— Тоді в поруб... довіку!
— Добре, княже, — відповів воєвода, попрощався, пішов у сіни, надвір, щоб виконати княжий загад, одразу ж узяти дружину, мчати на захід, ловити князя Святополка.
Взявши з собою дружину, воєвода Вовчий Хвіст того ж дня виїхав на Білгород, там заночував, вранці ж наступного дня послав з дружиною сотенного свого Кручу, велів йому їхати до города Володимира, де воєвода мав свій двір, передати грамоту огнищанину Паську, повернутись у Білгород і тут ждати його слова.
Сотенний Круча, права рука воєводи, повів дружину на захід. На Червенському шляху довго було видно хмарку жовтої куряви, збитої копитами коней, минуло небагато часу, й хмарка зникла, розтанула в голубій імлі.
Тоді воєвода Вовчий Хвіст, що залишився далеко від стін Білгорода сам, завернув коня праворуч, помчав широкою долиною понад рікою Ірпенем, скоро пірнув у густий віковий ліс, що тягнувся звідси до Дніпра.
Надвечір він опинився у Вишгороді — древній фортеці, що колись приймала ворожі удари з півночі, а нині заростала лопухами й бур’янами, стояла як чорне пугало над Дніпром, не чула людського голосу.
Але що це? Тільки воєвода Вовчий Хвіст наблизився до Вишгорода, як на стінах його з’явилось кілька воїв, придивились , окликнули воєводу, одімкнули й знову замкнули ворота.
Вовчий Хвіст вечеряв удвох з Святополком у палаті, що виходила до Дніпра, — тут колись жив кілька днів з Рогнідою князь Володимир.
У палаті нікого не було — дворяни раніше, ніж туди зайшли Вовчий Хвіст і Святополк, приготували все на столі й зникли, вони, либонь, і не знали, для кого готують вечерю.
— Так кажеш, Володимир мене шукає? — запитав Святополк.
— Вельми шукає, послав у всі кінці, велів, якщо піймаємо, кинути в поруб, довіку.
— Що ж, — засміявся Святополк, — я у вашій, боярській, волі...
— Не жартуй, княже, — сказав Вовчий Хвіст. — Не за тим сюди їхав.
Сівши за стіл, вони випили.
— Колись ми не хотіли робочича приймати, — дуже тихо, але помітно стримуючи себе, говорив Вовчий Хвіст, — кров проливали під знаменом твого батька. Загинув Ярополк, служили Володимиру, думали, прийме християнство, буде повним володарем Русі, біля нього станемо ми...
— А хіба він цього не зробив? Випий, Вовчий Хвіст!
— Я випив і вип’ю, але не п’яний, говорю те, чого хоче Гора... Володимир робив усе як слід, сам хрестився й хрестив Русь, узяв у імператорів корону, василевсом був наш князь.
— Слухай, Вовчий Хвіст, він і нині василевс.
— Ні, — одразу ж заперечив воєвода. — Він був дужим, міцним, справжнім василевсом, але втратив силу, завагався, вже не той він нині, що раніше.
— Говори правду, воєводо!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook