Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— А сяйво?

— Сяйво піднялось, полинуло до неба...

Князь Володимир нічого не сказав — йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.

Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.

Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.

— Скажи, єпископе, що ж це?

Анастас витримав його погляд, відповів:

— У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його бувають знаменія і чудеса — то Бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі[195] всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у ко-мітирій[196] і дивляться да по времені, аще кого добродітельного Бог восхоще прославити, явить на них чудеса.

— То княгиня Ольга... — почав і не кінчив князь.

Єпископ сказав:

— Якщо святі є в Римі, Візантії й інших землях, то мусять бути й на Русі; це окраса церкви, гордість держави, наше заступництво на небесах.

Князеві Володимиру стало страшно — з юних літ своїх він пам’ятав бабу Ольгу — сердиту, черству, від отця свого знав правду про неї — це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матері дитину, а в нього — Володимира — матір, багато людей ще й нині згадували її як жорстоку, безсердечну княгиню.

Єпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цілив у душу Володимира.

— На землі всі люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русі, стоїть нарівні з апостолами, вона — свята, княже Володимире, для Русі, для нашої справи це потрібно.

І єпископ домігся свого — через короткий час темної ночі гридні оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгині Ольги, єпископ з священиками розкрили корсту, вийняли кості, однесли їх у Десятинну церкву, де вже приготована була срібна рака.

— Бог восхотів прославити княгиню Ольгу — мощі її нетлінні, — сказав Анастас.

Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:

— Я б хотів... одного б я хотів на схилі літ своїх, отче...

— А чого? Скажи мені одверто, княже.

— Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.