Розділ «ВАСИЛЕВС»

— Аще живеш тут, — вів Гордій, — мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти її повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.

— Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.

— То й іди, Антипе, звідси! — крикнув Гордій. — Ставте знамено! — велів він холопам.

Уночі Антип сидів над Дніпром. Починалась зима. Антип змерз і не мав тепер куди піти й притулитись на світі.

Онук старійшини — так, це був, мабуть, останній онук, що пам’ятав своїх предків, — він, останній в роду, проклинав Любеч, усю землю.

А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.

І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість...

— Імператори ромеїв — вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! — кричав Гордій.

Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волосте-линів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.

— За Русь! Ми підем, віддамо за неї життя й сили.

Над берегами лунала пісня:

Дніпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

главу зрубаєм царю ромеїв,

принесем дому і честь, і славу...

Тільки Антип, онук старійшини, не пішов з воями. І не тому, що не хотів, о, серце його палало невгасимою любов’ю до рідної землі, ненавистю до ромеїв... Він не міг іти з воями через те, що не мав коня, не міг купити в Сварга щит і меч, воїн же без зброї — не воїн. Його не прийме князь. Вранці Антип пішов понад Дніпром — нижче й нижче, він пройде всю Русь, перетне Руське море, доб’ється до гори Афону, стане ченцем Антонієм, повернеться до города Києва, після смерті ж його назвуть святим...

Ніхто в Києві та навіть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство — Дніпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землі тиверців, а далі, як колись ходив князь Святослав, через Болгарію.

Володимир не йде стезею свого отця — він не може рушити на Візантію через землю болгар — Болгарія поневолена, скрізь там над Дунаєм аж до Руського моря стоять легіони імперії, він не може стати на прю з імператорами на чужій землі.

«Колись, — думає князь Володимир, — може, знову зіллються шляхи болгар і русів, нині ж ми роз’єднані, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Візантії один, наша перемога надасть сили й болгарам... »

Через це вирішує Володимир боротись з ромеями на древній слов’янській землі, на берегах рідного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Кліматах.