Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Підпора князя — Гора, ви, — хитро відповів Свя-тополк.

— Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини... Буть тобі василев-сом — сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе...

— Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба — королю допоможе німецький імператор Генріх — таке моє слово.

— Ти домовився про це твердо, княже?

— Болеслав — мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.

— І ти, княже, не забудеш нас — без Гори нічого не вдієш?!

— Де ви, там і я, — так скажи й Горі.

— Ми знаємо й віримо, княже... Пам’ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.

— Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?

— Подумаємо, княже... Диви, як же потемнів раптом Дніпро.

За вікном було видно Дніпро й Десну, кілька вогнів на горах київських.

Воєвода Вовчий Хвіст повернувся до Києва днів через десять і прийшов просто до терема Володимира. Він не пізнав князя — за цей час той якось дивно змінився, — коли воєвода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострі вилиці, зовсім сиві вуса й довгий сивий чуб, блискучі, неначе запалені гарячкою, очі...

— Що привіз, воєводо?

— Його немає, княже. Я шукав Святополка в усіх градах на захід сонця від Києва й дійшов аж до україн нашої землі, але ніхто й ніде не бачив ні його, ні дружини.

Жовтим світлом горіли свічі. Володимир тривожними очима дивився на стіни, ікони, тьмяні лики святих. Чути було, як за стінами терема віє вітер.

А ще за кілька днів уночі з лівого берега Дніпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у воєводи Вовчого Хвоста.

Уранці воєвода з тисяцьким прийшли до князя Володимира.

— Страшні вісті, княже! Понад Пслом і Сулою з’явились печеніги. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полі не бувало, там земля здригається під копитами коней...

Коли б це трапилось раніше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав і години, велів дружині сідлати коней, сам під знаменом повів би рать супроти печенігів, розбив, розметав, розкидав їх у широкому полі.

Зараз це був уже не той князь Володимир — сумніви, вагання, одчай непокоїли його, він не хотів згодитись, але невблаганний страх вповз, як змій, у його душу.