Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

— Яка ж крута ця гора! — промовив князь Володимир.

Тієї ночі він не лягав спати — до самого ранку горіла свіча в палаті. Володимир, смутний, збентежений, слухаючи, як нестямно колотиться серце в його грудях, то сидів у кріслі перед столом, то вставав і важкими кроками ходив у палаті, близьких переходах.

Скільки і яких важких дум передумав він за ніч! Ось тут, у палаті за столом, у цьому кріслі сиділа Рогніда — лляне волосся, ясні очі, тихий співучий голос: «Муже мій, Володимире, а я ж тебе все жду та й жду...» Ось переходи, двері ліворуч, колись він переступав їх поріг. Місячна ніч, у кутку кімнати стоїть Юлія, вона йде вперед, кладе руки на його плечі: «Княже Володимире, ти прийшов до мене?..»

Хтось кличе князя:

— Цариці Анні тяжко, вона хоче бачити тебе.

Він заходить до спочивальні Анни — там горить свіча, біля ложа стоять дві дворянки, в жовтому промінні

Володимир бачить обличчя Анни, що пашить від жару, перелякані очі.

— Я дуже застудилась, василевсе, тіло моє горить, груди розриває кашель...

— Ти одужаєш, швидко одужаєш, царице!

Дворянки дають Анні тепле питво, вона заплющує очі, от, либонь, і спить.

Темні переходи, розчинене вікно, десь недалеко в темряві, в гущавині дерев кричить птах: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»

«Віщий птах! Чого кричиш? На чию голову накликаєш біду?» — думає, притулившись головою до лутки вікна, князь Володимир.

Рогніді віддали погребальну почесть у Десятинній церкві як княгині, за довгий день множество людей київських пройшли й схилили голови перед корстою з її тілом; поховали ж Рогніду по черничому обряду: вночі, у закритій корсті, в Предславині, як вона й заповідала.

На похороні було мало людей — десяток черниць, пред-славинські дворяни, що несли труну, священик.

Ще були на похороні дочка Рогніди Предслава й син Ярослав, одягнуті в темні платна, з покривалами на лицях, вони йшли позад усіх — ніхто їх не пізнав.

Вершник — нікому не відомий вершник примчав у цю пізню годину ночі від Гори до Предславинського лісу, зупинився під деревами, бачив вогники, що повільно пливли в долині, й тіні за ними, — вершнику, вершнику в княжому корзні, що привело тебе вночі до Предславина?

Невеликий горбок над Либеддю — от і все, що залишилось на пам’ять про Рогніду. Промине небагато літ — і дощі, вітри змиють, зрівняють з землею цей горбок.

Саме в цей час до Києва з смутною звісткою прибули сли з Новгорода: там від невідомої хворі помер князь Вишеслав, по заповіту труну з його тілом везли до Києва, новгородці ж просили собі нового князя.

Звістка ця дуже опечалила князя Володимира — молоді, юнацькі літа він провів у Новгороді, новгородці його вспоїли й вскормили, сидячи там на столі, він знав, як багато важить для всієї Русі земля Новгородська, а крім того, Вишеслав

був його улюбленим сином, мудро стеріг північні україни Русі, смерть його — велика втрата для Київського столу.