ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка

Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Сучасні українські історики нараховують, що в тій боротьбі загинуло до 10 тис. і більше жертв — з польської сторони. Втрати ж українців були в десятки разів більшими, хоча зараз, після 60 літ мовчанки про ці події, важко зібрати повні дані.

У ході військових операцій влітку 1944 р. лідери ОУН–УПА створили свій військово–координаційний і політичний центр, який став своєрідним українським парламентом — Українську Головну визвольну раду (УГВР). Вся її діяльність була спрямована на консолідацію визвольних сил і на вироблення нового напрямку політичної програми, яка тепер базувалась на широких демократичних засадах.

У багатьох районах західного краю ОУН–УПА, як і радянські партизани, мала свої підконтрольні райони. Всенародний партизанський рух зсередини розвалював фашистський окупаційний режим. УПА, за німецькими даними, нараховувала до 100 тис. осіб, інколи більше. З іншого боку, безперечна перевага руху ОУН–УПА не тільки в західних областях, а й на території колишньої радянської України показувала, що населення України готове піти під його проводом і стати на шлях боротьби за незалежну Українську державу. Така ситуація не могла не насторожувати московський центр. Ось чому велика кількість українських партизан була перекинута в західні регіони України. Вони розпочали боротьбу проти УПА.

Поворотним моментом в усій Другій світовій війні була битва радянських військ під Сталінградом восени 1942 р. Німецько–фашистські війська були тут розгромлені, і 19 листопада розпочався навальний контрнаступ Червоної Армії. Битва під Сталінградом відкрила шлях і для визволення України. Бої за визволення України тривали 22 місяці. 8 грудня 1942 р. звільнено перші українські села на Луганщині. У лютому 1943 р. визволено Харків, хоча німецькі танкові з’єднання відтіснили радянські війська.

5 липня 1943 р. розпочалась Курська битва, що стала однією із найбільших битв у Другій світовій війні. Наступ військ Південно–Західного і Південного фронту призвів до звільнення знову Харкова і Донецького краю. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. За нього полягло до 260 тис. солдат і офіцерів.

У битві за Дніпро, як і в інших битвах, часто невиправдані жертви були через погану підготовку військових операцій. За спогадом одного із учасників битви письменника В. Астаф’єва, при переправі на правий берег Дніпра солдати заходили у воду і пливли самотужки; входило у воду двадцять п’ять тисяч, а виходило, тобто лишалися живими, три тисячі. Трупи десятків тисяч солдат через кілька днів спливали на поверхню і повністю вкривали плесо ріки…

Наприкінці грудня 1943 р. Радянська Армія розпочала наступ на Правобережній Україні довжиною 1400 км — від Полісся до Чорного моря.

У битвах за Україну було проведено багато грандіозних операцій, в яких брала участь майже половина живої сили і бойової техніки усіх Збройних сил СРСР. Втрати в бойових операціях були величезними. Від січня 1943 р. до жовтня 1944 р. — під час однієї оборонної битви і 11 наступальних операцій Червона Армія втратила вбитими і пораненими 3 млн 492 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, радянські генерали, зокрема прославлений Г. Жуков, винищували мирне населення як в Україні, так і в Білорусії нововинайденою сатанинською тактикою створення так званої чорної піхоти. За свідченнями генералів (Григоренка та ін.), російського історика Соколова та багатьох ще живих свідків — тисяч громадян, що пережили окупацію й період наступу Червоної Армії, люди на окупованих територіях для радянських керівників перетворились у неповноцінних, у “зрадників”. Тому радянські генерали після звільнення населених пунктів насильно забирали всіх чоловіків та юнаків, формували загони так званої чорної піхоти і одразу ж кидали — майже без зброї! — на укріплені ворожі окопи, відстрілюючи натовпи цивільних людей, німецькі солдати втрачали більше боєприпасів і техніки.

Тисячами трупів прокладали ці люди дорогу радянським частинам. І, як потім пояснював маршал Г. Жуков американському маршалу Д. Ейзенхауеру, після того як проходила ця “чорна піхота”, “на полі залишаються тільки протитанкові міни, які сапери успішно розміновують, і ми пускаємо техніку”. Ця практика закидання ворога трупами забрала ще кілька мільйонів людей, які ніде, ніколи не були і вже не будуть обліковані… Щодо репресивної політики центру радянської влади до визволеного українського населення говорить той факт, що в 1944 р. за підписом Берії та Жукова був виданий — під грифом “совершенно секретно” — указ про виселення “всіх українців”, котрі перебували на окупованій території, у віддалені райони Росії. А за тими з них, хто перебував у армії, встановили постійний агентурний нагляд.

26 березня 1944 р. радянські війська перетнули кордон з Румунією, 8 квітня — з Чехословаччиною.

Визволена територія України починала відроджуватись. У цьому їй допомагали радянські республіки, хоча скрута була скрізь. Відроджувалась і командно–адміністративна система радянського режиму та її репресивна політика. З’являлися факти “відкритих контрреволюційних виступів”, як доповідав один із секретарів Одеського обкому в ЦК. Часто селяни виступали проти колгоспної системи, за це їм відрізали присадибні ділянки, виселяли із сіл тощо. Виселяли й за те, що були… на окупованій території, ніби це була їхня провина…

Було очевидним, що за роки війни радянська влада не змінилася. Найбільший збройний опір їй чинили в Західній Україні, де залишилися загони ОУН–УПА, які тепер взяли курс на організацію масового опору радянській владі.

Під ударами регулярних військ Червоної Армії УПА розсипалася на велику кількість збройних загонів, проти яких розпочали військові операції сили НКВС радянської України, їх нараховувалося 379 формувань, тисячі вояків, яких повсюдно підтримувало місцеве населення. За офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. операцій і терористичних актів, у яких загинули тисячі місцевих жителів, представників нової влади зі Східної України, 25 тис. Військових.

Ця діяльність дорого обійшлася Західній Україні, оскільки тяжкий молот беріївських репресій спустошував край через масові депортації в східні регіони Союзу. В цілому Україна, за визначенням сталінського міністра зовнішніх справ Молотова, зазнала у цій війні “найбільших жертв”. За словами Ф. Рузвельта, “Сталін відчував, що його становище в Україні було тяжким і непевним… що право голосу України (в ООН — Авт.) є суттєвим для збереження радянської єдності. Ніхто не міг визначити точно рівень труднощів в Україні, але, очевидно, ми чули у Вашингтоні про те, що під час німецького наступу була можливість відокремлення України від Радянського Союзу”.

Втрати України були величезні. Офіційна версія подавала таку цифру — 20 млн, потім — 27 млн осіб загинуло в усьому Радянському Союзі в роки Другої світової війни. Проте російський письменник Віктор Астаф’єв, посилаючись на знавців цієї проблеми, говорить про 47 млн осіб. З них українців — більше 14 млн осіб.

Водночас треба зауважити, що післявоєнна доба не була в усьому негативною для України. До складу УРСР увійшло після звільнення від фашистської окупації Закарпаття (1945) і в основному було завершено збирання етнічних українських земель. Це сприяло економічному й культурному поступу всього українського народу.

Український народ разом з іншими народами Європи дістав міжнародне визнання своєї мученицької боротьби проти фашизму. У 1944 р. Москва надала право відновити Україні міністерство зовнішніх справ. Проте вся українська зовнішня політика відбувалася тільки у фарватері союзного міністерства й уряду. Щоправда, цей дозвіл був вимушений для Москви. Очевидно, у такий спосіб радянський центр визнав заслуги українців у Другій світовій війні. Разом із державами антигітлерівської коаліції у квітні 1945 р. Україна виступила засновником визначної міжнародної організації — ООН і стала суб’єктом міжнародних відносин. Це сприяло утвердженню її на міжнародній арені і формуванню в українців почуття гідності та впевненості в майбутньому.

Але на історичному шляху в боротьбі за свою державницьку незалежність Україну чекали нові випробовування.

Соціально–політичне становище України після завершення Другої світової війни.

Новий голодомор.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка“ на сторінці 49. Приємного читання.