Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Стїна з стїною ударить ся, одна впаде, друга остоїться».

Початки кампанїї: мобілїзація, передові позиції, аґітаційні кличі, манїфестації української державности, проєктована головна рада на Масловім Ставі, загибіль Смяровского, реляції П. Ласка, київський попис.

На жаль, і сим разом ми не маємо відомостей, які ввели б нас у те, що дїяло ся, що думало ся, що плянувало ся в самих козацьких кругах і його осередку — серед вищої старшини, в окруженню гетьмана, в данім моментї. Те що ми маємо, відслонює тільки рубчик сеї завіси — оскільки, в додатку, ще можемо покласти ся на докладність і певність тої чи иньшої звістки.

Кисїль в половинї квітня с. ст., місяць перед скінченнєм перемиря, мав відомости про секретну раду, що відбула ся в ночи у гетьмана з самими полковниками, і після неї наступили перші початки мобілїзації: армату з-за Днїпра, з Переяслава перевезено до Мошен, і дано порученнє ордї (що кочувала під Чорним лїсом, в близшім сусїдстві волости), аби була готова до походу за два тижнї до зелених свят. Се ставили в звязок з відомостями про погром козаків на Поділю. Може мали вплив і якісь, близше нам незвісні битви коло Межибожа, що по словам Смяровского незвичайно подражнили Хмельницького [1854].

В половинї квітня с. ст. по словам гетьмана (в його розмові з Унковским, 19 с. ст.), козацьке військо й армата були вислані на польську границю; передова орда кримська під проводом перекопського бея (Карач-мурзи, що настав на місці Тугай-бея) вже прибула, білгородські (буджацькі) Татари вже йшли над Днїстер, і самого хана гетьман сподївав ся з дня на день [1855].

Козаки оповідали, що на передових позиціях стоять полки браславського полковника Нечая, Штепи-попа уманьського і винницького Федоренка-Богуна, тридцять тисяч козацького війська, зовсім поблизу польських позицій [1856], але Поляки стримують ся від усяких зачіпок, чекаючи повороту своїх послів (Смяровского), Хмельницький же затримує їх поки не прийде хан. В останнїх днях квітня він пішов ханови на зустріч, щоб провести полем, не займаючи козацьких городів.

Правдоподібно, се були поголоски, пускані розмислом для підтримування «доброї мисли» серед козаччини, так само як чутки про нейтральність Литви, про поміч обіцяну Москвою, про прихід на поміч Донцїв [1857], про те, що гетьман іде на Поділє для спільних операцій з Ракоцієм, на котрого, мовляли, хочуть напасти Поляки за його союз з козаками [1858]. Аґітаційні кличі, під котрими йшла мобілїзація, оден козацький бранець переказує в таких словах (в передачі польської реляції): «Лист від Хмельницького єсть, аби ми всї, хто в Бога вірує, купили ся єсьмо, разом до громади, чернь і козаки: запевняє, що потім панів не буде, і ми на тім щоб не було жадного шляхтича, і на згоду позволити не хочемо» [1859]. Поруч того - як згадуєть ся в однім листї, певну ролю грала поголоска, що «короля нема — вбили його Ляхи» [1860].

Ся звістка одначе стоїть досить відокремлено; иньші, більш автентичні відомости дають розуміти, що короля сим разом більш іґноровано. О. Ласко, побувавши на Поднїпровю в маю, писав: «в тих сторонах і церквах короля нема, і иньшої власти не чути, окрім гетьмана з військом Запорозьким» [1861]. Справдї, в листах козацьких урядників сього часу появляєть ся цїкава формула: Божою милостю іменем його милости Богдана Хмельницького, пана гетьмана війська його кор. милости Запорозького [1862], — де як бачимо, короля хоч і не промовчують (пропускають його зовсїм в зносинах війська з московським правительством), то все таки головою української державности виступає не він, а гетьман.

Престіж його, видимо, стояв високо. Унковский розпитуючи всякого чину людей, як вони задивляють ся на бажаннє не піддати ся під царську руку, каже що вони «у всїм поглядають на гетьмана, а говорять: Господь Бог дав нам нинї християнській вірі оборонця, від проклятої віри свободителя гетьмана Богдана Хмельницького, як його воля на таке дїло буде, а вони від нього відставати не будуть» [1863].

Нарід підіймав ся дуже енерґійно - жадний рішучої боротьби за свободу й незалежність. «Чернь з усюди плине, як муравлї» писав з Чигрина Смяровский в перших днях мая с. ст. «Козаки й хлопи на голову збирають ся», потверджував його висланець [1864]. «Полки козацькі сильні переходять що-денно з-за Днїпра вже три тижнї, в Київі, на голову йдучи за гетьманом в поле», писав о. Ласко, побувавши в Київі з кінцем мая [1865]. Кождий повинен мати по два фунти пороху й сухарів і рушити ся на даний знак — оповідали про чернигівську мобілїзацію; «з отчини кождого господаря виберають по чотири таляри Хмельницькому на ту війну [1866].

Миргородський полковник велїв «під горлом» іти в військо до гетьмана всїм, «кто може на конї сидїти», а самому полковникови з останнїми йти 26 квітня [1867].

Головні сили скупляли ся на Поросю, в порічю Русави, і туди ж, під Маслів Став (коло Русави) в перших днях мая рушила армата з Чигрина. Татарські орди збирали ся далї на захід, між Білою Церквою й Бердичовим. Для заспокоєння людности популяризовано звістку, що з ордою наново заприсяжено умову, аби вона простих людей не забирала й шкоди їм не чинила — по Костянтинів, по иньшим — аж по Вислу: тільки там вільно їй брати людей у неволю [1868].

Головна рада мала бути на Масловім Ставу, здаєть ся чи не на самі зелені свята. Хмельницький обіцяв Смяровскому відправити його з сеї ради з відповідю, але перед самими зеленим святами, 11 (21) мая викрито його потайні інтриґи, чи переговори з старшиною, і вбито; побито також і його товаришів [1869]. Кисїлїв післанець о. Ласко, загодя поміркувавши, до чого воно йде, утїк під ослоною свого ігуменського шлика з Чигрина до Київа, де йому прийшло ся бути свідком погрому вчиненого змобілїзованим козацтвом, що переходило по-при Київ, над ріжною католицькою людністю, яка ще ховала ся в Київі [1870].

Велика військова рада так і не відбула ся, очевидно. Козак-бранець з головного війська, вхоплений при кінці червня с. ст., казав, що гетьман «чернецької ради не держить, і козаки не знають, куди він іде» [1871]. Одначе Смяровский знав ще в початках мая, що театром війни буде волинсько-подільське пограниче, як і минулого року: гетьман стане на давнїм таборищі під Пилявцями, або під Константиновим, і там упорядкує військо [1872].

Перед святами був попис козацького війська під Київом на Либеди, в присутности гетьмана [1873]. Відти він поїхав до Білої Церкви, де правдоподібно був також подібний перегляд. В перших днях червня с. ст. виїхав на полудневу границю, на зустріч ханови, як казали — але хана, видко, прийшло ся чекати. Оповідали, що він вагав ся, і вже виступивши під Перекопом мав нараду з мурзами, чи йти самому: посилав ся і на весїлє доньки, і на небезпеку від Донцїв, котрих човни, мовляв, уже зявили ся на морі і можуть обернути ся на Крим; ходили також чутки про якісь некористні для хана зміни в диванї, «нїбито з Порти иньшого хана мають прислати» [1874]. Гетьманови й закупленим ним мурзам, видко, прийшло ся не мало потрудитись, і богато минуло часу, поки хана вдало ся розмахати: 10 с. ст. червня орда перейшла Днїпро під Аслан-городом [1875]. Гетьман, вирушивши десять день перед тим з Чигрина, як оповідали — з великими гонорами — і що найпікантнїйше: під ослоною нової королївської корогви, привезеної комісарами, стрів хана з військом і рушив з ними на захід, на головний театр війни, збираючи по дорозї поодинокі віддїли свого війська й татарської орди [1876].

Проволока в початках кампанїї, польські сили, козацький наступ, пополох під Межибожем, концентрація польських сил під Збаражем, марш Хмельницького, діверсія Кричевського на Литву, похід короля.

Невважаючи, що в козацьких кругах війна рішена була давно і мобілїзація вела ся загодя дуже енерґійно, перші початки кампанїї роблять вражіннє певної недороблености: бракує чогось не тільки з польської сторони, де ще до останньої хвилї, очевидно, не вірили в війну й відтягали всякі рішучі кроки, — але і з української, де теж відчуваєть ся якась недостача суцїльного пляну, сильного й тяглого руху.

Проводирі передових польських військ, дякуючи Богови, що Хмельницький потратив час і не використав їх неприготованости, підозрівали у нього якийсь «манкамент» — глубше не могли вглянути за неможливістю дістати якісь відомости: «шпигів дістати неможливо, між Русю всї зрадники, а з бранцїв анї добрими способами анї муками нїчого не можемо допитатись», як скаржили ся польські ґенерали [1877]. Поляки-бранцї, котрим удавало ся втїкти з козацького табору, переказували козацькі поголоски, що проволока вийшла через вагання і отягання хана, до котрого сам гетьман мусїв їздити в останнїй хвилї, намовляючи, щоб зістав ся [1878], і відкидаючи дещо з подробиць, може бути, що таки в сїй ахілєвій пятї козацької полїтики справдї мусимо добачати причини певних тактичних упущечь з боку козацького війська.

Воєнні сили польсько-литовські на початках кампанїї були зґруповані в трох арміях, що з трох сторін стерегли границь від козацтва: на Поділю розложило ся військо під проводом Лянцкруньского; в полудневій Волини, на лївім боцї Горини стояло військо під другим реґіментарем Фірлеєм; на Литві, в східнополудневих частях її розложені були на лежах війська литовські, що стояли під комендою Радивила. Окремо орґанїзувались сили поминених торішнїх реґіментарів: Вишневецького, Конєцпольского й Заславського під проводом кн. Яреми, в полудневій Волини. Головне ж польське військо, що мало виступати під проводом самого короля, було ще тільки в проєктї: канццлєр рішучо противив ся покликанню шляхти до загального походу, чого добивала ся партія війни, між иньшим на нарадї сенаторів скликаній в останнїх днях мая с. ст. [1879]. За радою свого ментора пішов і король; рішено поки що обєднати для спільних операцій польських реґіментарів з литовськими, і король зіставив за собою провід в воєнних операціях (пізнїйше, під час походу він передав його формально Осолїньскому).

Обєднаннє воєнних сил теж не йшло легко, бо Лянцкоруньский сподївав ся головного удару на Камінець і хотїв його пильнувати, міркуючи, що сюдою козаки шукатимуть получення з Ракоцієм; Фірлей хотїв опанувати Волинь, а литовське військо не похочувало виходити з оборонної тактики. Супроти сього козакам треба було постарати ся зайняти сї три армії на місцї, не даючи їм зійти ся до купи, і по змозї погромити їх по черзї, скорими ударами, поки польські сили не обєднали ся. І справдї з кінцем перемиря козацьке військо починає наступати на всїх трох фронтах: наступає на лїнїї Горини, як ми вже бачили; за Припеть на литовську теріторію вийшов від київського Полїся полк козаків під проводом Ілї Голоти: трохи пізнїйше і на Поділю тутешнї полковники, підкріплені частиною татарської орди, стали наступати на польські позиції в околицї Межибожа. Але тільки на подільськім театрі війни з козацького боку випроваджені були значнїйші сили. Полк Голоти, перейшовши Припеть, був погромлений литовським військом під Загалєм понизше Мозира [1880]. Погоринські полки теж були за-слабі на те, щоб звязати Фірлея: перейшовши Горинь під Заславом 21 (31) мая, він своїми чатами досить скоро вибив козаків з гориньсько-слуцького межирічя — під Шульжинцями розбито козацькі полки під проводом Донця і Таборенка, потім вибито козаків з Звягеля, вони мусїли уступити ся по всїй лїнїї за Случ. Фірлей таким чином мав повну свободу рухів і міг зєднати свої сили з подільським військом [1881].

Лянцкорунський за той же час, як хвалив ся, своїми чатами очистив волинсько-подільське пограниче вибивши козаків з Красилова, Константинова й нарештї з Острополя, де вони були замкнули ся під проводом Кривоносенка (реляції 2 і 3 н. с. червня) [1882]. Тільки потім став наступати подільський козацький корпус. Він наступив на Межибож, де сидїла польська залога, і сюди, на виручку їй, звернув ся коло 10 с. ст. червня Лянцкоруньский, взявши поміч від волинської армії. По словам участника експедиції, Кисїля-молодшого вони застали під Межибожом Нечая, «передвиїзжого Хмельницького» з 40 тис. військом, відогнали його до табору, що він собі урядив під містом, і хотїли вже його там здобувати, — але що язики, захоплені при тім, сповіщали, що наступає сам гетьман з величезним військом і Татарами, то рішили дати з того всього спокій Нечаєви й забравши з собою межибожську залогу, пішли до свого обозу [1883]. Одначе й тут відомости, що слїдом наступає Хмельницький, викликали таку панїку в польськім війську, що трохи не повторила ся пилявецька історія. «Що живо спакували юки, а декотрі мабуть і повтїкали в ночи. Панове реґіментарі, поки з хлопами була справа, рядили не найгірше, а тепер, як прийшло ся до справжнїх козаків і Татарів, зовсїм стерявши ся, тільки оден до одного їздили, а військо прислухаючи ся до них, уже було на тім стало, щоб як тільки настане ніч, кождий в свою путь: одні до Камінця, иньші до Володимира, одним словом — настало було завсїм торішнє замішаннє: оден з другим шопотїв, а кождий що мав кращого в возї, тягнув на коня».

Про те щоб держати ся після такого пополоху на сих східнїх позиціях, не могло бути й мови; забрали межибожську залогу й відступили з нею до головного табору, що прийшов під Купіль, на полудне від Чолганського Каміня. Трівога про прихід Хмельницького, як виявило ся, була фальшива: гетьман ще був далеко. Але вона зробила вражіннє на Польських реґіментарів, так що вони після безконечних торгів, переговорів, кружляння туди й сюди на волинськім пограничу, що просто до відчаю доводило військо (воно вже грозило ся скликати «чернецьку раду» й вибрати собі реґіментаря на власну руку, щоб зробити кінець тій замотанинї [1884]) — нарештї таки погодили ся між собою й зійшли ся до купи. В 20-х днях червня всї — Лянцкоруньский, Фірлей, Остророґ і навіть Вишневецький з компанїєю — до котрого умисно їздив на перепросини Лянцкоруньский, зійшли ся на тім, щоб заложити спільний табор під Збаражем. Правда, коли нарештї прийшло у них до порозуміння і реґіментарі зійшли ся тут, приспів наказ від короля — зібрати ся під Константиновим; але сього вже рішили не слухати — щоб не дражнити до решти війська, і так тяжко знеохоченого безконечними ваганнями й переходами і вже сильно здеморалїзованого. Против королївського розпорядження вказували на те що по виходї війська з східної Волини й Поділя місцева людність знову підняла ся й покозачила ся, й пробивати собі дорогу серед сього повстання було б дуже тяжко, тим більше — не знаючи нїчого, за браком шпигів, про рух головного козацького війська. «І то ще божа ласка, що Хмельницький не наступає — має якийсь манкамент в справах своїх», як писав в сїй реляції королеви Остророґ [1885].