Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Володимир

І от нічого цього немає. Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.

Він — страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев’яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров’ю, що запеклася на правій щоці.

І це не дивно: було дворище в Добрині — і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...

Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.

— Руто, — каже він, — адже нічого, нічого немає...

Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!

Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.

Ген, Добринє, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.

Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гриднє, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!

Але, виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава — Володимира, не пощастило — сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.

Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна — учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу, потикатись до Ярослава — про це нічого й думати, і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх, іти в Київ до князя Володимира — ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу... І додому, в Любеч, нічого йти — він давно зрікся діда свого старійшини Анта, батька Микули, — ні, і в Любечі його ніхто не прийме.

А йти однаково було треба. Криючись від людей, Добриня знайшов у звалищі заступ, викопав в кінці двору на схилі Ільменя неглибоку яму, приніс туди й опустив тіло Рути, прикрив його різним луб’ям, закопав жону, довго сидів біля купи свіжого зернястого піску.

Надвечір він вийшов з свого двору. Цей двір тепер уже не належав йому, прощаючись з місцем, де він прожив чимало літ, Добриня довго ходив на пожарищі, думав, що йому треба взяти з собою. Тільки він не знав, що ж йому взяти, — люди й вогонь знищили все, що він допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно — іржавий цвях-крутень, яким прибивають двері й вікна. Він узяв цей цвях, сховав у кишеню.

Сутеніло, коли Добриня залишив своє дворище. Втім, він цього й хотів, у присмерках ніхто його не міг пізнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, піднявши комір, з ціпком у руках, він пройшов своїм кінцем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на південь.

Невдовзі Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, він дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось — Добриню догонив пес Баян.

Він був надзвичайно радий псові, навіть присів на шляху, втішився, коли Баян лизнув йому щоку.

— Пес ти, і пес тепер я! — важко зітхнув Добриня. — Життя, от що зробило життя. Ходімо разом, Баяне!

5

У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань — від Мстислава з далекої Тмутаракані, від Святослава з Вручого, Всеволода, що сидів у червенських городах, від Судислава з Пскова, а з Новгорода від Ярослава.

Але нині з княжою данню було недобре — гривні прислали до Києва тільки Святослав, Всеволод і Судислав, Мстислав щось забарився, гонці його не з’являлись у Києві, Муром і Ростов, не прийнявши Бориса й Гліба, мовчали, город Туров також сидів без князя.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 28. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи