ся з зборівською угодою. Ми тільки що бачили донесеннє московського аґента, що по зборівській умові пани-шляхта взагалї не мають показувати ся за Случею і Сожею, на визволеній українській теріторії — панському праву не буде туди повороту.

Страшачи польську сторону можливістю нового народнього повстання, радячи стримувати ся від всього, що могло подражнити народнї маси страхом привернення старого ладу і під сею вимівкою відсуваючи можливо всякі симптоми його повернення, з другого боку підгримуючи переконаннє, що згода стала ся на всїй волї козацькій, гетьманське правительство справдї встигло задержати майже вповнї се status quo, особливо потрібне в перших, найбільш небезпечних місяцях по угодї, поки переводила ся демобілїзація козацького війська і повстання. Вона пройшла доволї спокійно, і польські сподївання, що умови продиктовані гетьманови зараз викличуть замішання в козацьких рядах, народнє повстаннє на гетьмана і старшину, за те що видали їх на пімсту і власть панів [1985], не справдили ся зовсїм.

Розумієть ся, все се підтримуваннє ілюзій було можливе тільки при тій умові, що дїйсний зміст угоди зіставав ся не звісним, і воно так і було. Урядник воєводи Кисїля, діставши ся під козацькою протекцією до Київа місяць по скінченій кампанїї, доносив воєводї, що «в тих краях не публїковано згоди», людність зістаєть ся в старих настроях, і перейнята ще більшим завзятєм против польського режіму [1986]. Їй зіставали ся невідомими всї викрути гетьманського правительства, котрими воно відкладало здійсненнє уступок зроблених зборівським актом до спорядження реєстру, до котрого не приступало до затвердження зборівської деклярації соймом, що здавало ся доволі проблєматичним з огляду на невдоволеннє, викликане зборівськими уступками в шляхетських кругах, і особливо на крайню дражливість зачеплених ними релїґійних питань. Гетьман справдї міг сподїватись, що обставини кінець кінцем увільнять його від зборівських зобовязань: дадуть підстави для того, щоб не вводячи їх в житє, зложити до архиву як уневажнені. Але, розумієть ся, і з тим усїм тяжкою занозою сидїла в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зенитї його слави й могутности, в момент найбільшого розмаху його полїтичних плянів і мрій, і підтримуючи для стороннїх лєґенду про повне задоволеннє своє з зборівських здобутків, він хвилями не міг і перед сими стороннїми укрити своїх дїйсних почувань. Згаданий уже московський аґент, прийнятий гетьманом зараз по зборівській кампанїї, записав нам таку хвилю гетьманської щирости:

Випивши здоровлє царя, він сказав: «Не того минї хотїло ся і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочи християнам не дав на ворогів; а вони, Ляхи — погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно». І говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, що замирив ся з Ляхами» [1987].

Листуваннє з Кисїлем, гетьман. правительство не пускає на Україну шляхти, інстанції Кисїля, пригадки про реєстр, справа соймика київської шляхти, відчай шляхти, представлення Кисїля, неможливости задоволення шляхти, бажаннє гетьм. правительства маніфестувати свою льояльність, зїзд гетьмана з Кисїлем у Київі в середині падолиста, манїфестованнє воєводської юрисдикції, відмова в иньших домаганнях, королївські пригадки гетьманови, унїверсал до пограничного війська.

Кільканадцять листів, котрими обміняли ся сеї осени король, гетьман, воєвода Кисїль і гетьманський канцлєр, військовий писар Виговський, введуть нас в відносини сього переходового, найбільш дражливого моменту між зборівською угодою і її затвержденнєм соймом і потвердять тільки що подану загальну характеристику сих відносин.

Кисїль в ролї офіціального посередника в відносинах польского правительства з козацьким військом і репрезентанта угодової полїтики, найвищого представника річи-посполитої на козацькій території (київського воєводи) і господаря великих маєтків, які належали йому в ріжних частях її чи то на праві власности чи то як воєводї київському, старостї вишгородському, богуславському, носівському і т. и., горів бажаннєм продемонструвати нову згоду й зібрати яко мога скорше її овочі, щоб полатати розшарпані козацькими війнами фінанси свої. З огляду що король своїми унїверсалами визначив на день 1 (11) жовтня передсоймові соймики для вибору послів і зложення інструкцій на многоважний сойм, що мав лїквідувати козацьку війну, затвердити зборівські акти й вінчати заслуги всїх, хто для них потрудив ся, захотїв воєвода доконче відбути київський соймик на ґрунтї, в самім воєводстві — коли не в своїй воєводській столицї, то в найблизшім ґродї свого воєводства — Житомирі, і при тім взагалї війти в свої воєводські функції. Тим способом продемонстрував би він великі результати осягнені правительством, партією канцлєра і особисто самим Кисїлем: повне замиреннє України й приверненнє нормальних відносин — поворот до житя урядів, власти й пановання шляхти. Було се дуже бажане справдї не тільки для самого воєводи, а й для канцлєра й короля і всеї їх партії, і Кисїль вислав своїх людей з листами до гетьмана [1988] й устними порученнями доконче старати ся про сповненнє сих бажань. Заразом мали сї люде постарати ся війти в володїннє Кисїлевими державами й маєтками: оглянути їх, привести до порядку відносини і почати вибираннє з них доходів.

Все се одначе показало ся далеко тяжше, нїж думав воєвода. Обставини далеко не були мирні. «Чернь не перестає в своїм завзятю, навпаки — ще гірша, нїж торік була; на нїякі листи не важає і хоч ми їхали з козаками, затримано нас в кількох місцях і були ми в великій небезпецї», доносив Кисїлеви служебник його, добивши ся під козацькою протекцією до Київа [1989]. В Київі Кисїлеві люде застали Виговського й всїми силами старали ся прихилити до бажань воєводи; але Виговський рішучо не порадив воєводї без спеціального гетьманського позволення визначати соймик і вїздити в своє воєводство. По його словам се було б противне «прийнятим постановам», і було б дуже небезпечно для самого воєводи «їхати в той огонь», коли ще гетьман не починав «з комісією і вписами» (до реєстру), «бо теперь, в початках се кинуло б між ними огонь і пожежу і повстаннє» [1990]. Що до воєводиних маєтків Виговський також заявив, що «до соймового затвердження постановлених пунктів гетьман не має заміру пускати шляхетські маєтности» в посесію їх дїдичів і державцїв. Навпаки, як довідали ся Кисїлеві люде, гетьманське правительство саме заходило ся збирати з них данини і всякі доходи до військового скарбу Київський війт, не вважаючи на все бажаннє послужити свому воєводї в збиранню доходів, не важив ся нїчим помогти його слугам, чуючи над собою неприхильне і підозріливе око міщан.

Діставши по сїм пропуск до гетьмана, Кисїлеві люде і післанець висланий з королївським листом — московський вістун називає його «паном Ґарнїцким» — були у гетьмана в Чигринї в останнїх днях вересня, або в перших жовтня: згаданий вістун, станичний голова Ростворов;, посиланий до гетьмана з листом вольнівського воєводи, обідав у нього разом з сими післанцями, але чув тільки як вони умовляли ся про зїзд в Київі для «вічного докончання мирному договорови» [1991]. Кисїлеві слуги добили ся кінець-кінцем у гетьмана позволення їхати до заднїпрянських маєтностей, але до близших — маєтків Черкаського староства, самого серця козаччини, гетьман, не вважаючи на всї благання воєводиних людей, не признав можливим їх пустити: казав чекати спорядження реєстра, що мовляв буде вже скоро, і потім піддані воєводи «самі йому мусять поклонити ся», і він з свого боку рад буде тому. Що до соймику, гетьман в своїм листї до воєводи висловляв свою повну згоду, звиняв ся тільки, що все се виходить уже запізно. Дїйсно, лист писав ся за три днї до соймикового терміну, так що вся чемність гетьманська приходила вже по часї. Але, запевняв воєводу гетьман, він зараз же по одержанню листів воєводи і короля розіслав унїверсали до людности, успокоюючи її, що соймик збираєть ся з добрими завданнями — «для конфірмовання прав і вільностей наших, для заспокоєння релїґії, котра так довго не могла бути приведена до своїх старинних порядків». За те з свого боку жадав від воєводи, щоб він «своєю сенаторською повагою» представив і шляхтї потребу серіозно рахувати ся з правами і вільностями, нарушеннє котрих викликало всю ту страшну війну, серіозно брати проголошену амнестію і відложити всякі гадки про пімсту і репресії. Поголоски про ворожі заміри шляхти і бажаннє її викликати нову війну на зиму доходять до військових кругів, але гетьман хотїв би вірити неможливости її і з великою охотою буде чекати приїзду до Київа воєводи, як старинного приятеля козацького війська. Сам він прикладає всї старання, щоб привести до послуху Кисїлеві маєтности, пильнує як найскорше спорядити військо щоб до сойму вже були готові реєстри; але якби й не вдало ся їх спорядити — козацькі, посли у всякім разі будуть вислані на сойм [1992].

Подібні запевнення пересилав гетьман і в листї королеви, в відповідь на його лист, присланий через воєводиних слуг, де король нагадував йому доконче поспішити з споряженнєм війська до сойму [1993]. Просив і короля звернути увагу на те, щоб амнестія була фактично додержана, і ще раз вернув ся до сеї, очевидно вдячної теми в листї до воєводи, висланім три днї пізнїйше по першім листі: «Пильно просимо в. м., аби панове обивателї держали ся скромно до скомпутовання війська, а після компуту кождий з їх милостей як був так зістанеть ся (при всїх правах своїх); треба того стерегтись, щоб мала іскра не наробила великої пожежі, а до нас ріжні відомости доходять, і що військо польське хоче зближати ся до країв наших -що було б против волї короля й. м. і нарушило б пункти. Повторюємо прошеннє наше до в. милости, аби як досї так і до кінця зволив повести як найкраще, щоб та ревізія (реєстрація) могла пройти спокійно і тим що належать до війська не боронено виходити в сї краі, спродавши всї маєтки. Сподіваємо ся того по всїй ласцї в. м., що своєю сенаторською повагою витолкуєшь і вплинеш, аби пп.діґнїтарії і обивателї Київського воєводства схотїли бути терпіливими, і військо до тутешнїх країв аби не зближалось».

Все було дуже чемно з боку гетьмана, тілько приходило дїйсно занадто пізно, так що Кисїль як і відписав йому, сам не знав, чи брати за посміх ті всї гетьманські услуги для безпечного спорядження соймику (другий лист писав ся того самого дня в Чигринї, коли воєвода мав відправляти свій соймик) чи класти се на рахунок нещасливого збігу обставин. Не діждавши ся на день 1 (11) жовтня нїякої відповіди від гетьмана, воєвода з шляхтою-утїкачами, що поприїздили з ріжних кутів Корони, не рішили ся їхати до Житомира, де був визначений соймик і куди поприїздила та шляхта (українська головно), що зіставала ся на місцї в воєводстві, під козацьким рейментом, і не діждавши ся воєводи мусїла кінець кінцем розїхати ся нї з чим. Воєвода з своїм товариством мусїв вдоволити ся чисто символичним вїздом на територію свого воєводства: переїхавши під охороною своїх надворних полків пограничну Случ у Звягелї відправили соймик в найблизшім селї Київського воєводства Зятьківцї [1994]. Постановили між иньшим вислати своїх депутатів до гетьмана, «як свого брата і співобивателя тогож воєводства», одного з старостів Київського воєводства (державця Чигринського староства), відкликуючи ся до його братських почувань — аби пожалував своєї братиї-шляхти, пустив її на свої попілища. Вислали також депутацію до короля, просячи промислити щось для них. Невеселі шляхетські настрої описує воєвода в листї до канцлєра висланім скоро по соймику, перше нїж були одержані листи від гетьмана:

«Не прийшло ся минї з шляхтою їхати на соймик до Житомира; мусїли його відправити просто під голим небом, перейшовши границю Київської землї. Від Хмельницького, от уже пять недїль, піславши, не маю нїякої відповіди, а при сїй завсїди минї підозрілій кунктації його чернь зістаєть ся в купах, панів домів не пускає. В Брагинї вбито кілька-десять, в Бишеві кільканадцять. Меди, чинші, пастівне, аренди з Київа і звідусїль беруть на Хмельницького; на останок і поташ, де ще був, весь попродано. А нарештї маю й певну відомість, що велика частина орди лишила ся й кочує при нїм. Коли питаю: по що? дають відповідь таку, що то все роблять похвалки наших, котрі грозять ся вже зимою їх воювати, і умову ганьблять, і хто зна чого не правлять. А Хмельницький все то знає й чує. А тут шляхта до останньої роспуки доходить: нема де і нема чим жити, і — Бог видить — хотїли вже їхати до домів своїх, кажучи: «хоч би нас і повбивали». Ледви затримав їх ріжними способами, і посольством до й. корол. мил., з которим поїхав п. ловчий київський: подав їм певну надїю, що коли Хмельницький не пустить їх до домів, то король й. м. десь визначить їм хліб. Зовсїм уже не мають нїчого: ті що по сто тисяч мали маєтку, не мають за що хлїба купити. Післали до Хмельницького від соймику: яка причина, що нас до домів не пускають, коли ми готові в цїлости заховувати пакти? Хто хоче бути козаком, нехай буде, а нам аби дома жити з тими, котрі хочуть зістати ся в підданстві. Тими способами затримавши шляхту, чекаю, що відпише на те спільне посольство і з чим нарештї відправить моїх кількох уже .. післанцїв» [1995].

Звісні нам листи гетьмана, принесенї Кисїлеви 10 (20) жовтня, дещо заспокоїли воєводу що до замірів гетьмана. Спішачи повідомити його про спізненнє всїх ґарантій для безпечного відправлення соймику, він не втерпів, щоб увіривши в добрі наміри гетьмана не розсписати перед ним безлїч мудрих рад, як би він міг привести до нормальних відносин сї краї й дати шляхтї змогу скорше вернути ся до своїх маєтків, що в сїй хвилї особливо бентежило воєводу. Відповідаючи на прошення гетьмана, щоб шляхтичі не задирали ся з підданими й поводили ся скромно, він писав: