Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Се дїйсно була ласка божа для Поляків, що з козацької сторони даремно упущено цїлий місяць від кінця перемиря, і тільки в серединї червня гетьман став присуватись до Поляків. 13 с. ст. червня він був недалеко Пиляви — тут прилучила ся до нього білгородська орда. 21 пройшов милю за Базалїю (коло горішньої Случи) — на передї йшов полк Нечая, замикав похід миргородський полк Гладкого, гетьман ішов в центрі, орда по обох крилах, — як оповідав козацький бранець [1886]. Тільки тиждень пізнїйше підійшов під Збараж — коли польські війська встигли вже обєднатись, яко тако запровіянтуватись, заложити табор і приготовити ся до оборони. Загальний провід признано Вишневецькому, з огляду на його авторітет і популярність у війська, і йому дїйсно вдало ся підняти дух і дісціплїну в деморалїзованім таборі. Одним словом по попереднїм безладю зроблено все можливе, щоб стрінути грізного ворога в якімсь порядку. Правда, видано при тім у власть повстання всю Волинь і Поділє, з виїмком тільки західнього погранича, але зате було більше надїї на поміч з Польщі, а на литовське військо Радивила покладали ся сподїванки, що він з-за Припети рушить в київське Полїсє і зробить діверсію в тил козацького війска. Дуже цїнною для Поляків обставиною було також се, що Ракоцій не рушив ся й не зробив тої діверсії від заходу, котрої бажав від нього гетьман. Коли се дїйсно було заслугою польської дипльоматії (як се представляло польське правительство), а не випливало з иньших обставин, — то Поляки могли справдї похвалити ся сїм успіхом [1887].

Радивил по погромі Голоти дїйсно збирав ся рушитись — коли не на Київ, куди його посилали польські реґіментарі і сам король, то принаймнї в тім напрямі, [1888] і сї сподівання викликали велику трівогу в східнїй Українї і в козацькім війську гетьмана [1889].

Щоб запобігти сїй небезпеці, здаєть ся ще перше, нїж наспіли відомости про погром Голоти, або зараз по сїй вісти, гетьман розпорядив додаткову мобілїзацію в Сїверщинї й північній Київщинї: що могло ще стягнути ся звідси, мало рушити на Литву, і посунуло туди в липнї дїйсно що живо, з виїмком дїтей і калїк [1890]. Під проводом київського полковника Кричевського пішли від київського Полїся, з наказним полковником чернигівським Пободайлом від Лївобережа, і цїною великих жертв, цїною житя самого Кричевського литовська діверсія була затримана в самих початках. Литовське військо понесло настільки серіозні утрати, настільки було ослаблене битвами з Кричевським під Лоєвим, що Радивил, — постаравши ся роздути до як найбільших розмірів свою побіду (що і вдалось!), вважав можливим спочити по нїй на лаврах і завернув своє військо на спочинок по трудах, полишивши козацькому війську кінчати кампанїю [1891].

Такий вислїд литовської кампанїї виявив ся одначе пізнїйше: рішуча битва під Лоєвим стала ся 21 (31) липня, реляція Радивила про неможливість іти литовському війську на Україну була вислана до короля 24 с. ст. липня. Тим часом, поки сей вислїд був невідомий і сумнївний, гетьманови приходило ся приложити всї сили до знищення польського війська, і спішити, спішити яко мога, поки литовське військо не продерло ся в тилу на Україну, а з другого боку — не наспів в поміч реґіментарям король, що 13 (23) червня вже рушив з Варшави на театр війни.

І гетьман дійсно спішив і пускав в рух всї свої сили, видобував своєю титанїчною волею всю енерґію з них, щоб нагородити сим страчений час, — не рахуючи ся нї з засобами, нї з страшними тратами «гарматного мяса», щоб зломити і знищити передову польську армію перед приходом на театр війни її резервів [1892].

Кампанїя, що розвинула ся таким чином під Збаражем, має — розумієть ся в тих польських джерелах, з яких мусимо її студіювати за браком джерел українських, — щось кошмарно-кріваве, що з сих розмірно нових часів переносить читача в епохи азіатських етнїчних потопів, в атмосферу варварських походів на Грецію, на Рим. Без сумнїву, як там так і тут ми маємо дїло з повною односторонністю представлення, яке розмальовувало боротьбу рідних героїв з страшними хмарами варварської дичи, не добачаючи по противній сторонї того ж морального напруження, проявів високого героізму і посвячіння. Зводячи до більш правдоподібних розмів сю «ґіґантомахію», ми дістаємо за те більш реальний образ напруження великих сил, великої енерґії й великого духа.

Збаражська облога: поспіх гетьмана, сили польські, сили козацькі, орґанїзаційний хист Хмельницького, тяжке становище обложених, методи бльокади, страти козацькі, Морозенко, проби переговорів, познаки утоми, невдоволеннє Татар, безвихідне становище польського війська.

Військо польських реґіментарів тільки що встигло обєднатись з полками Вишневецького й товаришів його та поробити якісь укріплення, коли вислані ним чати дня 29 c. ст. червня, наскочивши під Чолганським Камінем на передові полки гетьманські і погромлені ними принесли до табору грізну вість, що неприятель наступає великими масами. В таборі від того настало велике завірушеннє, спішно заходили ся коло провіантовання, коло спровадження обозу кн. Вишневецького, що ще не війшов до табору. Приходило ся робити се серед крівавої сїчи з передовими козацькими й татарськими силами. Того ж дня зачали ся татарські гарцї під містом і перші приступи козацькі, против котрих польські реґіментарі вивели в поле свої сили, щоб піддержати відповідний настрій в своїм війську.

Другого дня уставлені наоколо міста 30 козацьких гармат розпочали канонаду, засипаючи польський табор густим дощем ґранат, «так що лекше було знайти в таборі гарматну кулю, нїж у львівськім повітї куряче яйце того року», посмішкує оден з дневників. Разом з тим ішли козацькі приступи, які одначе були тільки прелюдїєю до головного штурму, що з усїх сторін, з величезною масою війська поведений був другого дня. «Як мухи в смолу хлопство лїзло, орда хмарою лїтаючи стріляла до валів, цїлий день був сильний натиск, і перед вечером були вже збили з валів полк. кашт. Фірлея, була вже думка — тїкати до замку, але стримав кн. Вишневецький», записує дневник. Кінець кінцем штурм відбито, з великими стратами в козацьких рядах, і сей успіх підняв в польських рядах рішучість боронити ся дальше, до упаду, не вважаючи на велику нерівність в силах.

Чим розпоряджала польська сторона, нам більше меньше ясно. Під комендою реґіментарів було коло 6 тис. війська; [1893] сили Вишневецького з його товаришами — полки Ол. Конєцпольського, Заславского, старости калуського Замойского разом раховано на три-три з половиною тисячі [1894]; всього 9-10 тис. властивого війська, і мабуть значно більше челяди [1895]. З того війська пішого, більш придатного для оборони табору було небогато, більше кінноти, котрій одначе скоро теж прийшло ся перейти на пішо, за неможливістю виживити коней [1896]. Крім війська реґіментарі розпоряджали до всякого рода робіт кількома тисячами селян, що збігли ся до міста перед облогою і служили до чорної роботи і взагалї за дешевий воєний інвентар, — поки недостача провіанту не примусила випровадити їx з табору.

Сили козацькі означити далеко тяжше. Досить популярна у сучасників цифра — 300 тис., не може бути трактована серіозно, хоч би прийняти мобілїзацію воєнних українських сил в розмірах як найширших [1897]. Цифрою 300 тисяч Мужилівський означав всю воєнну силу козацької України в тім часї, [1898] і ся цифра скорше прибільшена, нїж применьшена, і вже зовсім неймовірно, коли польські джерела, і сама офіціальна реляція [1899] означають такою цифрою козацькі сили під самим Збаражем: віддїли козацького війська ми бачили й по иньших місцях, а додаткова мобілїзація, зроблена для литовської кампанїї в північній Українї, ще могла зібрати чималу силу, отже під Збаражем була, хоч як показна, та все таки тільки частина козацької сили. Так само проблєматичне рахованнє татарських сил: «орди кримської, ногайської, азовської, білгородської» на 100 тис. [1900]. Річ очевидна, що навіть титанїчній анеґії Хмельницького неможливо було удержати в тодїшніх умовах війни і провіантовання не то що чотирохсот-тисячне, а й двістатисячне козацько-татарське військо протягом яких пяти-шести тижнїв під Збаражем в тім порядку, в якім його бачимо.

Се власне та сторона в збаразькій кампанїї, яку треба піднести, як свідоцтво незвичайних талантів Хмельницького як стратеґа і правителя, що він усю ту величезну масу воєнного народу, будь що будь не бо-зна як орґанїзованого й дісціплїнованого, бо й недавно тільки в такій великій скількости введеного в козацькі кадри, вмів утримати під час довгої, прикрої, невиграшної облоги в такім порядку — не даючи розтїкти ся анї пустити ся в мародерство. Факт, що Полякам сливе не вдавало ся діставати нїяких вістей з козацького табору, найкраще свідчить про сей лад і дісціплїну. Гетьман, обложивши Поляків, заразом — як висловляєть ся оден з сучасних істориків [1901], немов в облозї держав і своїх козаків і особливо Татар, котрих йому треба було в цїлости заховати до рішучої розправи з королївським або литовським військом. Випустивши їх раз на добичу, в загони, потім, коли б вони обловили ся, нїяким чином не можна було б затримати при собі і в рішучий момент прийшло ся б зістати ся без війська. А що значило удержати на уздї протягом яких двох місяцїв (рахуючи від вступлення її на Україну) сю голодну, розбійничу орду, - се навіть уявити собі тяжко.

Кінець кінцем приймаючи навіть найбільш скромні (а найблизші мабуть до правди) обчислення московського гінця, що був в збаразькім і козацькім таборі, — що гетьман мав з собою коло 70 тис. козацького війська і дещо більше орди, та більші й меньші вільні дружини українських повстанцїв, котрі у всякій потребі він міг мати до волї, але держати в великих масах при собі постійно не мав нїякої користи — бо вони непотрібно виголоджували околицю й обтяжали його табор — все таки козаки мали велику перевагу над польським військом — хоч би його було й тридцять тисяч (берім найвищу цифру). Обсочивши його і відтявши всякий приступ до нього, гетьман мав повну змогу стомити й виголодити його облогою і привести до капітуляції — коли б тільки був певним, що якась зміна обставин не перерве і не перешкодить сїй бльокадї. Але саме отсеї певности й не було, і через те приходило ся спішити й уживати гострійших і коштовнїйших засобів облоги. Неустанно томлячи польське військо атаками: випускаючи на обложених то козаків, то Татар, то околичних повстанців, то навіть — як оповідають поляки — гурти худоби, щоб до них вистрілювали облеженцї свої порохи [1902], страшачи їх всякими несподїванками, фортелями, криками [1903], гетьман заразом енерґійно вів земляні роботи, які все тїснїйше затїсняли облогу. Під ослоном деревляних щитів, так званих гулай-городин, козаки копали шанцї, рови, сипали вали, протягом тижня поставили одну за другою три лїнїї валів й виставили такі високі шанцї, що з них все бачили в польськім таборі, «так що й собаку в обозї нашім забивали», і щоб укрити ся від козацької канонади, Поляки мусїли копати собі ріжні нори й криївки «як кроти» [1904].

Реґіментарі скоро переконали ся, що не годні оборонити такої великої лїнїї валів, яку вони вивели з початку — «на цїлу милю, для приватних вигід та просторного стояння», як завважає автор дневника, і в тиждень по ґенеральнім штурмі зменьшили лїнїю окопів, вивівши внутрішнїй вал і перевівши потиху військо до сих внутрішнїх укріплень. Козацьке військо зараз зайняло полишені ними укріплення і з них повело ще далї свою систему апрошів. Так се повторяло ся кілька разів протягом сеї облоги, в міру того як малїло польське військо, гинули конї, зникали припаси. Вкінцї козаки підїйшли до польських укріплень на віддаль кількох ліктів, так що підкопуючись тягли гаками польські вози з припасами до себе. А заразом з високих шанцїв, які виводили в ріжних місцях «на два конї», обстрілювали все, вбиваючи кождого, хто вилазив з криївок, — так що Поляки плахтами й полотнищами від шатрів силкували ся закрити їм вид.

Разом з тим далї йшли більші або меньші бої, від часу до часу великі атаки, котрими гетьман з старшиною стільки ж мали на гадцї втомити обложених, як і підтримати енерґію серед своїх, щоб не знудили ся і не знеохотили ся нудною облогою. Богато коштувала вона й Українцїв; розумієть ся, цифра 50 тис. убитих з української сторони «окрім хорих і пострілених», котру подає польський дневник [1905], має дуже проблєматичну вартість, — але великі утрати безсумнївнї. З визначних старшини Коховский зазначує смерть старого полковника Бурляя, про котрого записує, що він був славний морскими походами, здобув свого часу Сіноп. Згинув косунський полковник Станислав Мрозовіцкий, оспіваний в популярній піснї під іменем Морозенка, «преславного козака», — «дуже жалувала його чернь», записує дневник [1906]. Пострілено славного Федоренка-Богуна, що взяв ся був підкопом висадити в повітрє одну з башт в міських укріпленнях [1907]. Нераз уже козаки затикали свої корогви на польських валах, опанувавши їх під час штурму. Нераз серед польського війська поновляли ся розпучливі гадки: кинути вали й відсиджувати ся в замку, а иньшим на останку коней попробувати пробитись крізь козацько-татарський табор. Але кінець кінцем натиски відбивано, трівогу втихомирювано — або вказуючи безвихидність всяких иньших плянів, або манячи якимись надїями — познаками зближення королївського війська, упадком духу серед козаків, охотою Татар до порозуміння з Поляками і т. д. — включно до підроблювання для сього листів, і тому подібних штук. Ріжні переговори з обох сторін за сей час підіймали ся, вели ся, переривали ся і знов поновляли ся. Реґіментарі справдї робили проби перетягнути на польський бік хана, але той не піддававсь і грозив ся, що коли Поляки не піддадуть ся, то їх за чуби повитягають з окопів; або брав ся посередничити у козаків, чого Поляки не хотїли, боячи ся, щоб не стати жертвою якоїсь скритої інтриґи [1908]. Гетьман теж — то намовляв їх до піддання, то страшив. Дневник наводить його лист, присланий 23 c. ст. липня до кн. Вишневецького. Звертаючи його листа, перехопленого козаками, гетьман писав:

«Ясному князеви Михайлови Корибутови Вишневецькому . . . приятелеви нашому, хоч і не зичливому. Повідомляю в. кн. м., що лист сей з післанцем в. м. перейнятий за Львовом в трох милях. Післанцеви голову стято, а листа в цїлости посилаю. Сподіваєш ся в. м. якоїсь помочи від короля — а чому ж самі не виходите з нори і не збираєте ся в одну купу з королем? Таж і король не без разуму, щоб будучи таким великим монархом безрозсудно тратити людей своїх. Як же він має прийти сюди на поміч вам? Без табору не можна, а з табором — є річки і потічки. Бачить то король й. м., що до себе нас дочекає, і з ним може стати про все певна згода й умова. А ваша кн. мил. не рач на нас жалувати, а собі подивуй ся: ми в. кн. мил. не зачіпали і в цїлости в маєтностях заднїпрянських хотїли заховати; а тепер, коли так — з волї божої мабуть — вийшло, зволь шукати виходу по волї своїй» [1909].

Сей епізод з перехопленим листом показував на-віч, як щільно відтяло козацьке військо всї «паси» до світу з Збаража. Таке повне відрубаннє й перерваннє всяких зносин, неможливість дістати якісь відомости дуже докучала обложенцям. Козаки — ті навпаки знали все до найменьших дрібниць, що дїяло ся в таборі — через шпигів і через дізертирів, що раз-у-раз тїкали з табору, не вважаючи на тяжкі кари, які задавали реґіментарі тим, котрих удало ся перехопити: рубали їм руки й ноги для остраху.

Але ся невідомість мала й свою добру сторону: військо піддавало ся надїям, що королївська поміч близька, може кождої хвилі впасти на козаків. Коли б воно мало відомости, яка ся поміч далека - хто зна, як би се відбило ся на поставі його. Покладали надїї також на литовське військо: бранці й підслухи оповідали, що в козацькім війську велика трівога за дїтей і жінок в незахищених східнїх сторонах, особливо по тих свіжих взірцях крівавої розправи, які литовське військо дало минулої зими на Білоруси.

Кінець кінцем козацтво все таки трималось, і додавало собі духа, дрочачи ся й перетдираючи ся з польськими вояками, до котрих вони підходили тепер віч-на-віч. Але все тяжше приходило гетьманови й старшинї тримати сї козацькі, і ще більше — татарські части в виголодженій, спустошеній околицї, в нудних обставинах облоги, в вічнім сподїванню рішучої розправи. Відомости донесені нам з уст бранцїв, без сумнїву дають нам образ дїйсних відносин:

Чотири козаки приведені до королївського обозу 14 (24) липня оповідали, що орда «дуже наприкряєть ся козакам, одно тому що їх самих беруть і стинають, а друге — що гнївають ся на Хмельницького, що так довго не можуть дістати наших, і грозять ся, що ми й вас, самих будемо стинати, коли нас довше будете тримати».

Чернець, що їздив до гетьмана по унїверсал, а попав ся польському підїздови, теж оповідав, що «Татари нудять ся даремно стоячи й козакам дорікають, що ви обіцяли зараз добути лядське військо, а так довго стоїте не добувши їх: будемо вас рубати, а з Поляками поєднаємось».