Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Бандера з гідністю відповідав: “Даючи всі розпорядження, я не спирався на жоден наказ, на жодну згоду німецьких чиновників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво й організація українського життя можуть бути зреалізовані передусім лише українцями на замешканій ними території… ”

5 липня 1941 р. Бандеру заарештували й відправили до Берліна для подальших допитів.

Цього самого дня було видано розпорядження про розпуск уряду Ярослава Стецька. Невдовзі й інші організатори цієї акції були заарештовані й відправлені в концтабори. 15 вересня німецькі репресивні органи провели масові арешти ОУН–Б.

Поміркована частина ОУН — мельниківці, а також емігрантський Державний центр УНР, це були прихильники гетьмана П. Скоропадського, враховуючи цей гіркий досвід, не пішли на конфлікт з німцями, сподіваючись вирішити українське питання після завершення війни.

У Західній Україні залишилась єдина українська громадська організація — рада сеньйорів, яка була перейменована 30 липня 1941 р. в Українську національну раду. Її очолили К. Левицький та А. Шептицький. Але й вона муляла очі окупантам.

Активність А. Шептицького, його численні звертання до нацистського уряду завершились примусовим підписанням документа про самоліквідацію Української національної ради.

Наступ німецької армії на Україну тривав. 19 вересня був зайнятий Київ. Але вже наступного дня сюди прибули похідні групи ОУН, які продовжили справу творення української адміністрації. Вони створили тут разом з представниками української інтелігенції управу міста. 5 жовтня у Києві ці сили створили Українську національну раду, яку очолив М. Величківський. Планувалося перетворити її в представницький орган всієї України. Обласні національні ради були утворені в Києві, Чернігові, Полтаві. Основним їхнім завданням було розгортання — для початку — соціально–культурного і церковного життя. Але проіснували вони недовго.

Окупаційний режим та рух опору в Україні

У перші місяці окупації на території Наддніпрянської України окупаційний режим, здавалося, був відносно м’яким. У тяжких умовах війни, за відсутності техніки селяни вручну збирали врожай, чекали, що німці роздадуть їм землю, а робітники відновлювали роботу на заводах, місцева інтелігенція самочинно відкривала школи, створювались органи друку, гуртки художньої самодіяльності тощо. В багатьох місцях відродилася діяльність церков. Відродилась і Українська автокефальна церква, репресована в 30–х роках. Почала виходити українська преса — випускалось понад 100 українських газет. У великих містах виникали літературні та наукові угруповання, були спроби навіть створити політичні об’єднання. Але це тривало недовго.

Німецький уряд не збирався розбудовувати Україну і робив свою справу. Окупована територія була розділена на кілька адміністративних одиниць: Правобережжя і частина Лівобережної України було виділено у Рейхскомісаріат Україна, на чолі якого був поставлений “злий пес”, як він сам себе називав, Еріх Кох; Галичина була включена до Генерал–губернаторства Польщі; південно–західний регіон з Одесою — під назвою Трансністрія — опинився у руках спільника фашистської Німеччини — Румунії. Східна частина в районі Харкова залишилася під окупацією німецьких військ. Цей розподіл свідчив про справжні наміри гітлерівської Німеччини щодо України. Маса чиновницької армії, якій не знайшлося місця в європейських країнах, окупованих німцями, обсіла українську землю. Адже Україна, багата матеріальними і людськими ресурсами, була для воюючої Німеччини унікальною територією, золотим дном.

Невдовзі вона перетворилась у жахливу територію, де розпочалися жорстокі репресії, грабунки й нищення. На нараді окупаційних чинів у Рівному Кох так визначив політику окупаційних властей в Україні: “Мета нашої роботи — примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає в Німеччині. Цю роботу слід проводити, не зважаючи на втрати”. Разом з тим було вилучено й саму назву “Україна”.

17 листопада 1941 р. в Києві була заборонена Українська національна рада, ліквідовані скрізь місцеві національні ради та їхні органи. Всі подальші спроби домовитись із Гітлером зазнали невдачі. У відповідь — полилася кров. Передусім розпочалися масові розстріли єврейського населення, а також діячів українського руху. У Києві була розстріляна в Бабиному Яру серед інших десятків тисяч українських патріотів відома українська поетеса Олена Теліга, яка брала участь у відродженні Спілки українських письменників.

Фанатичний расист Кох, якого його прибічники називали “коричневим царем України”, запопадливо реалізовував концепцію Гітлера: “Ми зацікавлені в тому,— говорив фюрер,— щоб ці росіяни, чи так звані українці, не дуже сильно розмножувались: адже ми маємо намір домогтися того, щоб одного чудового дня усі ці землі… були цілком заселені німцями”.

Україну охопив жахливий фізичний і моральний терор. За роки окупації було закатовано живцем близько 5,5 млн осіб військовополонених, циган, євреїв; на каторжні роботи до Німеччини відправлено 2,4 млн молоді. Міста, містечка, села, заводи, електростанції у всіх регіонах України стояли в руїнах. Повне безправ’я населення на окупованій території, новий штучний голод у містах і селах, рабське животіння й знущання над людьми призвели до розгортання стихійного руху опору фашистським окупантам на всій території України. Хоча на початку війни під час вступу німецьких військ у населені пункти, частина українців сподівалася, що європейська армія принесе їм звільнення від сталінського злочинного режиму й зустрічали їх як друзів — хлібом і сіллю.

Відступаючи перед натиском німецьких військ, партійні та військові керівники залишали мережу партизанських загонів і підпільних груп. Сучасники подій твердять, що їх на початку війни нараховувалось 3500. Але під ударами репресивних окупаційних каральних органів вони майже всі були розгромлені, або розпались. Залишилось тільки 22 таких групи.

Але вже на кінець 1942 р. стихійно сформувалися нові численні загони й підпільні групи, в яких брали участь сотні тисяч людей, особливо багато було молоді. Вони ослабляли тили німецьких збройних сил, чинили опір пограбуванням і вивезенню населення до Німеччини. При Ставці Верховного Головнокомандування навесні 1942 р. був створений Центральний Штаб партизанського руху, а в червні — Український Штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Це внесло певну організованість і активність у діяльність партизанського та підпільного руху, який розгорнув “рейкову війну” у тилах німецьких армій.

За час воєнних дій українські партизани пустили під укіс понад 5 тис. ешелонів з військами, технікою і боєприпасами, які перекидали до фронту, понад 60 бронепоїздів, знищили більше 1500 танків і бронемашин, понад 200 літаків, 700 гармат, 15 тис. автомашин, понад 460 тис. солдатів і офіцерів ворога, сотні складів з боєприпасами і т. д.

Підпільна боротьба українців розгорталася і на західних територіях України.

Національний український рух у західних регіонах України переважно пішов у підпілля. А навесні 1942 р. він розгортає свою діяльність збройно, коли виникає Українська повстанська армія (УПА) та активізується масова боротьба проти фашистських окупантів. Бандерівська ОУН формує свої партизанські загони, які зливаються з іншими, що стихійно виникли на Поліссі й Волині (в жовтні 1942 р. їх створюють Сергій Качинський, референт крайового проводу ОУН; Д. Перегійняк, Т. Бульба–Боровець та ін.). Діяльність цих груп охопила всю територію Західної України.

Водночас відновлюється підпільна мережа партизанських загонів, що їх залишила радянська влада при відступі радянських військ, створюються численні нові загони. 1942 рік став переломним у розгортанні масового руху опору в Україні. У тилу ворога діяли численні загони, які очолили кваліфіковані військовики і чекісти — це загони О. Федорова, Д. Медведєва, О. Сабурова, М. Наумова, С. Ковпака та ін., завданням яких була не лише боротьба з німецькими окупаційними військами, а й із партизанськими загонами УПА, які при підтримці всього населення визволяли в Прикарпатті значні території від окупаційних німецьких військ і там встановлювали своє управління.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка“ на сторінці 47. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи