Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмаленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди — требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.

Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корста, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д’горі й тужно мовив:

— О брате мій Вишеславе, чи думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!

Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.

— Горе мені, горе, — бідкався князь Ярослав, — аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.

Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг.

— Прощай, мій брате! — чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. — І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.

Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.

Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.

Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера ввечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.

Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.

Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.

Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився — йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.

Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.

— Я, княже Ярославе, — почав Добриня, — служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава...

Добриня замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив — він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.

— І з християнством я допомагав князеві Володимиру, — повів далі Добриня, — множество ворогів серед язичників мав і маю, Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри — своє, а я — княжа людина, тільки їм служив і мушу служити...

Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся — на нього дивилось обличчя молодого Володимира — те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.

— Я багато чув про тебе, воєводо Добринє! — сказав Ярослав. — Знаю, багато ти зробив й для земель полунощ-них.

— Вір мені, княже, — ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, — ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.