Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Полк Переяславський має полковником Хведора Лободу, крім нього і сотників (подекуди) нїякої старшини не прописано, в одній тільки сотнї значить ся осавул і отаман. Всїх сотень 19, з них перші названі по йменням сотників, так що й тут можна думати, що перші сотнї (числом [2122] всї переяславські. Потім ідуть: Яготинська, Гельмязівська, Березанська, Биківська, Воронківська, Баришпільська, Баришська, Басанська, Гоголївська, Козельська, Остранська (Остерська), Заворицька й Муравська: приблизно половина припадає на чернигівську теріторію. Всього вписано в сїм полку 2851 осіб, так що сей полк найбільший з лївобічних в реєстрі. З сотень тільки одна має меньше 100 (80), одна кругло 100, одинадцять від 100 до 200 (101-196), пять переяславських понад 200 (201-250).

Полк Кропивенський — полковник Филон Джалалий [2123]. Крім нього нїякої полкової старшини в реєстрі не прописано, по сотнях крім сотників в двох хоружі, в одній осаул. Всїх сотень 14, після не названої по імени полкової «Демська» [2124], три Арклїївські, дві Пирятунські, три Чорнушинські, Оржицька, Яблонівська, Городиська, Журавська, Курінська. Всього до реєстру вписано 2010 осіб. Чотири сотнї мають меньше 100 (80-99), вісїм понад 100 (102-187), сотня полкова 207, і перша Ірклїївська 323 душі.

Полк Миргородський — полковник Матвій Гладкий, після нього через одно імя писар, котрого можна вважати хоч за полкового, хоч за сотенного: писарів, так само хоружих, осаулів, атаманів позначено в кількох иньших сотнях. Всїх сотень 16. За полковою ідуть сотнї: Гаврила Гладченка, Андросова, Кирика Поповського — очевидно також миргородські. Потім Краснопольська, Уцтивицька, Комишадська, Хорольська, Лубенська — очевидно міська, бо по нїй Лубенська сїльска, Роменська, Константинівська, Лохвицька, Сенчанська, Паньківська, Глинська. Всього вписано в сїм полку 2630 осіб; дві сотнї мають меньше як 100 (80-90), десять понад сто (112-199), решта понад 200 (238, 300, 300 і 303).

Полтавський полк — полковник Мартин Пушкар. З старшини по декотрих сотнях позначені крім сотників писарі, хоружі і отамани. Крім полкової сотнї є ще Петрашова полтавська і Оксютина полтавська, потім Зїньківська, Кобеляцька, «сотня з Опушлоє» (Опішнянська), Богацька, Борківська (Бурківська), Куземинська, друга Борківська, Ковалївська, Балаклийська, Лукомська, Веприцька, три сотнї гадяцькі -просто «Гадяцька», сотня «Книшівська од Гадячого» і «сотня Подільська Гадяцького повіту», і ще дві сотнї з старого Гадяцького староства: Рашівська і Лютенська [2125], Всїх сотень 19; з них низше 100 чотири (49-85), коло 100 (98-101) три, понад 100 (108-199) шість, понад двістї теж шість (228-281). Всього вписано в сїм полку 2441 особу.

Дальші три полки визначують ся дуже правильним подїлом на сотнї, рівно по 100 душ, або приблизно стільки. Се особливість північного Лївобережа.

Прилуцький полк — полковник Тимофій Носач; крім нього і ще писаря Васька (сотенного чи полкового, се не знати, але я скорше думав би на полкового) більш нїякої старшини не позначено своїм урядом. Всїх сотень 20, з них видимо чотири прилуцькі — крім полкової безіменної дві названі так («сотня прилуцкая», без усякої відміни), а третя по імени сотника — Шкуратова; є також дві Варвинські, дві Іченські; потім Срібранська, Дївицька, Переволоченська, Городенська, Іваницька, Манастирська, Корибутівська, Краснянська, Горлюнська, Гужівська, Кропивенська. 13 сотень мають рівно по сто, иньші 98, 99, 101, і тільки одна 110. Всього вписано в сїм полку 2006 осіб. В Кропивенській сотнї осібно зазначені «Липовчане» числом 60.

Нїжинський полк — полковник Прокіп Шумейко. З старшини позначено тільки сотників подекуди, та асаула і хоружого в двох сотнях. Сотень усїх записано 11, але дві останнї зєднані разом, так що в дїйсности їх десять. З того шість нїжинських, без усяких близших призвищ, і ще й сьома мабуть теж нїжинська, названа від імени свого сотника Гр. Кобилецького. Поза тим сотня Дївицька, Березівська, і сполучені разом сотнї Носівська й Кобизька. Пять сотень мають кругло по 100, иньші трохи меньше (95-99), подвійна Носівсько-Кобизчанська разом 99. Се найменьший з полків: всього в нїм вписано 991 душ.

Чернигівський полк — полковник Мартин Небаба, поруч нього, без означення уряду, Степан Пободайло, звісний участник литовської кампанїї 1649 р. і наступник Небаби на полковництві; взагалї урядів сливе не прописано: єсть двох хоружих, асаул і в одній сотнї сотник. Сотень вписано нїби тільки сїм, але в дїйсности їх треба рахувати що найменьше десять: чернигівські козаки записані без подїлу на сотнї, і їх тут, очевидно, три сотнї чернигівські (разом 310 чоловіка), а четверта Борзенська (99 козаків записані під заголовком: «Борзенцї), потім ідуть: сотня Борзнянська (друга, значить, в нїй ще осібна група: Загоровцї), Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька, Івангородська. Всї вони мають по 99 і по 100 козаків, так що полк властиво відповідає у всїм Нїжинському. Всього вписано в сїм полку 1007 осіб.

Непорозуміння з «українським соймом» в лїтературі. Київський зїзд в лютім-мартї 1650 р., неприязна постава міста до Кисїля, непохитне становище гетьмана, порозуміннє з воєводою, посольство до короля і лист з 20 марта, домагання війська, до їх полагодження відсуваєть ся сповненнє зборівських умов, реляції Кисїля.

В лїтературу пройшла звістка про особливо святочну обстанову, в якій санкціоновано сей реєстр — на українськім соймі, скликанім на початку марта і відправленім під проводом Кисїля [2126]. Хоч говорить ся, що відбув ся він в Переяславі, але нема сумнїву, що мова тут іде про мартівський зїзд козацької старшини з Кисїлем у Київі, тільки він у сїм оповіданню набрав иньшого характеру.

Про сей київський зїзд маємо доволї докладні відомости від самого Кисїля і від ріжних свідків, які добре освідомляють про нього [2127].

Єрлич пише в своїх записках, що гетьман з полковниками, сотниками й иньшою старшиною приїздив до Київа, щоб довідатись від воєводи, які постанови постановили король і річ-посполита що до їх бажань. З ним були й мурзи з татарським віддїлом, очевидно в ролї сторожів і свідків козацько-польської угоди. Приїхало се все, по словам Єрлича, 5 марта (н. с.) [2128]. Королївські привилеї були у їх в руках, — привезені мабуть козацькими послами, і дня 10 марта «пан Демко осаул військовий і пан Данило Нечай полковник браславський» занесли їх до київського ґроду для вписання до книг -всї пять військових привилеїв, видані королем по соймі і вичислені вище [2129]. Правдоподібно, коло того ж часу приїхав з Варшави й митрополит з духовними, з королївським привилеєм і оповіданнями про соймову опозіцію і по-соймові конференції [2130]. Вісти сї розбудили велике невдоволеннє, знов випливло гасло боротьби за віру. Ігумен михайлівського монастиря Ісайя Козел, себто звісний богослов Ісайя Трофимович, по словам Єрлича, став на чолї аґітації [2131]. Відомости про поворот з неволї Потоцкого, що ставсь у тім часї, приймали ся як потвердженнє ворожих замислів лядських. До Київа зібрала ся сила народу, очевидно — щоб не допустити того «докінчання» козаччини з Польщею, що сподївали ся при тім зїздї. Настрій був дуже ворожий для правительства і дуже непевний супроти гетьмана, которого обвинувачували в занадто великій податливости для Поляків. Пішли вісти про проголошеннє нового гетьмана на Запорожу і боялись чернецької ради в самім Київі.

Коли приїхав Кисїль, тиждень пізнїйше по гетьмані, його стріли незвичайно холодно, як представника правительства і ворожого панства, що посунуло тепер з ним разом до Київа. Саме відбуло воно з ним — також мабуть завдяки приїздови гетьмана — соймики воєводства Київського і Чернигівського в Житомирі, і на них між иньшим ухвалило орґанїзувати три легкі хоругви і віддати їх в розпорядженнє воєводи — «ґенерального комісара України», аби він, «зносячи ся з й. м. паном стapoстoю чигринським, гетьманом війська й. к. м. Запорозького», міг разом з ним нищити бунти серед селянства [2132]. Се не могло бути секретом в Київі — і не могло приготовити доброго прийнятя нї воєводї, нї шляхтї, що приїхала з ним до Київа, з сїмями і слугами, «мов до дому», покладаючи ся на запевнення правительства.

Воєводї в Київі не показали нїякої чести. Гетьман, котрого воєвода застав у церкві (була недїля), здержав ся теж від усяких реверансів, нїкого не вислав на зустріч воєводї і навіть не встав його привитати — так оповідає Радивил. Кисїль був тим дуже ображений й гостро дорікав гетьманови за таку зневагу. Прийшло до перепалки між ними. Митрополит постаравсь її утихомирити. Не час був пильнувати гонорів. На Подолї збирались великі юрби народу й жадали, щоб воєвода відправив драґонів, приведених з ним, потім — щоб він ставивсь перед народом і здав справу, з чим до них приїхав. Гетьман зпочатку тримавсь видимо осторонь, не мішаючись до сього конфлїкту воєводи з людністю його столицї. 6 (16) марта, в середу він поїхав з старшиною і мурзами до Кисїля на замок, до його резіденції, на обід і розмову, але в містї пішов розрух, маси народу кинулись на замок, добувати воєводу. Гетьман вислав осавулів, щоб загамували сей рух, але се не пішло так легко. На замку піднялась панїка серед шляхти, що приїхала з воєводою, особливо серед жіноцтва. З обіду нїчого не вийшло, добре було й те, що не дійшло до крівавих сцен, котрих уже всї сподївались. Конференцію відложено до пятницї.

Тим часом напруженнє ослабло. Прийшла вість, що новопроголошеного гетьмана вхоплено й відставлено до Чигрина. Становище гетьмана скріпилось на ново. Кисїль оповідає, що другого дня гетьман, порозумівшись з Кисїлем, скликав козаків на раду і сказав велику промову. Присяг перед усїма, що не буде входити з Кисїлем нї в які умови; запевнив, що й Кисїль не мав нїяких зрадливих замірів — а коли б щось за ним виявилось, то він його затримає; панів (се очевидно те болюче місце, з якого виходили всї підозріння й невдоволення!) до маєтностей не пустить і вишле в сїй справі посольство до короля, а тепер велить козакам розійтись по полках і пильнувати границь — щоб Ляхи їх не переступили. Се зробило свій вплив. Конференція 8 (18) марта пройшла доволї вже гладко. Правда, Радивил мав відомости, що козаки на сих зборах говорили дуже різко, «так що воєвода й писнути не смів» — особливо винуватили його, що не задоволено релїґійних жадань [2133]. Кінець кінцем одначе все скінчилось доволї згідливо, як свідчить Єрлич: «вважаючи на волю королївську і наказ його, переданий через п. комісара, згоду уложили, обіцюючи всяку послушність і службу королеви й річи-посполитій чинити, а бунтів не підносити». Инакше сказавши, старшина по всїх замітках прийняла факт потвердження зборівської умови, вимовивши собі передачу своїх дезідератів королеви через послів, що мали доручити йому ориґінал спорядженого реєстру. Другий примірник реєстру був тут же поданий до книг київського ґроду [2134].

Гетьман і старшина заявляли, що будуть рішучо поборювати всякі бунти і своєвільства. Видано гетьманські унїверсали против розрухів і бунтів. Полковникам наказано карати зараз на смерть провинників, і для прикладу зараз на місцї відправлено кілька екзекуцій над провідниками розрухів, або як висловляєть ся Кисїль — «тими що на березї козацтва від волости зачинали рухи». По його поміченням, се значно втихомирило чернь, але гетьман ще обіцяв пуститись у спеціальну експедицію на Запороже, щоб вичистити його з усякої «своєвільної наволочи» й осадити там «певну старшину».

Старшина, відвідуючи зчаста воєводу, також і з свого боку запевняла його в своїх миролюбних настроях. Західнїм полковникам наказано «пильнувати берегів», запобігати бунтів і не входити в нїякі конфлїкти з коронними «реґіментами», що зближили ся до козацької лїнїї, до Хмельника і Бару [2135]. Але з другої сторони і гетьман і старшина вказували воєводї, що і з польського боку треба рахуватись з обставиннами моменту: податків поки що не збирати, коронного війська нї в якім разї не зближати до граничної лїнїї, панам до маєтків своїх не тиснутись: дрібнїйші дїдичі, котрі вже приїхали до своїх маєтків, нехай уже зістають ся, але можнїйші нехай не показують ся, поки не заспокоїть ся поспільство — нехай посилають урядників, але невідмінно тільки Русинів, і з малими асістенціями, а з підданими щоб поводились яко мога лагіднїйш і приязнїйш.

Результатом і виразом отсих переговорів і розмов був лист гетьмана і старшини до короля, позначений Київом і днем 20 марта і висланий з козацьким посольством. Гетьман дякував ще раз за зборівську деклярацію ласки з нагоди її потвердження королем «і всею річею-посполитою на соймі» і просив уваги, щоб постанови її сповнялись докладно. Нагадував одначе, що релїґійна справа («заспокоєннє релїґії») все таки не полагоджена в дусї тих інструкцій, які були дані (на сойм, очевидно) митрополитови й иньшим духовним. З осібна складав велику подяку за ласку показану грецькій релїґії королем в його дипльомі — і теж просив, щоб висловлене в нїм було сповнене дїйсно, «бо то звичайна річ панам унїятам на накази королївські не вважати». Але заразом, в виразах дуже делїкатних, давав зрозуміти, що релїґійної справи воно не розвязує і бажань військових не задоволяє. Військо таки стоїть при повнім скасованню унїї — «аби дісіденції в грецькій релїґії не було більше», хоч і не вимагає сього скасовання відразу: «по смерти панів духовних унїатів старших, котрі тримають катедри і церкви з їх маєтностями за привилеями покійного короля, аби ті бенефіції передавали ся нашим духовним релїґії старої грецької, послушенства патріарха константинопольского». Сею справою військо не перестане докучати королеви, бо вона живо зачіпає його інтереси: «сила єсть в війську Запорозькім таких, котрих предки лежать по церквах коронних і литовських, що їх унїати позабирали, — вони хочуть, щоб за душі їх богослуженнє відправлялось порядком старої віри, і доти будуть просити, поки не дістануть до рук наших православних». Звиняв ся за переступленнє уставленої цифри в реєстрі, що посилав ся з послами, «бо і так в компутованню війська мали ми великі трудности». Сповіщав про свої заходи коло «святого заховання покою», про кари на убійників своїх панів і їх урядників «під час побуту в Київі ясновельм. воєводи київського і всеї шляхти тутешнього воєводства», і на будуче обіцяв за порозуміннєм з воєводою запобігати всяким «тумультам». Просив тільки, аби коронні війська не зближались, «щоб не викликати трівоги в поспільстві». Иньші справи полишав устним суплїкам послів, просячи ласкаво до них поставитись, — просив ще тільки про увільненнє двох українських купцїв, невинно арештованих краківським воєводою Любомірским [2136].

Інструкції послам досї не маємо в повнім текстї — можемо до певної міри судити про її зміст з королївської відповіди, даної на сю інструкцію [2137]. З неї можемо міркувати, що крім загальної пригадки про усуненнє релїґійної ріжницї в народї Руськім, себто скасованнє унії, з сфери релїґійно-національної пригадувало ся про роздаваннє урядів в руських землях особам «релїґії грецької». Просило ся, щоб не тільки військо коронне не зближало ся «до виміреної лїнїї», але щоб взагалї нїякі військові контінґенти чи то в видї панських двірських полків чи то в видї військової асістенції коронних достойників, як от воєводи київського, не переходили поза ту ж лїнїю [2138]. Ще раз підіймала ся справа вислання помічного козацького війська на жаданнє хана — про що вже були переговори, в осени минулого року. Нарештї гетьман ще раз підіймав свою вічну і неутолиму образу, що з таким успіхом служила йому вже стільки разів, коли треба було витягнути польське правительство на відмову — справу покарання Чаплїнського.

Цїлий ряд відновних відповідей на сї військові жадання можна було знати наперед зовсїм певно. Що з сього випливало, не говорило ся виразно нї в гетьманськім листї, нї в інструкції, і в київських розмовах на се мабуть хіба тільки злегка натякалось. А се було найважнїйше — те, що з огляду на нецїле сповненнє зборівської угоди і додаткове предложеннє королеви козацьких дезідератів військо до їх полагодження признавало неможливим скінчити переходовий стан — який досї був проголошений до потвердження зборівської угоди. Не вважало можливим вивести козацьке військо з країв виключених угодою з козацької теріторії, фактично виключити з війська всїх незареєстрованих і допустити панів і їх урядників до виконування панського права над поспільством.

Все се вияснилось Кисїлеви тільки під час пізнїйших переговорів, в квітнї й маю н. с., коли йому нарештї сказано виразно, що до повороту послів виписка затримана і всї зістають ся в козацтві по давньому, незалежно від реєстру [2139]. Сказано було про Заднїпровє, але очевидно могло бути сказане про всю теріторію.