Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.
Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й
Володимир несамохіть замилувався своїм сином. Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька. Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.
— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, — почав Володимир.
— Навіщо говорити так, отче? — суворо перебив його Ярослав.
Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.
— Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі — Київ і Новгород...
— Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.
— Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня — близько Ітиль-ріка, булгари, хозари...
— Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.
— Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.
— До Ростова далеко, сам знаєш — двічі ти примучував в’ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, — з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.
Князь Володимир пильно стежив за сином — невже ж він справді тривожиться за нього — батька чи, може, насміхається з нього?
— Ти що... лякаєш мене, Ярославе?
— Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.
— Як сказав, так і буде — дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього... Ти ж бережи Новгород.
— А що мені в Новгороді?! Це — твій город, ти сам сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.
«Стоятиму, як і ти?» Про що говорив Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли
Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич — і вони встали за своє право, пішли на Київ.
— Новгород і Київ з’єднує велика, свята дружба, — сказав Володимир, — і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти — віддані будуть, вірні. До того ж, і поміч у Новгороді матимеш добру — посадником там сидить Добриня — уй мій, кормитель.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У БЕРЕСТОВОМУ“ на сторінці 13. Приємного читання.
TextBook