Розділ «У БЕРЕСТОВОМУ»

Ярослав сів у крісло й опустив очі.

— Слухай, Добринє, — сухо промовив він. — Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи непотрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель...

Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він — юний хромець і його онук — змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця — Володимира.

— То коли велиш мені приходити? — тільки й знайшовся Добриня.

— Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам... Приходь і ти.

— Але вже скоро й світанок... Коли ж ти спатимеш, княже?

— У цьому городі, — зухвало відповів Ярослав, — я вже не хочу спати.

На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святополка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі...

Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждальську землю, де сидів раніше Ярослав, — старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром — сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона...

Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море — до Полотська далеко, ходять чутки, там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.

Найгірше ж у Ростові й Муромі... Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.

За Ростовом іде Муром — муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гонців до Володимира, запитують, що робити.

Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві. Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь — розпуть...

Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов — і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.

Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась: надто худорлява, думали всі, цариця, дуже тендітна...

У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.

До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. «Сушениця[194], — говорили, — одна надія на Бога». Священики ж, яких викликали на поміч, молились і також веліли уповати на Бога.

Бог не допоміг — цариці Анни не стало. Серед Десятинної церкви на невисокому помості стояла зроблена кращими дереводілами й обкована сріблом труна. Навкруг неї, в обох притворах, під склепінням і в олтарі, лили яскраве проміння безліч свічок, світильники, панікадила; скрізь стояли пахучі весняні квіти. Над труною гучними голосами безперервно читали священні книги диякони, на хорах час від часу лунали тужні молитви. Священики правили погребальну службу, на горному місці сидів єпископ Анастас.