Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

В ближчі ж дні князь Володимир покликав до Золотої палати, куди прийшли сли новгородські, воєвод і бояр, мужів ліпших і нарочитих, повів їм, що сталось у Новгороді, сказав, що полунощні землі просять собі князя.

— Кого пошлемо князем туди? — запитав Володимир.

— Говори сам, княже, — залунали звідусіль голоси. — Многих синів маєш, сам скажи, хто з них достойний сісти на столі в Новгороді.

— Я думав про це, — відповів князь, — бо сам був князем земель полунощних. Великий Новгород стереже україни Русі, хочу дати туди доброго князя, волю послати сина Ярослава. Чи згодні його прийняти, сли новгородські?

— Згодні! — однодушно відповіли сли. — За Ярослава дякуємо, будемо йому вірно служити.

— А ти, сину, — звернувся князь Володимир до Ярослава, що стояв біля княжого столу, — чи згоден?

Блідий, без кровинки в обличчі, Ярослав якусь хвилину мовчав, потім промовив:

— Воля твоя, отче!

— Так і буде, — закінчив Володимир.

І княжич Ярослав, що віднині ставав новгородським князем, виступив уперед, обнявся й поцілувався з слами новгородськими, подякував їм за честь і довір’я.

Князь Володимир говорив правду й, посилаючи Ярослава в землі полунощні, добра хотів Новгороду, а сину — слави.

Більше того, знаючи, як уболіває Ярослав за матір’ю Рогнідою, і відчуваючи перед нею й ним свою провину, він хотів якось її спокутувати, — Рогніди немає, вона пішла з життя, може ж, доля замирить його хоч з сином — адже Київ і Новгород — це городи-брати, два кінці Русі, Київ — це ворота на південь, Новгород стоїть на сторожі земель зі сходу, заходу й полунощі.

Усього цього він не міг, звичайно, сказати синові при мужах Гори й слах новгородських, через що покликав його до себе.

Ярослав зайшов до палати батька твердою ходою, так ніби він і не був хромцем, став недалеко від порога, й

Володимир несамохіть замилувався своїм сином. Молодий, міцний, широкий у плечах, з довгим темним волоссям, засмаглим обличчям, орлиним носом, — він дуже нагадував свого батька. Було в ньому ще й інше — голосом, виразом обличчя він нагадував матір — її не було на світі, але вона жила в ньому; зараз батько й син починали розмову, незримо ж душа Рогніди витала тут, у палаті, над ними.

— Я покликав тебе, сину, щоб порадитись перед далекою дорогою і попрощатись... може, й навіки, — почав Володимир.

— Навіщо говорити так, отче? — суворо перебив його Ярослав.

Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.

— Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі — Київ і Новгород...

— Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.