— А що мені говорити? — зло відповів Вовчий Хвіст. — Розмахнувся Володимир широко, з усією силою, повалив старе древо, тільки зашуміло... Єдина Русь, василевс, біля нього ми, церква... Але він нас не питав, на нас не зважив, роздав землі синам, землям дав волю й право, тільки про нас, про Гору забув...
Примруживши очі, Святополк пильно дивився на сп’янілого воєводу, проте сам не був п’яний, думав своє.
— І вже сини його й заворушились, — Ярослав, знаємо, їде до свіонів, думає йти супроти Києва, Мстислав тмута-раканський — Володимир і цього не знає — збирає рать, Ростов і Муром вигнали його синів, Туровська земля сидить без князя... Що поробиш, дав волю землям, от і василевса немає, єдиної землі немає...
— Але Володимир, — заперечив Святополк, — має дружину, покличе земське військо.
— Що дружина й земське військо? — сказав Вовчий Хвіст. — Ми — його дружина й військо, ми були його мечем і хрестом... Але нині... боротись з ним і всіма його синами? Ні, не хочемо й не можемо.
— Візантія! — кинув одно тільки слово Святополк.
Вовчий Хвіст голосно зареготався.
— Візантія... Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, — корону й жону... А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти... І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере... Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.
Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.
— А Дніпро тече, тече, — промовив він.
— Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, — підхопив Вовчий Хвіст. — Скажи, княже, — раптом запитав він, — а в тебе надійна підпора?
— Підпора князя — Гора, ви, — хитро відповів Свя-тополк.
— Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини... Буть тобі василев-сом — сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе...
— Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба — королю допоможе німецький імператор Генріх — таке моє слово.
— Ти домовився про це твердо, княже?
— Болеслав — мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.
— І ти, княже, не забудеш нас — без Гори нічого не вдієш?!
— Де ви, там і я, — так скажи й Горі.
— Ми знаємо й віримо, княже... Пам’ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.
— Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 25. Приємного читання.
TextBook