Писці рипіли гусячими перами, василіки мовчки стверджували свою згоду.
— Ще хочу, — закінчив князь Володимир, — аби Візантія говорила з Руссю як рівна з рівними, а імператори її з руськими князями такожде... Ми за такі мир, любов, дружбу...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Князь Володимир держав своє слово — збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас і зброю.
Сльозами обливався Київ. Не хотілось, дуже не хотілось людям, які вже так багато пролили власної крові, знову іти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись імператорам ромеїв. Але що знали ці люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дітей і онуків. Князь Володимир велить воям іти в далекий Константинополь, і вони підуть, щоб принести честь і славу.
У ці дні ніби збісився купець-гречин Феодор. Сам він — старий, немощний — ледь плентав ногами, проте ходив і ходив до князя, бував у теремах воєвод і бояр і приходив туди не з порожніми руками...
Особливо ж наполягав син купця Іоанн — цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба — ставив меди й ол простим воям.
У Києві навіть говорили, що не Візантія споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда — він нічого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи імператорське — хто міг знати?!
Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою війська, кому вести тисячі? Воєводи й бояри Гори називали кількох тисяцьких — Слуду, Дарія, Нежила, що, на їх думку, сміливо й достойно повели б руське військо у Візантію.
Володимир уважно їх слухав, велів швидше готувати в похід дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе її воєвода Рубач.
Це здивувало воєвод і бояр — воєвода Рубач, як це всі достеменно знали, був лютим ворогом Візантії, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привіз до Києва його меч і щит, та й старий він був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
Але він не змінив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Візантію. Що керувало князем Володимиром, ніхто не відав: раз і другий увечері Рубач приходив у княжі тереми, до пізньої ночі сидів у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий...
У кінці місяця січня дружина, що мала вирушати до Візантії, зібралася біля Перевесищанських воріт. Перед нею був дуже далекий і важкий шлях, у чужу землю їхали кращі вої Русі, тут залишались їхні жони, діти.
Вої рушили, затупотіли коні, зарипіли на свіжому сніжку полозки саней — довго, довго доведеться їм їхати Чер-венським шляхом, пройти поле над Руським морем, землі тиверців і угличів, усю Болгарію.
Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узліссі, де починалось поле, серед якого рівною стрічкою тягнувся шлях на південь.
Многі й важкі думи хвилювали душу князя Володимира. У одвічній борні з Візантією він, як і давні князі, блюдя Русь, по-новому стверджував любов і дружбу, посилав людей... Що ж готує їм доля?
2
Полки воєводи Рубача швидко подолали відстань між Києвом і землею угличів, біля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарії путь їм перетинали гірські ріки, незабаром побачили стіни Константинополя.
Але, крім стін, вої так і не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги[127], що веліли одразу ж сідати на хеландії, які стояли над берегом Золотого Рогу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook