Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Не може бути більшої скромности над сю, коли ми всї тільки дивлячись на отчі дими, чекаємо на березї отчинної нашої землї помочи, повороту братиї нашоі висланої з соймику до в. милости, яко до слуги й. корол. мил., будучого (!) гетьмана війська й. кор. мил. Запорозького і нашого брата і співгорожанина тогож воєводства. Час пожалувати нас, братиї своєї, і сповнити заприсяжені в. милостю пакти, що містять ся в тих трох пунктах: перший — що козаки мають бути по Коростишів; другий — що з дальших волостей вільно вийти; третїй — що хто не хоче бути в реєстрі, має зіставати ся в підданстві й. к. мил., а в наших дїдичних добрах — в звичайнім нашим послушенстві. Ми готові тримати ся тих постанов, і хто впросить ся до реєстру, нехай ті будуть здорові козаками, а ми теж нехай в домах своїх будемо. Вже й самі підданї горнуть ся до нас, і тільки ті що хочуть бути козаками мішають усе. Тож я, коли вже Господь Бог схотїв зробити мене посередником в тім нещаснім замішанню, подаю в. мил.: зволь в. милость вислати свої унїверсали, аби сї всї, котрі хочуть належати до війська, подали кождому з нас реєстр за підписом руки сотника або отамана з кождої місцевости, а ми до них нїчого не будемо мати, поки в. мил. скінчиш ревизію. Хто вмістить ся в військовім реєстрі, той зі всїм майном своїм нехай іде, хто не вмістить ся, а схоче зістати ся з паном, нехай здоров зістаєть ся. Кождий пан в своїй маєтности не тільки не буде перешкодою ревізії, а навпаки буде в поміч: бажаючи мати більше підданих, буде зносити ся з ними й ласкою своєю їх до себе притягне. А хто вже на тім стане, щоб бути козаком, той до в. мил. удасть ся, і меньше працї буде в. мил. з тим спорядженнєм реєстру. А щоб ми, дивлячи ся на наші маєтности, де вже спокій настав, не вільні були до них приїхати, що ж би то за спокій і згода були? Був би жаль ще більший!

«Зволь в. мил. яко чоловік уважний і розсудний то розважити. Зима наступає, кождий мав би на своїх попілищах розігріти ся. Сама певність тої згоди не може мати кращого закладу, як те що кожен в домі своїм сяде. Бога ради, не дай в. мил. ще короля тим клопотати! що постановило ся, нехай сповнить ся. Всї ї. м. хотїли посилати з тим до й. кор. мил., що нема їм вільного приїзду до домів своїх, але я затримав, взявши на себе, і чекаю ласкавої відповіди від в. мил. Запевняю в. мил., що кожному дім милий: по тім дволїтнїм заколотї кождий зуміє скромно себе повести і приохотити до себе підданих. Тільки зволь в. мил. видати від себе унїверсали, аби по місця означені в пактах всї, хто хоче бути козаком, виходили до міст і волостей українних, а хто хоче зіставатись, аби був свому панови послушний і не смів жадної хоругви підносити і куп зберати, під карою військовою. Побачиш в. мил., що і постановлені пакти будуть сповнені, і давня згода й любов вернуть ся, і в. мил. доведеш до кінця дїло реєстру. Не маю сумнїву, що ми дістанемо від в. мил., що наказує сама справедливість!

«Що ж до тих маєтностей наших, котрі в тих межах, де мають бути козаки, то і на те спосіб легкий! Зволь в. мил. пустити старостів і підстаростів наших осїсти на своїх місцях. Будуть чекати споряження реєстру: кого в. мил. впишеш до реєстру, буде козаком; хто не буде вписаний, зістанеть ся при замку і панї. Так від віків бувало, чому ж і теперь не мало бути? Адже, Боже, оден слуга, котрий буде підстаростою в королївщині, або старостою в дїдицтві, нїчого не перешкодить, а все ж доходи вже підуть, і буде знати, що вже мир і згода, і ми з неї тїшимось. А то коли я воєводою київським, і згода вже, а замок й. кор. м. по давньому порожнем стоїть і нема там мого підвоєводи, і не буде минї там нїякої власти і доходу, що ж то за згода була б? Недавно були у мене міщане київські: замість рати принесли минї пять червоних. Святий Бог! і то, о чім воєводї на сойм їхати? так мовить Русь наша! [1996]. Правду сказавши, одного Бога боятись! Коли мир, то має бути мир! кождий при своїм має зіставатись, і готова буде апробата покою».

І знов поради що до лекшого спорядження реєстру: «Аби лекше було голові, зачати від голови. З огляду що має бути збільшеннє війська, збільшай його насамперед від України: а потім додавай з волостей, бо инакше, почавши від волостей, помішало ся б і мав би в. мил. трудність. Мусить ся справа почати ся від городів України де було тисяча козаків, вписати їx два або три рази стільки, а потім уже зволь зміркувати, скільки дібрати з волостей. І війську всьому і нам то буде милїйше, коли в. мил. там де сама натура козаків хотїла мати, даси їх найбільше, а з дальших волостей будеш приберати тільки». Воєвода береть ся за одну годину, на картцї паперу дати гетьманови такий плян компутовання війська, і заохочує зїхати ся де небудь, в Житомирі напр., щоб порозуміти ся в сїй і иньших справах перед відїздом на сойм, куди він хотїв би явити ся не з скаргами, а з засвідченнями вірности й льояльности гетьмана. За такі докази вважає, аби гетьман дав вїзд шляхтї до її маєтків, старостам і підстаростам до маєтностей і держав, спорядив реєстр, вирядив митрополита і військових послів на сойм — і самому воєводї відкрив дорогу до його столицї, «буде то перший знак згоди», з котрим би він хотів явити ся на сойм [1997].

Відповіди гетьмана київській шляхтї і Кисїлеви не маємо, але про зміст можемо догадувати ся з дальшого.

При всїм навіть бажанню гетьман, розумієть ся, не міг сповнити того, що просив воєвода у нього в інтересах шляхетського хозяйства відчинення шляхтї й її аґентам широкої дороги до її маєтностей, популяризації між людністю постанов зборівських що до віддїлення війська від підданських мас і можливо скорого і різкого проведення демаркаційної лїнїї між сими двома катеґоріями людности. Власне гетьманське правительство пильнувало як мога меньше дати відчути людности якісь зміни в сїй области, як найменьше непокоїти її перспективами повороту старого панського права. Але воно бажало дати й докази своєї вірности угодї, і тому гетьман, відкладаючи все иньше до спорядження реєстру, відкрив воєводї дорогу до Київа, дав йому всякі ґарантії безпечности і замість Житомира обіцяв там зїхати ся з ним. Зїздови сьому в українських кругах надавали велике значіннє, його вважали свого рода санкцією зборівської угоди — ми маємо ріжні звістки з-перед нього і по нїм, які переказують розмови про його завданнє — договорити ся про повне замиреннє українсько-польське [1998] (після того як київський зїзд сих сподївань не оправдав — стали говорити, що се буде на новий рік, підчас сойму).

Призначав ся київський зїзд «на третю недїдю після Покрови» — в дїйсности відбув ся в серединї падолиста. Два тижнї по своїм листї до гетьмана, 26 с. с. жовтня. Кисїль вїздив з усею можливою для нього парадою до своєї столицї в супроводї шляхти, що з ним кочувала над Случею. Одначе «з черню надутою теперь ріжно йому вело ся», як він доносив королеви, і не можучи дочекати ся гетьмана, на котрого покладав всї надїї, він підмовив митрополита й печерського архимандрита їхати з ним до Білої Церкви, де гетьман, мовляли, пробував; але на дорозї в Василькові дістали на нічлїгу відомість, що той надїздить з иньшої сторони, від Канева, і поспішили назад. Справдї, гетьман приїхав і разом поправив усе. «Козацька юрисдикція уступила ся», її місце заняла введена в житє воєводою юрисдикція королївська. Відновлено власть маґістрата, і вступивши в справованнє свого уряду, воєвода нарештї по стількій перерві в функціях коронного суду вчинив розправу над убийцями незадовго вбитого своїми слугами місцевого шляхтича Голуба, засудив їх на смерть і «мечем королївським» (себто маґистратського ката) виконав над ними засуд смерти, «маючи глядачами що найменьше 20 тис. козаків» [1999].

Про всї сї блискучі успіхи своєї місії й своєї полїтики взагалї воєвода поспішив повідомити й утїшити короля в звичайнім для нього напушистім і хвальковатім листї. По його словам, він добив ся «певними способами», що спорядженнє реєстру кінчить ся вже й на сїм боцї і за Днїпром. Заспокоїв гетьмана, збентеженого вістями про приготовання до війни з польської сторони, і підтримав його в льояльности й певности що до королївської ласки. Полагодив по можности, «як нинїшні обставини позволяють», иньші справи, так що митрополит прибуде на сойм, і посли козацькі приїдуть, покладаючись на слово воєводи. Про те, що йому не вдало ся, воєвода за краще вважав не згадувати. Виговський, що був з гетьманом в Київі, оповідав московському послови, що воєвода переказав гетьманови від короля бажаннє, щоб королївських урядників пущено до городів, і гетьман аби написав по городам, щоб люде їм були послушні, але гетьман відказав, що до сойму, поки «всї мирові статї не будуть закріплені в правду», він урядників у городи не пустить. І від Вишневецького були у гетьмана у Київі посли «і просили з великим прощеннєм, щоб позволив йому післати до своїх маєтностей урядників, християн (православних), а не ляхів (католиків)» і гетьман йому теж сказав, що до закінчення сойму нїкуди урядників не пустить, а що до Вишневецького, то він по соймі розважить і дасть знати, чи можна буде його урядників коли нибудь пустити [2000].

Про все се воєвода не згадував. Зате пильно остерігав короля, що хоч гетьман і все військо щиро прагнуть покою й пильно коло нього заходять ся, належить вистерігати ся всього, що б могло викликати нову війну. «Бо тут готовість всяка, той же союз (з Ордою) і ті ж сили, чернь готова на все і завзята на панів своїх бажає війни». Гетьман готов навіть оружно виступити против черни, але такий конфлїкт, очевидно, самому воєводї представляв ся рісковним, а переспектива нової кампанїї — дуже небезпечною. «Настала б війна народня, війна за віру, а до чого б вона могла б привести, мали ми недавнї і жалісні докази». На випадок якби розстроєне здоровлє не дало змоги прибути на сойм йому самому, воєвода просить одного: «на війну не пориватись» [2001].

Разом з листом воєводи пішов мабуть і лист гетьмана до короля, написаний від себе і війська підчас побуту в Київі. Гетьман писав, що хоч до війська «доходять ріжні (непевні) слухи», але він вповнї покладаєть ся на слово і писаннє короля і сповняє його волю: спішить як скорше перевести ревізію війська і сподїваєть ся скінчити її до закінчення сойму, виправляє козацьке посольство на сойм; просить також королївської інструкції, як має поступити супроти бажання хана, що жадає на основі союзної умови присилки козацького полку («дві або три тисячі люду») для задуманої експедиції на Черкесів [2002].

Гетьман писав сього листа, видко, перед тим як отримав королївські листи, що заховали ся в записях королївської канцелярії. Перший з них має дату 12 падолиста. Король висловляє вдоволеннє з одержанного ним листа від гетьмана і війська з запевненнями підданства і бажань нагородити християнству все зле, що стало ся в останнїй війнї. Заохочує гетьмана далї вести розпочате: споряджати військо і «упрятуватя» своєвільні купи, «аби кожен безпечно в домі своїм сидїти міг і правдивий покій наступив по такій великій війнї». Пригадує ще не зведені козацькі війська з граничних територій: «маючи відомість, що ще й досї козаки зістають ся в деяких місцях в кн. Литовського, як от у Любечу, Лоєві й Стародубі, жадаємо від вірности твоєї, аби їм з тих місць і з иньших, коли б вони ще десь були, велїв доконче уступитись, — аби сповнено було у всїм деклярацію нашу, котру як ми згідно з словом нашим королївським всюди велїли заховати, так і вірність твоя старатимеш ся з успіхом, щоб і з сторони твоєї нїчого не дїяло ся всупереч їй» [2003].

Другий королївський лист записаний в тій же книзї його канцелярії, без дати, але як зміст показує — зладжений в переддень сойму, був правдоподібно відповідю на писаннє гетьмана з 8 жовтня. Король знов запевняв в своїй прихильности до козацького війська, обіцяв дати докази тої ласки своєї посольству козацькому, як воно прибуде на сойм — і принаглював гетьмана, щоб на сойм доконче наспіло не тільки посольство, але й реєстр (далеко потрібнїйший, розумієть ся). Давав до зрозуміння, що реєстр доконче мусить бути перед кінцем сойму [2004]; знов клав на серце гетьманови, в тих самих виразах другу пекучу справу — «аби своєвільні купи в тих сторонах упрятав, щоб кожен безпечно міг сидїти в дому своїм, і спокій правдивий настав, — бо з нашої сторони все сповнити ми звелїли, що в деклярації нашій обіцяли» [2005].

Третїй лист короля був відповідю на писаннє гетьмана з Київа, переслане королеви разом з посвідченями Кисїля що до льояльних замірів гетьмана й війська. Король поспішив висловити своє вдоволеннє з таких доказів їх доброї волї. Він писав, що й так не сумнївав ся з льояльности гетьмана й війська Запорозького по даних обіцянках, а все таки з приємністю прийняв його відомости, що вже й реєстр кінчить ся, і посольство з ним посилаєть ся (як бачимо, король вмовляв в гетьмана більше, нїж той написав в своїм листї дїйсно), так само й засвідчення київського воєводи про заходи гетьмана коло сповнення постановленого і втихомирення своєволї. Просив бути певним його ласки, «вірити цїло самому слову нашому королївському, не даючи віри нїяким пустим вістям». «Бо ті війська, котрі маємо там і будемо мати, задержали ми не для чого иньшого, тільки для виконання того, що постановлено — аби ми їх могли ужити против кождого, котрий би важив ся противитись волї нашій і постанові, недавно учиненій». На посилку 2-3 тисяч козаків в поміч ханови давав повну згоду і поручав гетьманови настановити над ними «досвідченого і доброго полковника, котрій би славу нашу і гідність війська нашого Запорозького підтримати міг» [2006].

Незалежно від пригадок гетьманови король звернув ся і безпосередно до козацького війська розложеного на пограничу, жадаючи, щоб воно уступило ся. Маємо унїверсал виданий до «полковників, сотників, атаманів, асавулів і всїх молодцїв в старостві Барськім, де король посилаючи ся на деклярацію свою [2007], в котрій мовляв староство Барське значить ся між територіями призначеними на становища коронного війська, — повідомляє козаків, що призначив се староство на становище Богуславови Радивилови, і наказує їм уступити ся з Бару і всього староства Барського і не боронити Радивиловим людям розкватирувати ся там [2008]. Унїверсал сей, висланий правдоподібно не тільки на Поділє, а і в «иньші місця», де ще стояло козацьке військо, зістав ся документом безрезультатности королївських пригадок гетьманови, котрі той вважав за краще просто промовчувати — однаково не можучи нїчого приємного пообіцяти в сїй справі.

Дипльоматичні зносини осени 1649 р. і гетьманська полїтика: чигринські авдієнції, відновленнє відносин з Ордою, гетьман пильнує заінтересувати хана, зносини з Портою та її васалями, зусилля до роздмухання більшого міжнароднього полїтичного конфлїкту, пляни похода на Москву, мотивованнє його в укр. масах, занепокоєннє сими вістями в Москві, місія Неронова до Хмельницького, дипльоматичний обряд гетьманського двору по його реляціям, гетьман висловлює своє невдоволеннє і докори московській полїтицї, погрози Донови, прихильнїйші ноти при прощанню, поголоски про союз України з Кримом против Польщі.

З київського зїзду з Кисїлем, давши всякі можливі для даної хвилї докази своєї льояльности для річи-посполитої, гетьман поспішив до Чигирина, аби прийняти зграю послів і висланців, що чекали побачення з ним [2009]. Пильнуючи до слушного часу затримати добрі відносини з королем з найменьшим нарушеннєм українського statu quo, заходив ся він заразом скріпити і поширити свої дипломатичні звязки, заручити ся угодами й союзами, не тільки на випадок зірвання з Польщею, що де далї виглядало все більш неминучим, а і для більшої ваги й самостійности в своїх відносинах до неї, поки вони ще трівали. На жаль, і сим разом маємо з сеї сфери гетьманської полїтики переважно самі відірвані звістки, поголоски й чутки, які не зовсїм можна навіть повязати до купи.

Перед усїм, як ми бачили, гетьман постаравсь утримати в цїлости й силї свій союз з Ордою, стоїчно знїсши зраду хана під Зборовим, вдоволивши всї його бажання і не завагавши ся навіть стягнути на себе обуреннє й гнїв народнїй за надмірну улеглість татарській волї (в справі ясира). Сею дорогою цїною він окупив справдї захованнє тїсного контакту і приязни з ханським двором і посміяв ся з похвалок польського правительства, що зборівськими уступками воно, мовляло, розірвало такий небезпечний для Польщі козацько-татарський союз. Союз зістав ся цїлим і ненарушеним. Частина орди, як і торік, лишила ся під рукою у гетьмана, в сусїдстві Чигрина [2010], а на другий рік, з огляду на татарські недостатки — неврожай збіжа й трави від саранчі, він позволив Татарам по всьому Заднїпровю прикочувати під козацькі городи, за двадцять-тридцять верстов, щоб їздити до міст на торги і купувати всяку харч [2011]. Служило се на осторогу Польщі — і ще більше може всїм домашнїм мальконтентам, охочим підняти руки против непопулярної гетьманської полїтики: против них гетьман кождої хвилї міг пустити орду.

Хана ж він пильнував привязати до себе ріжними обіцянками й плянами, які могли б заінтересувати його й Орду. Виговський оповідав московському послови, що гетьман убезпечав хана, аби він «жив не боячись турецького царя, бо він, гетьман, буде боронити його, кримського хана», і посилав своїх послів до турецького царя за порозуміннєм з ханом, «щоб турецький цар кримського царя не переміняв і нї в чим його не тїснив». Безпосередньої відповіди на се посольство до Високої Порти, вислане гетьманом за порозуміннєм з ханом, як з сього виходить — дуже скоро по поворотї з-під Зборова, ми не маємо — тільки в листах привезених турецьким посольством лїтом 1650 р.; в дуже підчеркнених виразах задоволення, які там читаємо, можна справдї побачити потвердженнє того, що демонстрованнє сього союзу перед диваном з боку гетьмана і хана мало значіннє певної полїтичної остороги на адресу Порти [2012]. Тїсний союз з ханом вводив Україну в систему держав, в головах котрої стояла Порта — тепер дуже ослаблена двірським переворотом і більше нїж коли небудь готова цїнити всяку перспективу свого зміцнення, і з другого боку він же давав ханови добру опору — прикладом попереднїх союзів з козаками — супроти всяких можливих несподїванок з боку нових фактичних правителїв Порти. Разом з тим гетьман зручно заохочував хана ріжними проєктами спільних воєнних операцій в інтересах Криму: походу для покарання ворохобників Донцїв, непокірних Черкесів, експедиції на московські україни і т. д. Ми зараз вернемось до тих поголосок, котрі пішли про сї проєкти — тепер тільки зазначимо, що вони зявляють ся зараз же по зборівській угодї, коли гетьманови так важно було утримати тїсну спілку з Ордою -нїзащо не дати польській дипльоматії її розбити.

З иньшими турецькими васалями — Семигородом і волоськими князївствами гетьман також не залишив обміняти ся посольствами зараз же по зборівській угодї, щоб запевнити їх, що вона нї в чім не зміняє його полїтики, і з тим поновити й скріпити завязані полїтичні звязки. До Ракоція вислано в посольстві Тетерю, з заохотою, аби князь не залишав своїх плянів в Польщі й рахував і далї на спочутє і поміч гетьмана; Ракоцій відповів на се перепросинами за те, що не підтримав козаків в їх кампанїї з Польщею, як то собі бажав гетьман, але в будучій війнї, просив, аби гетьман рахував на нього певно [2013]. Разом з тим він прикладав руки і до полїтики гетьмана на Волощинї — полїтики дуже складної і все ще не ясної в подробицях. Волоські князївства здавна стали клясичним гнїздом полїтичної інтриґи, в котрій не легко буває розібратись; очевидно і сим разом противники молдавського господаря Лупула хотїли використати козачину против нього, а Лупул старав ся затримати приязні відносини з гетьманом, але не досить ішов на руку йому і Ракоцієви, бо по щирости тягнув до Польщі, дуже цїнив свої звязки з Радивилами, і се рік пізнїйше привело до звісної козацької експедиції на Молдаву [2014].

Заходами про утриманнє приязних відносин з боку української дипльоматії її робота, розумієть ся, не кінчалась. Її очевидно гнїтила та полїтична рівновага, що уставила ся в Східнїй Европі з 1630-х рр. так міцно, що нї-руш не можна було її захитати — навіть всїма зусилями покійника Володислава. Ігумен Йона з Батурина доволї влучно охарактеризував перед московськими властями сю козацьку тактику, — що козаків непокоїть згода Польщі з усїми сусїдами: «з Москвою, з турецьким султаном, з нїмецьким королем і з иньшими охрестними царствами — щоб король і пани-рада, зєднавши ся з котроюсь державою, на них, козаків, війною не пішли — бо вони, козаки, надїють ся тільки на одного кримського царя» [2015]. Гетьманови й старшинї хотїло ся бути в центрі якогось конфлїкту, щоб грати ролю язичка при вазї, своїм союзом і помічю даючи перевагу тій чи иньшій сторонї і дорого кажучи їх собі оплачувати, себ то хотїло ся того, що прийшло пізнїйше, з 1654-1655 роками — прийшло запізно, коли козаччина була вже сильно виснажена й не могла використати сих обставин, як могла б в рр. 1648-1649. До того часу всї силкування її, щоб якось кинути Москву на Польщу, або Польщу на Турцію, Крим на Москву, не приводили до бажаних результатів, не вважачи на всї дуже витрівалі (хоч і досить примітивні) заходи в сїм напрямі.

Гетьман і його товариші з спочутєм притакували мріям польських полїтиків, що відогрівали Володиславові пляни лїґи против Турків. Самі розвивали пляни великого союзу християнських народів против Порти, запевняли, що наслїдком тїсного союзу з козаками і Татари підуть тепер з ними против Турків. І заразом з таким же спочутєм відкликались, а може й піддавали Ордї пляни походу на Москву, на Дін і т. иньше. Заховані в доволї значній скількости дипльоматичні акти й донесення московських аґентів з сього часу досить докладно малюють сю сторону гетьманської полїтики.