Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Що ж, — засміявся Святополк, — я у вашій, боярській, волі...

— Не жартуй, княже, — сказав Вовчий Хвіст. — Не за тим сюди їхав.

Сівши за стіл, вони випили.

— Колись ми не хотіли робочича приймати, — дуже тихо, але помітно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвіст, — кров проливали під знаменом твого батька. Загинув Ярополк, служили Володимиру, думали, прийме християнство, буде повним володарем Русі, біля нього станемо ми...

— А хіба він цього не зробив? Випий, Вовчий Хвіст!

— Я випив і вип’ю, але не п’яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слід, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у імператорів корону, василевсом був наш князь.

— Слухай, Вовчий Хвіст, він і нині василевс.

— Ні, — одразу ж заперечив воєвода. — Він був дужим, міцним, справжнім василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той він нині, що раніше.

— Говори правду, воєводо!

— А що мені говорити? — зло відповів Вовчий Хвіст. — Розмахнувся Володимир широко, з усією силою, повалив старе древо, тільки зашуміло... Єдина Русь, василевс, біля нього ми, церква... Але він нас не питав, на нас не зважив, роздав землі синам, землям дав волю й право, тільки про нас, про Гору забув...

Примруживши очі, Святополк пильно дивився на сп’янілого воєводу, проте сам не був п’яний, думав своє.

— І вже сини його й заворушились, — Ярослав, знаємо, їде до свіонів, думає йти супроти Києва, Мстислав тмута-раканський — Володимир і цього не знає — збирає рать, Ростов і Муром вигнали його синів, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от і василевса немає, єдиної землі немає...

— Але Володимир, — заперечив Святополк, — має дружину, покличе земське військо.

— Що дружина й земське військо? — сказав Вовчий Хвіст. — Ми — його дружина й військо, ми були його мечем і хрестом... Але нині... боротись з ним і всіма його синами? Ні, не хочемо й не можемо.

— Візантія! — кинув одно тільки слово Святополк.

Вовчий Хвіст голосно зареготався.

— Візантія... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, — корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти... І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.

Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.

— А Дніпро тече, тече, — промовив він.

— Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, — підхопив Вовчий Хвіст. — Скажи, княже, — раптом запитав він, — а в тебе надійна підпора?