Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Поворотним моментом в усій Другій світовій війні була битва радянських військ під Сталінградом восени 1942 р. Німецько–фашистські війська були тут розгромлені, і 19 листопада розпочався навальний контрнаступ Червоної Армії. Битва під Сталінградом відкрила шлях і для визволення України. Бої за визволення України тривали 22 місяці. 8 грудня 1942 р. звільнено перші українські села на Луганщині. У лютому 1943 р. визволено Харків, хоча німецькі танкові з’єднання відтіснили радянські війська.

5 липня 1943 р. розпочалась Курська битва, що стала однією із найбільших битв у Другій світовій війні. Наступ військ Південно–Західного і Південного фронту призвів до звільнення знову Харкова і Донецького краю. 6 листопада 1943 р. був звільнений Київ. За нього полягло до 260 тис. солдат і офіцерів.

У битві за Дніпро, як і в інших битвах, часто невиправдані жертви були через погану підготовку військових операцій. За спогадом одного із учасників битви письменника В. Астаф’єва, при переправі на правий берег Дніпра солдати заходили у воду і пливли самотужки; входило у воду двадцять п’ять тисяч, а виходило, тобто лишалися живими, три тисячі. Трупи десятків тисяч солдат через кілька днів спливали на поверхню і повністю вкривали плесо ріки…

Наприкінці грудня 1943 р. Радянська Армія розпочала наступ на Правобережній Україні довжиною 1400 км — від Полісся до Чорного моря.

У битвах за Україну було проведено багато грандіозних операцій, в яких брала участь майже половина живої сили і бойової техніки усіх Збройних сил СРСР. Втрати в бойових операціях були величезними. Від січня 1943 р. до жовтня 1944 р. — під час однієї оборонної битви і 11 наступальних операцій Червона Армія втратила вбитими і пораненими 3 млн 492 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, радянські генерали, зокрема прославлений Г. Жуков, винищували мирне населення як в Україні, так і в Білорусії нововинайденою сатанинською тактикою створення так званої чорної піхоти. За свідченнями генералів (Григоренка та ін.), російського історика Соколова та багатьох ще живих свідків — тисяч громадян, що пережили окупацію й період наступу Червоної Армії, люди на окупованих територіях для радянських керівників перетворились у неповноцінних, у “зрадників”. Тому радянські генерали після звільнення населених пунктів насильно забирали всіх чоловіків та юнаків, формували загони так званої чорної піхоти і одразу ж кидали — майже без зброї! — на укріплені ворожі окопи, відстрілюючи натовпи цивільних людей, німецькі солдати втрачали більше боєприпасів і техніки.

Тисячами трупів прокладали ці люди дорогу радянським частинам. І, як потім пояснював маршал Г. Жуков американському маршалу Д. Ейзенхауеру, після того як проходила ця “чорна піхота”, “на полі залишаються тільки протитанкові міни, які сапери успішно розміновують, і ми пускаємо техніку”. Ця практика закидання ворога трупами забрала ще кілька мільйонів людей, які ніде, ніколи не були і вже не будуть обліковані… Щодо репресивної політики центру радянської влади до визволеного українського населення говорить той факт, що в 1944 р. за підписом Берії та Жукова був виданий — під грифом “совершенно секретно” — указ про виселення “всіх українців”, котрі перебували на окупованій території, у віддалені райони Росії. А за тими з них, хто перебував у армії, встановили постійний агентурний нагляд.

26 березня 1944 р. радянські війська перетнули кордон з Румунією, 8 квітня — з Чехословаччиною.

Визволена територія України починала відроджуватись. У цьому їй допомагали радянські республіки, хоча скрута була скрізь. Відроджувалась і командно–адміністративна система радянського режиму та її репресивна політика. З’являлися факти “відкритих контрреволюційних виступів”, як доповідав один із секретарів Одеського обкому в ЦК. Часто селяни виступали проти колгоспної системи, за це їм відрізали присадибні ділянки, виселяли із сіл тощо. Виселяли й за те, що були… на окупованій території, ніби це була їхня провина…

Було очевидним, що за роки війни радянська влада не змінилася. Найбільший збройний опір їй чинили в Західній Україні, де залишилися загони ОУН–УПА, які тепер взяли курс на організацію масового опору радянській владі.

Під ударами регулярних військ Червоної Армії УПА розсипалася на велику кількість збройних загонів, проти яких розпочали військові операції сили НКВС радянської України, їх нараховувалося 379 формувань, тисячі вояків, яких повсюдно підтримувало місцеве населення. За офіційними даними, оунівці здійснили 14,5 тис. операцій і терористичних актів, у яких загинули тисячі місцевих жителів, представників нової влади зі Східної України, 25 тис. Військових.

Ця діяльність дорого обійшлася Західній Україні, оскільки тяжкий молот беріївських репресій спустошував край через масові депортації в східні регіони Союзу. В цілому Україна, за визначенням сталінського міністра зовнішніх справ Молотова, зазнала у цій війні “найбільших жертв”. За словами Ф. Рузвельта, “Сталін відчував, що його становище в Україні було тяжким і непевним… що право голосу України (в ООН — Авт.) є суттєвим для збереження радянської єдності. Ніхто не міг визначити точно рівень труднощів в Україні, але, очевидно, ми чули у Вашингтоні про те, що під час німецького наступу була можливість відокремлення України від Радянського Союзу”.

Втрати України були величезні. Офіційна версія подавала таку цифру — 20 млн, потім — 27 млн осіб загинуло в усьому Радянському Союзі в роки Другої світової війни. Проте російський письменник Віктор Астаф’єв, посилаючись на знавців цієї проблеми, говорить про 47 млн осіб. З них українців — більше 14 млн осіб.

Водночас треба зауважити, що післявоєнна доба не була в усьому негативною для України. До складу УРСР увійшло після звільнення від фашистської окупації Закарпаття (1945) і в основному було завершено збирання етнічних українських земель. Це сприяло економічному й культурному поступу всього українського народу.

Український народ разом з іншими народами Європи дістав міжнародне визнання своєї мученицької боротьби проти фашизму. У 1944 р. Москва надала право відновити Україні міністерство зовнішніх справ. Проте вся українська зовнішня політика відбувалася тільки у фарватері союзного міністерства й уряду. Щоправда, цей дозвіл був вимушений для Москви. Очевидно, у такий спосіб радянський центр визнав заслуги українців у Другій світовій війні. Разом із державами антигітлерівської коаліції у квітні 1945 р. Україна виступила засновником визначної міжнародної організації — ООН і стала суб’єктом міжнародних відносин. Це сприяло утвердженню її на міжнародній арені і формуванню в українців почуття гідності та впевненості в майбутньому.

Але на історичному шляху в боротьбі за свою державницьку незалежність Україну чекали нові випробовування.

Соціально–політичне становище України після завершення Другої світової війни.

Новий голодомор.

Питання Криму

Друга світова війна принесла Радянському Союзові перемогу. І це викликало в суспільстві велике патріотичне піднесення, гордість за свій народ, а разом з тим і надії на кращі часи, на те, що чорне минуле з його репресіями і гоніннями не повториться. Сотні тисяч радянських людей побували за кордоном і власними очима побачили багатий “загниваючий капіталізм”, його культурні досягнення. Всі вірили, що настав мир, який принесе і в радянську країну всім людям добробут і свободу, — вони варті були того. Адже перемогу здобули шляхом величезних втрат.

Перелік втрат України можна почати з евакуаційного періоду, коли на схід Союзу були вивезені з України величезні багатства. З липня по грудень 1941 р. з України було евакуйовано майже 2600 підприємств, матеріальну базу багатьох тисяч колгоспів і радгоспів, МТС, наукових і культурних установ та навчальних закладів і понад 10 млн працівників із різних галузей. У цей час у тил було вивезено понад 34 тис. тракторів, близько 2 млн т зерна (1/8 частину всіх запасів країни), близько 6 млн 300 тис. голів худоби. Як згодом сказав Л. Брежнєв, “по суті, цілу індустріальну країну було переміщено на тисячі кілометрів”, це вже не повернулося Україні і після закінчення війни.