Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Говори, княже, а я все зроблю по твоєму слову.

— Бачиш мене немощного, воєводо, і не відаю вже я, дасть мені Бог ще пожити чи покличе до себе. Тому й турбуюся про Русь, доки живу, твердо стоїть Київський стіл, не стане мене — чую ворожнечу між землями й синами... Скажу правду тобі, воєводо: не на всіх синів покладаюсь, є між ними тільки один, що врятує честь і славу Київського столу, заратує Русь...

— Про кого мовиш, княже?

— Про сина Бориса... Він буде першим по мені... Чуєш, воєводо?!

— Чую, княже, і реку — справедливо розсудив, — Борис — то є князь над князями. Але ж ти давно велів послати гонців до нього, і я виконав твій загад — князь Борис не днесь-заутра буде в Києві...

— Непокоюсь я. Дні йдуть, а Бориса немає, велю тобі, воєводо, — візьми з собою дружину, їдь сам у поле, знайди Бориса, верни його в Київ...

— Заутра виїду, княже...

— А про Святополка нічого не чути?

— Ні! Він, либонь, дуже далеко, в Польщі, та руки в нього короткі...

— І Новгород мовчить?

— Мовчить... Цього літа лодії Ярослава вже Волока не пройдуть...

— То й іди! Їдь до города, спочинь. Може, зараз і я засну, воєводо...

— Зроблю, як велиш, — вклонився воєвода. — Прощай, княже!

— Прощай, воєводо! І їдь шукай сина Бориса...

Спав він чи не спав? Князь прокинувся, розплющив очі, побачив темну постать біля розчинених дверей.

— Хто там? — запитав Володимир.

— Єпископ Анастас, княже...

— Чого ж ти прийшов? Хіба тобі, старому, ходити в таку грозовицю?

— Я відчував, що тобі важко, от і прийшов...

— Ти вгадав, отче, у цю ніч мені чомусь так важко, як ніколи... Іди, єпископе, сядь біля мене...