Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Бранцї козацькі й татарські, зловлені під Зборовим 4 (14) серпня, оповідали: «Вчинають ся між ними битви й бунти; чернь хоче, аби їх розпустив, бо голод у них, і сила їх гине. Хан хоче відступити, тому бо Хмель його запевнив, що здобуде за кілька день, і про короля казав, що нїколи не прийде в поміч обложеним. Хмель до хана перевіз ся і стали по-за черню, не вірячи їй» [1910].

Гетьман і старшина могли себе потїшати, що становище реґіментарів в облозї ще далеко тяжше і скрутнїйше. Про те, що дїяло ся там, може дати понятє лист, писаний до короля серед сеї збаразької аґонїї. «Ми в останнїй бідї. Неприятель окружив нас довкола, що й птах до нас або від нас не перелетить. Листи наші до вашої кор. милости переймано. Нас стане лише на кілька днїв, бо не тільки що військо зістало ся без коней, не тїльки що не маємо живности і дальше кількох день не можемо витримати, але найгріше, що й пороху не маємо, а неприятель наступає великими штурмами, а наші, захоплені ними, силу пороху мусїли вистріляти. Коротко сказати — нема пороху, ледви на три днї... На гідну згоду нїякої надїї! Хмельницький сподїваєть ся вже бути паном цїлої Польщі. Голод незвичайний і нечуваний, працї щоденні і небезпеки поносимо — але пороху не маємо і на кілька день», і т. д. [1911].

Днї збаразького війська здавались пораховані, і брак припасів, пороху, повне вичерпаннє сил привели б його до капітуляції неминуче — коли б не угода з ханом, котрої не раз пробувано, як бачили ми, й облеженцями, тільки безуспішно, — а несподївано осягнено з иньшої сторони: з інїціативи короля й його канцлєра, котрим отак привело ся несподївано відограти рішучу ролю в сїй кампанїї.

---

XIV. Зборівська угода й її безвиглядність.

---

Королївський похід і зборівська бльокада: повільність королївського походу, оптимістичні погляди, робленнє настрою, унїверсали до українського народу, настановленнє гетьманом Забузького, потайний козацький марш на зустріч королеви.

Король взагалї не дуже спішив ся на театр війни, котрої головний провід заздалегідь узяв на себе. Рушивши 13 (23) червня з Варшави, він за місяць був ще тільки в Замостю, на півдороги до Збаража. Три тижнї просидїв в Люблинї: нїби збирав військо, нїби радив ся, і взагалї своїм поводжіннєм викликав загальні сумнїви й підозріння. Зібрав решти чужоземного війська, закликав визначнїйших панів, щоб прислали до нього свої полки, — але з сим ще нїяк не можна було йти на Хмельницького; радили йому не йти далї — але він і сього не слухав. Добивались, щоб видав останню оповістку про загальний похід — не хотїв. Вийшов тільки наказ мобілїзації шляхти сусїднїх воєводств: Руського, Белзького і Люблинського. Ій наказувало ся спішитись до короля зараз, прикладом волинської шляхти, що змобілїзувала ся з власної інїціативи, не чекаючи останньої оповістки. Всїй иньшій шляхтї визначував ся день 11 серпня тільки ще для пописування, так що на театр війни до кінця серпня вона не могла поспіти [1912]. Всї обвинувачували канцлєра за се занеханнє мобілїзації, і в пізнїйшій інструкції на соймики він оправдував ся ріжними мотивами, які промовляли против загального походу [1913].

Ситуацію, як її представляли в королївських кругах, малює цитований уже лист короля до Радивила з Люблина, 3 (13) липня [1914]. Були певні, що від Москви й Семигороду нема небезпеки; хан буде відкликаний наслїдком погрому турецької фльоти Венеціянами. Коли ще до того литовське військо війде в Україну, можна сподївати ся, що кампанїя буде лїквідована сама собою без шляхетської мобілїзації, — яка до того ж і заповідала ся зовсїм не світло. Що литовське військо королївський наказ сповнить, в тім не сумнївали ся, і в середнїх днях липня с. ст. в королївськім обозї було повно відомостей про сей литовський похід на Київ — як там «литовське військо під Київом жінок козацьких мацає» [1915]. Про козацькі й татарські сили під Зборовом, про скрутне становище облеженцїв в королївськім війську не мали нїякого понятя, і навіть деякі досить трівожні відомости від бранцїв не могли розбити доволї, а навіть — дуже оптимистичних поглядів на ситуацію. Порядних «язиків» нї козацьких нї татарських нїяк не вдавало ся дістати до останнього моменту [1916].

Так от поволї, збираючи панські й повітові полки, король ішов з Люблина на Красностав, Замостє, Сокаль, Радехів, Топорів. Під Сокалем, в половинї липня с. ст., в листах з королївського обозу його військо рахуєть ся тільки на сїм тисяч, під Топоровим, в останнїх днях липня — вже на шіснадцять тисяч [1917]. Тут, під Топоровим, король одержав лист з Збаража, принесений одним товаришом [1918], де облеженцї сповіщали короля про своє розпучливе становище — що ледви кілька день можуть вони ще тримати ся. Але й сей крик відчаю не подвигнув короля до особливої поспішности. Рахували, що йдучи далї таким же маршом, він зможе поспіти під Збараж на 11-12 с. ст. серпня, що було рішучо за-пізно. Виправданнєм служили тяжкі дороги, що порозмокали від дощів, які зачали ся в тій порі і привели їх справдї до неможливого стану.

Замість воєнної акції штучно надроблювано настрій. Відомости про грізні сили неприятеля, очевидно, затаєно від своїх, натомість старанно поширювано далї все те, що могло настроїти військо оптимистично: про невдоволеннє, розрухи, анархію в таборі Хмельницького, про реакцію серед селянства, що мовляв кидає повстаннє й повертаєть ся до своїх панів, і т. и. Оповідано, що Хмельницький, довідавши ся про похід короля, вже навіть відступив від Збаража, і всяку всячину в тім родї [1919].

В обозі під Радеховим, 26 с. ст. липня король видав унїверсал до «всїх тих, хто під теперішню зраду зібрали ся до Хмельницького, наших підданих і черни всеї» — як він до них звертаєть ся на вступі [1920]. «Бачите самі», пише король, «що з вами дїєть ся — як богато людей з руського народу взято в поганську неволю, як богато побито, як богато церков призначених на хвалу божу збезчещено! Страшно й згадати, скільки лиха стало ся — не через вас, а через того зрадника Хмельницького, що змовивши ся з поганством на кров християнську, і тепер Татар тримає на погибіль вашу — аби ви, боячи ся того поганства, послушні були тому зрадникови! Отже не на те йдемо тепер з військом нашим, щоб губити вас — невинних і обманених, але на те, аби вас визволити з сїтей поганських, в котрі вас посадив той зрадник Хмельницький. Будьте ж вдячні нам за ласку нашу й покинувши зараз того зрадника, найдальше за чотири днї вертайте ся до домів і послушности панам вашим. А ми вас в оборону свою беремо, що нїякої кари вам не буде й зістанете ся при правах і стародавнїх звичаях ваших». Унїверсал сей мав бути обісланий по містах і селах — історія одначе мовчить про те, чи були зроблені які заходи для того, щоб донести його до дїйсних адресатів — повстанцїв, до котрих він звертав ся [1921].

Два днї пізнїйше, під Топоровим, король видав другий унїверсал, ще більш рісковний — звернений до козацького війська: «до полковників, асавулів, сотників, атаманів і всїх молодцїв війська Запорозького». Король нагадував їм, як він на початку свого пановання «подав» їм гетьманом Хмельницького «через післаннє йому корогви й булави», в надїї на його обіцянки вірности. «Одначе той зрадник Хмельницкий, негідний імени християнського, не залишив звязку з поганством і обманувши нас — завсїди вірних попередникам нашим, королям польським, затягнув поган на кров християнську і на погибіль народу руського й старинної віри грецкої». Комісії скинув ся, посла королївського затримує (Смяровского б то), і нарештї наступив на військо королївське. Тому король складає його з гетьманства і проголошує за зрадника, а на його місце подає гетьманом Семена Забузького.

«Хто з вас того наказу послухає й пристане до згаданого Семена Забуського, тих ми до ласки своєї приймаємо, всї вини одпустимо і при правах і вільностях заховаємо, — знаючи, що ви тим зрадником були обманені. Коли ж би між вами знайшли ся такі непослушні, що тою нашою ласкою королївською й осторогою погордили, — надїємо ся на Бога, що нам поможе на тих віроломцїв: дасть їх нам на пімсту і кару за їх злочин [1922].

Тутже сьому Забузькому — давньому нашому знайомому ще з подонських степів, що потім під Пилявцями перейшов до Поляків і сього року брав участь у королївськім походї [1923], надано гетьманські клейноти: король через канцлєра передав йому булаву, «і дано йому чотирох вязнїв, аби з ними міг розіслати унїверсали» [1924]. Операції нового гетьмана, як бачимо, були на разї дуже скромні. Рудавский додає, що король при тім визначив ще й цїну за голову Хмельницького, і се зробило сильне вражіннє на нього [1925]. Може скорше на польське військо? Якось трудно увірити, щоб король і його канцлєр, невідмінний ментор його полїтики, були так наівні, аби думати, що сї унїверсали післані з чотирма бранцями зроблять якесь вражіннє серед козаків. Мабуть скорше мало ся на гадцї підняти дух свого війська такою безоглядною розправою з грізним ворогом, бодай на папері, та ухилити нарікання на короля і його канцлєра за двозначну полїтику супроти козацтва.

Стративши по сїм ще кілька день на тяжкій, розмоченій дощами дорозї з Топорова на Білий Камінь і Золочів, 3 (13) серпня став король за півмилї під міст. Зборовим, і тут забавив ся день, чекаючи, поки понаправляли мости й гати на багнистих берегах Стрипи, щоб звідти йти на Озїрну й Тернопіль. Військо було під вражіннєм останнїх відомостей язиків, що Хмельницький з ханом, довідавши ся про зближеннє короля, уступають ся з-під Збаража, тому наступало відважно й певно. Одначе над вечір звідкись рознесла ся по війську чутка, що показав ся неприятель. По словам офіціальної реляції, було вислано на звіди кілька хоругов під проводом одного з найбільш випробованих ротмістрів і вони вернули ся з звідомленнєм, що оглянувши пильно околицю на три милї, нїде не помітили нїкого. Тим часом ся вість не була марна. Дїйсно, гетьман, з напруженою увагою слїдячи за рухами польської сторони і безперечно знаючи докладно кождий крок короля, вважав сей момент за хвилю рішучої розправи.

За кілька день перед тим він пересунув головні сили свої під Збаражем під Старий Збараж, далї на захід, де віддаленнє й хвиляста місцевість робили невидними для Поляків всякі зміни в козацькім таборі (польський дневник записує сї переміни під днем 9 н. ст. серпня) [1926]. Відси він міг кождої хвилї непомітно вивести свої сили против королївського війська. Убуток козацького війська заступлено ватагами повстанцїв, покликаних на сей час, а оден з старшин мав виїздити на гарцї під гетьманським значком: «на держаку два прапорцї гусарські: оден білий, а другий червоний». [1927] Усильна канонада, приступи й гарцї мали заняти увагу облепсенцїв й не дати їм помітити вихід головних сил [1928]. Тим часом в нїч під 5 (15) серпня виведена була в поле орда, а за нею козацьке військо, і вони рушили на королївський табор, що стояв в віддаленню шести миль. Коховский записує оповіданнє, як гетьман, підїхавши під польське військо над раном, з дубини, що була під Зборовом, вилїзши на високого дуба, докладно оглянув місце, слїдив за переправою польського війська, і вернувши ся дав плян ханови: сховати ся в тій же дубинї і відти зробити напад на Поляків.

Стріча під Зборовим, «конфузія» 5 (15) серпня, нїчна рада і лист до хана, посольство до Хмельницького, королївський лист до Хмельницького, битва 6 (16) серпня, лист Хмельницького до короля, траґічність моменту. Зборівське замиреннє: офіціальне представленнє подїй, королївське розгрішеннє Хмельницькому, навязаннє переговорів з ханом, перший зїзд, другий лист Хмельницького, зїзд гетьмана з Осолїньским, козацьке посольство у короля, третїй лист гетьмана, угода короля з ханом, дозвіл на «ясир» з України.

Нїчого не підозріваючи, король в недїлю 5 (15) серпня, на католицьке свято Успенїя, вислухавши службу божу, перейшов з піхотою за Стрипу і став табором, а за ним почав перевозити ся обоз. Решта війська стояла позаду, за місточком. Лїнїя війська незвичайно розтягла ся, на які півтори милї, по обох берегах річки. День був туманний і дощовий, і се ще більш утрудняло рух і орієнтацію. Користаючи з сього, орда подїлила ся на дві части, і одна зайшовши за ріку вдарила ззаду в ті полки, що там стояли. Стало ся велике замішаннє: деякі не витримавши натиску кинули ся в розтїч; иньші, відступивши до возів, боронили ся відти, і дуже богато полягло народу, «бо ордї заборонено було брати вязнїв, тільки рубати». Разом з тим друга частина орди напала на королївське військо з фронту: тут теж настала велика «конфузія», і як би не присутність короля, що особисто стримував і опамятував своїх, обіздячи полки з голою шаблею і наказуючи вбивати втїкачів, повторила ся б зовсїм пилявецька історія. Кінець кінцем польське військо відборонило ся, і перед вечером Татари відступили й стали кошем [1929].

Новий день, очевидно, мав привести нову битву, в дальшій перспективі — бльокаду. Супроти переважних неприятельских сил, невигідної позиції, повної неприготованости до оборони королївського війська його становище було дуже небезпечне; обережні остороги давані королеви й канцлєрови против сього походу здїйсняли ся тепер в повній мірі. На воєнній радї, що стала ся зараз, піддавали ся ріжні проєкти ратовання ситуації: вивезти короля з обозу, щоб він міг вернути ся на чолї шляхетських полків, а війську тим часом заложити ся табором; старати ся пробитись оружною рукою через неприятельське військо; війти в зносини з ханом і попробувати перетягнути на свою сторону. Сей останнїй вихід канцлєр вважав досить надїйним, і король прийняв проєкт свого оракула.

Зараз написали до хана лист. Автентичний текст його, здаєть ся, не дійшов до нас — може не припадково. Офіціальна реляція підчеркувала, що він був уложений в тонї, який не позволяв думати, що король уважав себе переможеним. Офіціальний текст, записаний в книгах коронної канцелярії, дїйсно більше докоряє, нїж заохочує [1930], дїйсний текст мабуть більше обіцював, нїж докоряв [1931], — або на словах було переказано таке, що злагоджувало докори й давало обіцянки замість погроз. Король нагадував ханови ласку польську, котрої він зазнав, живши замолоду бранцем в Польщі, порушував справу упоминків — заохочував до відновлення старої приязни, себто одержання грошей за роки минулі, біжучі й будучі. З тим зараз, же післано до хана одного значнїйшого бранця-Татарина, але йому придано ще й другого післанця: священика, який мав доручити лист від короля Хмельницькому. [1932] Не знаючи, яке вражіннє зробить лист на хана, не хотїли, очевидно, гнївати й гетьмана, і забуваючи недавну комедію з номінацією Забузького, й йому давали нагоду до відновлення зносин:

«Порушив жаль наш королївський маєстат», писав Хмельницькому король, «коли дійшла нас відомість, що вірність твоя, заявивши з усїм нашим військом Запорозьким належне вірне підданство і зазнавши нашої королївської ласки в наданню булави і корогви від нас — замість кінчати комісію згідно з пунктами списаними з нашими комісарами, не тільки затримали-сьте нашого посла, післаного на те, щоб задоволити всї ваші жадання, але й на ту частину війська нашого, що ми вислали для стримання бунтів простого поспільства, яке нїколи не належало до Запорозького війська, ви на те військо наступилисьте і наступаєте по сей день.

«Справдї, по таких, повних покори й підданського афекту листах, писаних до нас, і по уложенню пунктів з вельможним воєводою — тодї браславським, а тепер київським, нїколи не сподївались ми, аби сьте мали підносити руку свою на нас, пана свого і помазанця божого! Бо того ще не бувало від віку, але завсїди військо Запорозьке дотримувало віру і честь підданську й кров свою виливало за достоєнство королїв, панів своїх, і за цїлість речипосполитої. А ми й поготів — коли вже самі бажали-сьте мати нас паном своїм, і на щасливу елєкцію нашу присилали своїх послів до річи-посполитої, радячи їй, аби памятала щасливі панування покійного пан-отця і брата нашого, найяснїйших королїв, і не шукала чужих панів, а нас посадила на тімже престолї, — сподївались ми від вас тим більшої охоти і вірности підданської до маєстату нашого.

«Тому й річ-посполиту привели ми до того, що вона на наші руки віддала всї жалї свої, й війську Запорозькому пробачила, і бажали ми до решти, через нашу комісію і комісарів, заспокоїти нашу державу. Богом нам повірену, а сильно знищену крівавим домашнїм замішаннєм — на великий жаль всїх заграничних християнських народів, а на потїху тільки самого поганства. Тому ж і тепер, самі своєю особою рушившись і зблизивши ся, з тим до вірности твоєї і до війська нашого Запорозького посилаємо, бо хочемо гасити той огонь нашою королївською повагою, Пана-Бога взявши до помочи, — а не заходити в якісь дальші воєнні проґреси.