Розділ «ВАСИЛЕВС»

Ця дочка була на диво незугарна — руда, кирпата, з великими банькатими очима, — щоб не зустріти її, обминали третьою вулицею.

А Гордій робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повіз її як жону до Любеча.

Мусив Гордій, син Бразда, стати посадником у Любечі ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покійного.

А рядовичів, закупів, холопів ставало у Любечі чимдалі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора — тереми за високими тинами на кращій землі попід лісом, посад — хижі ремісників, скудельників, рибалок на глинищах і в ярах навкруг Гори, Оболонь — землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі й закупи, у яких був один шлях — у Дніпро або в холопи.

Правда, в ницих людей лишилась ще одна надія. Як і в городі Києві, в Любечі люди були охрещені, два священики — Ксенофонт-гречин і Кузьма-болгарин, що сиділи на любецькій Горі, — обіцяли убогим рай на небі й тим більше радості, чим більше вони на землі страждають...

Після смерті Микули в його хижі довго ніхто не жив — люди всяк говорили про смерть Микули й Вісти, всіх дивувало, чому князь Володимир велів віддати йому погребову почесть як сину старійшини. Травою заростала могила Микули, бур’яни заплітали дворище древнього роду.

Вночі, говорили люди, на дворищі Микули чути стогін і плач, хтось бачив вогні, які блимали у душниках землянки, — кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!

А все ж у Любечі знайшлась людина, що не побоялась домовиків, щурів, нав, — може, вважала й за краще втекти до них від живих, але немилосердних, страшних людей, — це був Антип, що доводився нетем[134] Микулі, онуком Анту.

Сам він був єдиним сином Гапона — двоюрідного брата Микули, рано втратив отця й матір, якийсь час сидів на отчому дворі, сплачував купу, яку батько одержав від Бразда, сину його Гордію, а там віддав за цю купу дворище й хижу, жив на дніпрових кручах, як птах, влітку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину.

Єдине, що мав Антип, — волю. Він тепер не був ні ря-довичем, ні закупом, ні холопом, над ним не було хазяїна, «задушний чоловік», — так про нього говорили.

Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там, куди вночі прилітали їхні душі.

І це були щасливі для Антипа дні — над ним була по-кровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди щурів.

Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули — у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.

Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев’яне знамено нового, знатного роду.

— Хто ти єси? — запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.

— Я Антип, неть Микули й твій родич, посаднику, — відповів задушний чоловік.

— Не про те запитую, — гримнув Гордій, — і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?

— Я нічого не забирав, — хитнувся Антип, — і мені нічого не треба — живу, та й усе...

— Живу, та й усе! — засміявся Гордій. — Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.

— Так, Микулі, — згодився Антип, — нехай буде прощен.