Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

На Українї всю осїнь і потім всю зиму йшли поголоски про близьку, неминучу війну з польськими панами. Я вже вище одмітив, що зборівську угоду вважали згодою тільки з королем, а не з панами, і особливо Вишневецький (а поруч нього також Радивил і Дом. Заславський) вважались не замиреними ворогами козаччини [2045]. Весь час ішли розмови про те, що Вишневецький ладить ся війною на козаків, збирає військо (або вже навіть і розпочав воєнні операції), пробує закупити великими грошима на козаків Орду, — тільки не хоче вона розірвати братерства з гетьманом, нарештї — що він найняв Ноґаїв, і тому козаки з Кримцями спільно підуть на них походом. На поч. падолиста напр. на Українї оповідали, що кн. Корецький (на польськім пограничу) велїв своїм підданим поховати всяке добро, бо Вишневецький іде на козаків війною. Приїзжі козаки оповідали в Омельнику в груднї, що козаки ладять ся до походу — порох роблять і сиплють в бочки, сподївають ся війни з Поляками, бо Вишневецький прислав до гетьмана, щоб йому «поля ставили». Полонянник-виходець, що прожив зиму на Українї, казав, що козаки сподївають ся неминучої війни з Поляками, бо ті не подарують їм зруйновання їх маєтків; вони вже наїхали до Білої Церкви, Паволочи, Чернихова, Любара й иньших міст, грабують і побивають козаків. Радивил, Сапіга, Ярема Вишневецький, Дм. Заславський й богато иньших панів-рад доконче хочуть мститись над козаками. Вже найнято на козаків Ноґаїв, і гетьман назначив був збір в Полтаві козакам, потім прийшла вість, що Ноґаї обєднали ся з Кримцями, і похід відкликано, але мабуть таки Ноґаї кінець кінцем підуть в поміч Полякам «для великих грошей» [2046]. Звісний уже нам ігумен Йона потверджував, що Вишневецький найняв на козаків Ноґаїв, гетьман визначив на них збір у Полтаві, але в останній хвилї прийшла вість, що Ноґаї по давньому поєднали ся з Кримом, і тому гетьман козаків з Полтави відправив, а сподівають ся вони тепер війни з Поляками, бо вже Вишневецький і приступив під Хмельник. Подібне чули й московські підслухи на Полтавщинї в тім же часї (поч. лютого с. ст.): козаків розпущено з Полтави з тим, щоб були готові на Вишневецького, за те що наймав Ноґаїв на козаків [2047].

Але разом з сим і по всїх миролюбних запевненнях гетьмана перед Нероновим не переставали йти з України вісти, що ті всї балачки про похід на Ноґаїв чи на Гірських Черкесів ведуть ся тільки для слуху, а похід гетьманів в дїйсности буде таки на Москву: на Донцїв з початку, за те що не помогли й полохали Кримцїв підчас походу, а потім на українні московські городи, а може таки й від разу на московські городи, тому що на Дону богато українського козацтва, та і з гетьманом донське військо кінець кінцем перепросило ся. Путивльські воєводи з кінцем падолиста і в першій половинї грудня вислали до Москви цїлий ряд донесень про зібрані ними з ріжних джерел відомости про похід Орди на московські городи, що має бути з султанського наказу, з участю Запорозького війська, невідмінно на новий рік [2048].

Гетьман, оповідали, тут в собі не вільний: опинивсь в примусовім становищі й мусить чинити волю хана. Пробував не згодитись, так хан загрозив війною і гетьман велїв козакам ладитись у похід. Люде патр. Паісія, від котрих, мабуть, веде свій початок ота стоголоса чутка про султанський наказ до походу, оповідали, що й султан не спочуває сьому походови: коли хан і мурзи прислали до нього по дозвіл іти на московські городи, султан був не дозволив, та вони загрозили війною, і султан тодї прислав ханови кафтан і шаблю й велїв іти. Навпаки, українські еміґранти-козаки, вислані за Вольнова на розвіди в груднї, побувавши по ріжних містах і в Чигринї, привезли звідти таке оповіданнє. Писав турецький султан гетьманови: «назвав ся ти моїм слугою, а кримському цареви братом, а як ти очистиш Дін ріку так як Днїпро ріку, будешь минї, султанови, братом, а я тобі на Ляхів пришлю в поміч своїх людей: яничарів і копійників». І гетьман на те визначив козакам зібрати ся в Полтаві, але козаки того не знають, що той похід мав бути на зруйнованнє Дону: знає ту думу тільки гетьман з полковниками й сотниками й иньшою старшиною, і між собою вони цїлували хреста на тім, щоб козакам тої думи не казати, що гетьманови писав то султан — велїв йому післати козаків Дін руйнувать [2049].

В дїйсности нїякого секрету тут не було, навпаки — Україна, східня особливо, при кінці 1649 і на поч. 1650 р. аж гула від сих балачок про похід на Дін і на московські городи, і московські підслухи до схочу могли від кого нибудь, по знайомости чи в тайности, мовляв, наслухати ся про сї пляни. Застрівожені сими вістями Донцї (оповістив їх, казали, про се азовський бей, що хан з турецьким військом, Черкесами і Ноґаями і з дванадцять-тисячним запорозьким військом підуть зганяти Донцїв з Дону аж до Воронїжу) постарали ся відвести від себе сю тучу і в падолистї вислали послів до гетьмана до Чигрина. Подробицї сих переговорів незвісні. Доносячи про своє становище московському правительству Донцї представляли справу так, що відносини з гетьманом зістались не полагоджені сим посольством: гетьман гнївно дорікав Донцям, що вони йому не помогли в попереднїй війнї, хотїв навіть тих послів відіслати кримському ханови «головою», але потім передумав і відправив до дому, написавши і устно потвердивши їм, що він таки буде помогати ханови на Донцїв, і при них таки посилає 12 тисяч козаків в поміч ханови, на його жаданнє [2050]. Донське військо повідомляло московське правительство, що воно з огляду на се способить ся до оборони, війшло в порозуміннє против Орди з Калмиками і просить з Москви помочи грошима й запасами [2051].

Може бути, що сей останнїй мотив і впливав на таке підчеркнено-песимістичне представленнє Донцями своїх відносин до гетьмана. Бо з української сторони чуємо що иньше: чи під впливом принесених донськими послами перепросин [2052], чи з огляду на неохоту серед козаків до такої усобиці з братнїм військом, але нема сумнїву, що вже се посольство злагодило відносини, гетьман зняв сей проєкт з черги і постаравсь ухилитись від походу на Дін. «Писар» (Виговський мабуть) казав донським послам зараз же, 1-2 грудня, що гетьман післав ханови листа, намовляючи його залишити похід на Дін і жити з Донцями «в мирі» [2053]. Полк. Пушкар, приїхавши від гетьмана, мав оповідати зібраним в Полтаві козакам, що як до гетьмана «приходили з Дону від козаків козаки з дарунками, говорили про згоду — щоб він не помогав кримському цареви приходити на їх городки», гетьман сказав, що помогати не буде, і відправив їх з честю «для їх дарунків і для того, що на Дону в козацьких городках живе разом з козаками богато запорозьких козаків». Мова тут, очевидно, про те ж посольство перших днїв грудня, хоч ми й чуємо про се з деяким опізненнєм [2054]. Відкликавши в серединї сїчня визначений похід гетьман написав ханови, що не міг зібрати козаків, і взагалї постарав ся відвести хана від сього заміру. Хан прийняв до відома його пояснення, відписав, що не гнїваєть ся за се, жадає тїльки, аби гетьман написав до Донцїв, щоб більше на море не ходили, а ханови «поклонились», то він для прошення гетьманського з ними помирить ся [2055], і скінчилось на тім, що гетьман переслав сього ханського листа донському війську, остерігаючи Донцїв, щоб більше на море не ходили й шкоди кримському і турецькому володїнню не чинили [2056]. А Донцї з гетьмановими післанцями вислали до гетьмана своїх послів «для договору» [2057].

Тим не меньше перспектива походу на московські володїння на Дін чи на українні городи висїла далї всю зиму. Згадані вже вольнівські підслухи оповідали, що бувши в Чигрині на Єрдани вони стояли так близько коло гетьмана, що чули як він говорив з полтавськими козаками, що прийшли до нього з жалями на московських воєвод, які згоняють їх з зарубежних пасїк знад Мерла — сказав їм гетьман: «Потерпіть трохи, як я з Ляхами упораюсь, я вам ослобоню пасїки і всякі вигоди і по Сейм ріку» [2058]. І після того як відносини з Донцями були полагоджені, про похід на московські городи говорити не переставали [2059]

В результатї українська людність, спеціально заднїпрянські полки, про котрі маємо більше відомостей з московських джерел, від пограничних воєвод, затрівожених сими вістями, прожили всю осїнь і зиму серед неустанного напруженого сподївання війни й походу. Бачили ми вище відомість про гетьманські листи з кінця вересня, що визначали мобілїзацію в Сїверщинї (може й не тільки в нїй — але наші вісти звідти) [2060]. На поч. грудня приїзжий отаман оповідав у млинї в Олешнї, що з огляду на будучий похід Татар і козаків на московські пограничні городи він і иньші отамани й сотники на пограничу дістали від гетьмана наказ зберати місцеву українську людність до кріпких городів — Полтави, Миргорода, Гадяча, поки Татари пройдуть з-під Чорного Лїса до Полтави, де тепер їх чекають гетьман і мурзи, і з-під Полтави за московську границю, — щоб орда по дорозї не пошарпала людей [2061]. Похід призначав ся на самий новий рік, а його провідником називали миргородського полковника Гладкого і полтавського Пушкаря [2062]. Занепокоєні сими вістями путивльські воєводи посилали своїх людей на розвіди умисно до Миргорода — резиденції Гладкого, і сї люде побувавши там і по иньших заднїпрянських містах в першій пол. грудня, потвердили вісти про мобілїзацію, про похід визначений на 1 сїчня, і судячи з того, що козаки тільки коней годують, а запасів нїяких не готовлять, міркували, що похід буде близький — себто до московських городів [2063]. Але в останнїй хвилї похід знов перемінено. Чугуївські післанцї, побувавши у полк. Пушкаря в Полтаві, привезли відти вісти, що справдї в Полтаві було зібрано 5000 козаків, але їх розпущено, а 20 грудня, при післанцях, прийшов до полковника новий лист від гетьмана, щоб козаків зібрати зараз наново, і полковник розіслав по містах і селах, щоб козаків висилано до Полтави [2064]. Ся нова мобілїзація була визначена на другу половину сїчня.

Збірним пунктом знов призначено Полтаву і туди на 24 c. ст. сїчня сподївали ся самого гетьмана. Та в останнїй момент похід знову відкликано. Звісні нам уже вольнівські висланцї-Українцї з Чигрина їздили на той час умисно до Полтави, щоб розвідатись близше про задуманий похід, і при них до Полтави справдї приходили козаки з Миргорода, з Лубень, з Гадяча й иньших городів; але 26 сїчня полковник Пушкар скликав їх на раду і на радї оголосив, що хан писав гетьманови, аби йому прислано козаків в поміч на Калмиків [2065], а тепер хан помирив ся з Калмиками на тім, щоб їм на весну йти разом воювати московські україни, тому він, Пушкар, розпускає козаків до домів, з тим одначе, щоб вони були готові в похід і коней годували. І дня 29 сїчня козаки з Полтави розійшли ся до дому [2066]. По сїм пішли в місяці лютім вже звісні нам балачки на тему, що черговий похід буде на Поляків, на західнїм фронтї, а коли сї сподївання не ствердились — з новою і ще більшою певністю заговорили про війну против Москви — уже в спілцї і з Ордою і з Польщею.

Всї сї поголоски, листи, переговори, мобілїзації, роблять вражіннє чогось навмисного — пильних старань і заходів коло того, щоб зайняти увагу козацтва плянами ріжних війн і добичливих походів, та відвернути її від меньш приємних справ, таких як реєстр і перспективи, які чекали не вписаних, поворот польських урядників і панів, і т. ин. — та і від домашнїх злиднів: неврожаю, дорожнї, недостатків, від котрих людність бідувала дуже. І без сумнїву, сї заходи свою мету осягали.

Потвердженнє зборівського акту: посольство на сойм, списуваннє реєстру, інструкція послам на сойм, виїзд митрополита на сойм, соймові настрої, відложеннє релїґійної справи, ляконїчне потвердженнє зборівського акту, королївські привилеї війську і гетьману, 12 сїчня, привилей «народови руському», проголошеннє повного замирення і повороту всїх до дому.

Терміни залагодження відносин з Польщею, королем і панами перекладались і відсувались теж незгірше від мобілїзації. З початку призначалось се на жовтень. Луцї Климовському гетьман говорив в Чигринї в 20-х днях вересня, що два тижнї по Покрові буде рада на Росаві «для розбору козаків» і вибору послів «для порозуміння про границї і всякі справи» [2067]. В звязку з сим очевидно, сподївали ся, як уже знаємо, конечної угоди при зїздї гетьмана з воєводою Кисїлем у Київі, що теж призначалось на другу половину жовтня [2068]. Але нї тої ради не було, нї в Київі нї до чого конкретного не договорились все відкладало ся на сойм, що тим часом уже розпочато вже, 12 (22) падолиста, й треба було спішитись, щоб козацьке посольство його ще захопило, бо на руське різдво він мав скінчитись (повинен був трівати шість тижнїв). Про те щоб післати на сойм і військовий реєстр, як того хотїв король [2069], тепер уже не було мови. Реєстр, правда, нїби то зачато, вже місяць тому (дата: «року 1649 мЂсяца октоврія дня 16» стоїть на його титуловій картцї) [2070]. Потроху, помаленьку він списував ся: в Київі гетьман чи його старшина навіть запевняли воєводу Кисїля, що спорядженнє реєстрів уже кінчить ся на обох боках, і підчас побуту гетьмана в Київі мабуть тут щось робило ся для реєстрації [2071]. Неронову переяславський полковник в тих же днях говорив, що обозний Чорнята і полковники вислані в тій справі, на переписуваннє козаків по обох сторонах Днїпра [2072]. Але списуваннє вело ся, очевидно, дуже обережно, щоб не притягати до нього уваги, не будити неспокою, і обставлювано сю процедуру ріжними приємними мотивами, в тім родї як справа заплати за службу з королївського скарбу, або висилка козацького війська в здобичливий похід на Черкесів, на Турків, на Москву. В тій хвилї реєстр був ще далекий до свого закінчення. Тому посольству поручало ся перепросити соймові стани, що воно сих реєстрів, мовляв готових уже, за для швидкого виїзду з собою не захопило — сказано обіцяти їх присилку з иньшими послами, натомість нагадати соймови ріжні иньші справи, звязані з зборівською угодою.

Інструкція, передана з послами на сойм, тепер нам звісна [2073]. Вона знов розпочинала ся стільки разів уже повторюваними фразами, що замішання й війни стали ся против волї й бажання війська й воно дуже радо знову служити річи посполитій, користаючи з даного королем пробачення й потвердження давнїх прав і привилеїв. Послам поручалось, «упавши до ніг маєстату королївського і всеї річи-посполитої», заявити, що військо стоїть при зборівських актах, і «усильно просить», аби вони були потверджені конституцією сього ж сойму, не відкладаючи на иньші: даний під Зборовим королївський привилей аби був потверджений привилеєм, даним на соймі, і пункти деклярації в повнім текстї, нїчого не виключаючи, були втягнені до конституцій нинїшнього сойму. Спеціально нагадувалось про унїю, «котра з давнїх лїт робить заколот між нами і до розстрою приводить вітчину — нераз і св. отець папа ганив її через своїх лєґатів, і покійний король обіцяв її привести до згоди». Військо, полишаючи унїатським духовним зістатись далї при своїй вірі («так як тепер» — була се формула значно лекша, нїж те жаданнє повного скасовання унїї, якого домагались військові «пункти»), тепер добивало ся тільки повернення православному духовенству в Kopoнї й в кн. Литовськім всього забраного від них — «церкви, православні катедри, котрі відібрані недавнїми часами, фундації дані православними фундаторами» аби були звернені. Друга така ж спеціальна пригадка була про амнестію для шляхти, що опинила ся в рядах повстання — щоб згідно з зборівською обіцянкою конституцією теперішнього сойму були знесені всї засуди над нею і конфіскації. Нагадувалось также, щоб пани «українні» не карали своїх підданих за участь в війнах, «коли б хто і при війську був під той час». За те гетьман заявляв, що «своєвільників, котрі під час святого спокою й ласки королївської починили богато злочинства й людей позабивали без відома війська Запорозького», він держить «в добрім секвестрі», і на жаданнє готов їх приставити, куди йому вкаже король і річ-посполита.

Перепрошував ще за те, що київським і чернигівським обивателям прийшло ся справляти свої соймики не на своїх звичайних місцях, і толкував ся тим, що королївський лист в сїй справі запізно прийшов до нього. Просив взагалї не ставити в вину, що «з простого незнання свого проступило ся», і «ласкою своєю батьківською покрити».

З сими інструкціями вислано в посольстві Максима Нестеренка з двома товаришами 1 с. ст. грудня, як сповіщали московського посла донські козаки, що були тодї у гетьмана [2074]. Разом з ними поїхав на сойм і київський митрополит, щоб згідно з зборівською умовою засїсти в сенатї і взяти участь в обговоренню релїґійного питання. До Варшави вони прибули на руське різдво, доволї пізно [2075], але що соймову сесію продовжено ще на півтора тижнї, то їм ще прийшло ся бути при закінченню сойму і затвердженню зборівських постанов, відложених під кінець.

Сойм проходив дуже напружено, ставши ареною рішучої розправи між шляхетськими популярами — Ян. Радивилом і особливо Яремою Вишневецьким, з одного боку, і фактичним хазяїном польської полїтики — канцлєром, з другої [2076]. Шляхетська суспільність і посольська палата всяко манїфестували свою відданість, довірє і вдячнїсть своїм улюбленцям і з гострою ненавистю й упередженнями виступали против канцлєра й його полїтики; з сього становища гостро критикували ся й зборівські акти, як ганебні й небезпечні, осуджували ся й висмівали ся в памфлєтах, епіґрамах і віршах, тим завзятїйше, чим вище старали ся винести їх канцлєр і його підголоски, представляючи зборівський епізод блискучим тріумфом Польщі — польської зброї, польської полїтики. Ситуація була дуже небезпечна, бо на випадок незатвердження зборівських актів треба було рахуватися з перспективою нової війни з козаками й Ордою, а на шиї було ще й своє незаплачене військо, що ставило високі вимоги й грозило бунтом, своїм протектором висуваючи того ж князя Ярему, а задоволеннє його знов таки лежало в руках посольської палати, що мала ухвалити кредити на заплату військових рахунків, Оцїнюючи сю ситуацію, король кінець кінцем не бачив перед собою иньшого виходу як покинути свого ментора, з котрим необережно звязав себе занадто тїсно підчас останньої кампанїї, і зіставивши його одного під ударами противників, пошукати згоди з популярами. Уконтентовано ріжними наданнями Радивила й Вишневецького, який дуже характерним для сього шляхетського божища способом свою згоду на зборівські акти ставив в залежність не від яких небудь ґарантій державних інтересів, а від нагороди тих утрат, які понесли б від сих актів інтереси приватних осіб його самого в першій лїнїї. Тим способом прінціпіальна згода опозиції на зборівську угоду була осягнена.

Входити в подробицї її вважали небезпечним, особливо з огляду на пункт релїґійний. Нунцій же на першу вість про зборівську угоду затрубив трівогу. Підканцлєр, біскуп хелмінський Лєщиньский, завзятий противник канцлєра і його полїтики, обіцяв йому до кінця стояти против затвердження угоди. Папська курія прислала рішучий протест против релїґійних уступок, і нунцій тримав його в запасї на випадок, якби заносилось на се затвердженнє, — що властиво здавалось неймовірним [2077], Король і канцлєр всяко заспокоювали нунція, то представляючи, як ріжно можна буде натягати на практицї зборівські постанови (напр., що постанову про митрополита можна прикласти не до православного, а до унїатського), то запевняючи в унїатських настроях митрополита, що мовляв незадовго перейде сам на унїю, то нарештї потїшаючи, що взагалї ся справа не прийде під соймові наради, і католицькі біскупи не приїдуть на сойм, і митрополита не буде, і все буде відложене до нового сойму, на які два роки, а за сей час і козаки можуть відступити від своїх жадань. Кисїлеви післано порученнє вплинути на митрополита, щоб він не приїздив, і коли прийшла вість, що Кисїль таки везе його разом з козацьким посольством, в двірських кругах вона викликала невдоволеннє і навіть нарікання на Кисїля за двозначну поведїнку [2078]. Духовні сенатори признавали можливим пустити митрополита до сенату тільки, коли він пристане на унїю; серед світських було чимало прихильників уступки з державних мотивів [2079], але клєрикали грозили формальним протестом, і кінець кінцем, щоб не провалити затвердження зборівської угоди опозицією біскупів, Кисїль взяв ся намовити митрополита, аби він сим разом на своїм праві не наставав, а відложив до лагіднїйшої хвилї, вдоволивши ся загальними уступками православній церкві. Митрополит на се пристав і заявив, що відкладає справу сю до будучого сойму. Справу релїґійних уступок винесено поза сойм, на конференцію сенаторів з митрополитом, а зборівську угоду потверджено загально, не втягнувши до конституцій не тілько повного тексту, але й якого небудь витягу «З огляду що конституцію про заспокоєннє козаків запорозьких сповнено, то деклярацію нашої ласки, вчинену війську Запорозькому під Зборовим ми за згодою всїх станів повного нинїшнього сойму потверджуємо», глухо згадували соймові конституції [2080].

Їх маломовність [2081] король постарав ся нагородити з свого боку, розсипавши ся рясним дощем привилеїв виданих, мовляв, на соймі, або при його замкненню, а в дїйсности, очевидно, по замкненню соймової сесії. Привилеї датовані днем 12 н. с. сїчня — днем закінчення сойму, хоч укладали ся і видавали ся пізнїйше.

І так король насамперед, сповняючи, мовляв, чолобитне прошеннє козацького посольства (хоч просило воно иньшого — втягнення «деклярації» до тексту конституцій), видав «в день докінчення сойму» привилей «з завісистою печатю» коронною, в котрім був повторений весь текст зборівської «деклярації ласки» і посвідчалось потвердженнє її нинїшнїм соймом. Друга грамота містила потвердженнє військового привилею, виданого під Зборовим. Осібним «привилеєм листом», чи унїверсалом, король оповіщав «всїх кому то відати буде потрібно» про потвердженнє сього привилею, нїби то на соймі (стилїзовано се неясно, очевидно навмисно, щоб можна було думати, що потверджено його на соймі). Тим самим днем, з помітою, що се стало ся «на соймі вальнім шеститижневім», датовані два привилеї оден війську на Терехтемирів, другий на Чигирин «на булаву запорозьку», гетьманови Б. Хмельницькому і всїм по нїм будучим гетьманам. Крім того особисто самому Хмельницькому видано привилей на слободу Новоселицю, в додаток до його Суботівської маєтности [2082].

Результати дебат по релїґійному питанню, що йшли в палатї прімаса по скінченню сойму [2083], були сформуловані в королївськім привилею «народови руському», датованім теж днем 12 сїчня «в Варшаві на соймі, в день закінчення сойму», як значило ся на привилею [2084]. Незвичайно інтересний вступ сього привилею, його мотивованнє, в котрім немов звучать уже передвістя пізнїйшої «Гадяцької унїї»: «Сполученнє (унїя) шановних народів польського, литовського і руського [2085] в тій річи-посполитій, котру Господь схотїв зробити заборолом всього християнства, являєть ся найбільшою опорою — тому покійні попередники наші пильнували, щоб між тими шановними народами зіставала ся завсїди нерозірвана згода й любов, а спільні сили їх були заховані й обернені против неприятеля хреста Св. Тому ж і пок. найсвітл. Володислав IV брат наш на щасливій елєкції своїй, бачучи шановний нарід руський роздвоєний через унїю, спасенно силував ся погодити і обєднати його, аби річ-посполита не мала через те трудности, і ми, щасливо вступивши на панство, старали ся, погасивши внутрішнє замішаннє і кровопролитє, святого спокою досягти і річ посполиту заспокоїти. І Господь поблагословив той побожний замір наш, так що за ласкою його той домашнїй огонь повагою нашою королївською загашено, і військо Запорозьке до вірного підданства привернено. А що ми йому в деклярації нашій, під Зборовом даній, заохочуючи його до служби нам і річи-посполитій, а народ Руський весь, духовного і світського, шляхетського і посполитого стану заховуючи при правах і вільностях, обіцяли на нинїшнїм соймі що до знесення унїї так як буде змовлено з велебн. о. митрополитом київським і духовенством поступити, нарід Руський весь заспокоїти, в їх грецькій релїґії уконтентувати — так ту королївську обітницю дїлом сповняємо при соймовій апробатї даної під Зборовим деклярації».

Тим уступкам і наданням православним, котрі далї вичисляє привилей, умисно, очевидно, надано характер потвердження, відновлення, привернення до сили Володиславового акту (себто рівноправности православної церкви з унїатською, а не скасовання унїї). За православними признають ся права на владицтва луцьке, холмське і витебське (яке сполучуєть ся одначе з мстиславським), відновлюються права на владицтво перемишльське, по смерти унїата Ат. Крупецького, на монастири жидичинський, лещинський, купятицький, на цїлий ряд церков, признаних свого часу Володиславом і разом з ними декотрих нових (в тім люблинська, «станом шляхетським вимурована», привертаєть ся «всьому народови руському тому що не в унїї»). Признаєть ся «свобідне відправлюваннє» (богослужень і обрядів) всьому народови руському не унїатському, в коронї й в. кн. Литовськім», позволяють ся «брацтва всї — де вони істнують, і де були заборонені» (як в Смоленську і Більску), «заховують ся цїло» школи київські, де б не були, також друкарнї, цензура книг при о митрополитї і епископах в епархіях їх». Міщане скрізь мають бути заховані в своїх правах, і де по давнїм правам і привилеям (!) вони мають право до урядів, аби зарівно до них допускали ся. Спеціально згадують ся міщане тих міст «де війна зайшла» — київські, чернигівські, винницькі, мозирські, річицькі, стародубські, пинські — що їм зістають ся давнї права і привилеї (очевидно, незалежно до їх причетности до повстання). «Пресвитери теж попи руські» не унїатські потверджують ся при вільностях духовного стану, «в своїм пошанованню», не підлягаючи нїяким повинностям, підводам, податкам, стаціям і станціям жовнїрським, анї роботам, анї якій небудь світській власти, крім старших своїх. А чого б не ставало ще в тім «до ґрунтовного заспокоєння» народу руського, король відкладав до найблизшого сойму.

Шляхта силкуєть ся вернутись, трівога на Українї, конфлїкти — інцідент з Корецьким, виступи Нечая, поголоски про нього як провідника опозіції, повстаннє Худолїя.

В тім переконанню, що сим усїм козацька, чи ширше — українська справа лїквідована до ґрунту, король оповістив унїверсалом, з дня 19 н. с. сїчня, що угода зборівська потверджена одностайно на соймі, в тім і амнестія всїм участникам рухів; військо Запорозьке, введене гетьманом до реєстру, буде користувати ся своїми вільностями, всї ж иньші піддані мають зіставати ся «в звичайнім своїм підданстві». «Військо наше коронне і чужоземське, що йде на становища в Українї, має бути в давнїй згодї й конфіденщї з військом Запорозьким», а для пильновання його визначено комісаром воєводу Кисїля, щоб пробував у Київі з повною властю в усїм що дотикає утримання спокою і полагоджування претенсій між військом коронним і Запорозьким. «Тому публїкуємо тим унїверсалом нашим, аби всї, знаючи про той святий спокій, постановлений нами, відложивши всякі трівоги, Господа хвалили, до домів своїх вертали, кождий до свого домівства, а бунтів нїяких аби нїхто не важив ся вчинати, суворо наказуємо, — аби знав, що військо наше коронне і Запорозьке спільними силами так само буде і против пограничного неприятеля виступати і всї бунти гамувати» [2086].