Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

На шляху до незалежності

Соціально–політичне становище України в 70–х — 80–х роках

У період 70–х — 80–х років в Україні відбувається ряд глобальних змін. Передусім, це урбанізація населення України. Відповідно до оцінок цього процесу до 2000 р. в містах України мало жити понад 70 % населення. Це означало, що роль селянства і його український духовний світ зменшує свій вплив на сучасне життя. В цей період Україна давала до всесоюзної скарбниці 17% промислової продукції: серед іншого — 34% вугілля, 51 % — чавуну, 40 % — сталі. Обсяг валової промислової продукції України дорівнював такій країні, як Італія. Темпи її зростання в 70–х роках — 10 % були найбільшими в Союзі, у 80–х — 2–3 %, що було набагато нижче від загальносоюзного. Причина цього загальмування ховалась у старінні технічного устаткування заводів і фабрик, у відставанні в цілому в галузі від новітніх технологій.

Центр, проте, головний потік інвестицій і далі спрямовував у Сибір, нехтував інтересами України. За Щербицького, який керував Україною 17 років, питання про збільшення інвестицій і не зачіпалось.

У 70–х роках Україна залишалась житницею СРСР, даючи зерна стільки, як Канада, за урожаями картоплі переважала Західну Німеччину, цукровим бурякам посідала перше місце в світі. Населення України становило 19 % усього союзного населення, а сільгосппродукції Україна давала у всесоюзну скарбницю 23 %. Проте часом українське населення потерпало від нестачі продовольства. Колгоспи не забезпечували його потреб. Цікаво, наприклад, що приватний сектор присадибних ділянок, який становив у цей час усього 3 % оброблюваних земель, давав 33 % м’яса, 40 % молочних продуктів, 55 % яєць. 1970 року загальний прибуток від приватного сектору в Україні становив більше третини.

Було ясно, що колгоспна система приходить до занепаду, тим більше, що великий відтік сільського населення до міст (за 10 років до 1980 р. — півтора мільйона) залишав села на руки літніх жінок і чоловіків.

Історики — радянські і зарубіжні — часто порушували питання: чи була радянська Україна економічною колонією, чи процвітаючою республікою? З одного боку — могутнє зростання добувної і важкої оброблюваної промисловості ніби й справді підносило її на вершину економічного розквіту, але з іншого боку — як підрахував британський дослідник Пітер Уайлз — Україна постійно вносила до всесоюзного бюджету на 10 % більше, аніж діставала капіталовкладень і технічної допомоги. Через те вона, безперечно, розвиваючись, постійно відставала від Росії та інших регіонів Союзу PCP. Відбувався процес економічної експлуатації її ресурсів центром, при якому витрати не відшкодовувалися.

Крім того, Україна зазнала величезних демографічних втрат — від голодоморів, репресій, війни. За 10 років в Україні зникло приблизно 25 % населення. Проте 1989 р. населення її становило 51,7 млн. осіб.

Індустріалізація, урбанізація і модернізація призвели до значних змін. 1970 року в промисловості було зайнято 74 % українців. Кількість службовців — 1,4 млн осіб, щоправда, серед них близько 30 % були росіяни. Серед студентства — лише 60 % українців. Падіння чисельності української інтелігенції було спричинено низьким рівнем сільської освіти і через російськомовну освіту у вищих навчальних закладах, коли діти із сільських шкіл не могли оволодіти предметом через незнання російської мови. Крім того, значну частину людей з вищою освітою систематично відправляли на роботи в інші регіони СРСР. Низький рівень зарплати (на 10 % нижчий від союзного) стимулював виїзд з України численних потоків молодих освічених українців.

Усі ці явища, попри приховування будь–якої реальної інформації, викликали в українському суспільстві незадоволення. Як повідомляли 1984 року радянські соціологи, глухе, приховане невдоволення в Україні було більшим, аніж в інших республіках і регіонах Союзу.

Владна верхівка була стурбована спробами ретельного аналізу й інакшого тлумачення догм марксизму–ленінізму українськими вченими, як це ми бачили на прикладі І. Дзюби. Починався процес деідеологізації суспільства. Спершу він зачепив науковців та гуманітарну інтелігенцію, які шукали пояснень причин економічного відставання СРСР від Заходу, де бурхливо розвивався процес модернізації суспільства, — далі охопив ширші кола нової молодої інтелігенції.

У листопаді 1982 р. помер Брежнєв. Замість нього лідером СРСР став жорсткий політик, недавній шеф КДБ Юрій Андропов, який помер раніше як за два роки через тяжку хворобу. Тоді до влади партійною олігархією був поставлений (вже в роках) хворий лідер старої більшовицької гвардії Костянтин Черненко. І лише 1985 року після його смерті до влади прийшов молодий та енергійний Михайло Горбачов. Це був представник нового покоління партійних апаратників, який жадав вивести країну зі стану застою.

Початок перебудови

На цей час уже й вищому ешелону влади стало ясно, що країні потрібні перетворення в усіх галузях життя. Зрозуміло це було й Горбачову, тому й проголосив на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985) “перебудову” радянського суспільства.

Проте “перебудову” він сподівався робити, зберігши і вдосконаливши існуючу систему, прискорити соціально–економічний розвиток. Внаслідок цього мав би виникнути новий етап соціалістичного суспільства — “гуманного і демократичного”. Цим опосередковано стверджувалося, що попередній соціалізм, побудований в СРСР, був негуманний і недемократичний.

Таку перебудову передбачалося робити центром зверху, контролюючи всі її заходи. Але ця схема скоро продемонструвала всю свою надуманість і нереальність. Не була належно відпрацьована чітка програма, не було компетентних реформаторів.

Через те спроба прискорити соціально–економічний розвиток лише за рахунок впровадження досягнень науки і техніки, реорганізації органів управління та активізації трудових колективів чи проведення кампаній боротьби з алкоголізмом тощо залишили суспільство без змін. Стара громіздка компартійно–адміністративна система не піддавалася реформуванню.

Причини цього явища полягали в тому, що був збережений увесь адміністративно–командний апарат і такі ж методи керівництва. 96 % продукції України, наприклад, вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, і українські органи влади на них не впливали.

Керівництво, проте, вдалося до певного дозованого плюралізму думок і гласності, а також дозованої перебудови політичної системи. А це, у свою чергу, розкувало енергію масових рухів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності“ на сторінці 1. Приємного читання.