Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Він боявся найперше Гори — його оточували не ті бояри й воєводи, на яких він покладався раніше. Вони вимагали від нього того, чого він не міг дати, вони хочуть владувати над усією землею, чого Володимир не міг допустити.

Сини! Він любив їх, надіявся, що сини підтримають його. Поки вони жили всі в Києві, на Горі, — це й справді була єдина й дужа родина, він був отцем роду, старійшиною в своїй княжій сім’ї, вони — покірливими, слухняними синами; і коли Володимир давав синам городи й землі, посилав їх князями, то мислив, що його родина обійме, зміцнить усю Русь.

Вийшло не так. Невиразно, але чим далі, то все дужче князь Володимир відчував, що, ставши князями земель, сини далі й далі відходять від нього, помічав він, що сини ворогують і між собою.

Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матір свою Рогніду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрілою й мужньою, надзвичайно красивою — такою ж, якою була Рогніда в городі Полотську, коли перед нею схиляли коліна князі й сміливі вікінги Півночі.

Знав Володимир ще одно — незважаючи на біль і образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, ніколи за все своє життя не сказала злого слова — вона була такою ж, як і її мати, у великій любові вміла все прощати...

Але ж він сам за довгі літа не сказав їй теплого слова, не дбав про її долю, один тільки раз, повернувшись з походу, привіз їй зелене намистечко з Тмутаракані.

Ні, не тільки синів, і дочки в князя Володимира не стало, зустрічаючи Предславу, він опускав очі, не дивився на неї. Горе? Так, це було великим, але неминучим і непоправним горем Володимира-князя.

І вже відчуваючи свою кволість і хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докінчується все на світі, князь Володимир мислив про те, хто посяде після нього Київський стіл, хто зможе докінчити його справу.

Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав — старші сини, а Борис — син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.

Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.

— Сину мій Борисе, — почав Володимир, — ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти — на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк... Піду на рать — чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров... Тому вирішую так... Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе...

Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.

— Не турбуйся, отче, — сказав він, — я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.

— Спасибі, сину! — тепло, від усього серця сказав князь Володимир. — Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...

Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.

Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса — це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма — він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.

Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:

— Ти ж, тисяцький, їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол — далі від Києва.

— Поведу його аж до Дінця — нехай гуляє князь.

— Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.