Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Могутній бюрократичний апарат радянської системи намагався утримувати контроль над усім життям республіки. Але все ж українські партійні лідери вже відчули свої можливості та свої розходження з кремлівським керівництвом. Ставало ясно, що необхідні глибокі суспільні зміни, але їх потрібно було проводити не з таким галасом і не так поверхово. Політика Хрущова зазнала поразок на внутрішньому і зовнішньополітичному фронті: це і карибська криза, коли СРСР не вдалося розмістити на Кубі ядерну зброю; це і розходження з Китаєм; це і неврожай 1963 року; це і занепад у сільському господарстві, і чимало інших напрямків. Особливо дратувала вище партійне чиновництво критика “культу особи”.

У жовтні 1964 р. оточення Хрущова змусило його зійти з політичної арени. Замість нього генеральним секретарем і лідером Радянського Союзу став Леонід Брежнєв — ставленик консервативної частини партійної бюрократії. На зміну “відлизі” настала реакція, що знаменувала собою поворот до сталінізму. Сигналом до цього повороту були арешти в кількох містах України близько 30 осіб із середовища шістдесятників, яких засудили до різних термінів покарання. Серед них були науковці — брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, О. Мартиненко, І. Русин та ін.

По Україні прокотилась хвиля партзборів, де засуджували цих і подібних до них “відщепенців”, а в зачитаному листі ЦК КПУ їх називали антирадянщиками і виправдовувались репресії щодо них. Осіб, близьких до заарештованих, звільняли з роботи. В газетах посипалися звинувачення української інтелігенції в українському буржуазному націоналізмі. Все це нагадувало сталінські репресії і чистки 30–50–х років, окрім одного: бракувало загальнонародних демонстрацій схвалення. Проте посилився тиск цензури, особливо щодо творчої інтелігенції.

У відповідь з’явилися протести. 4 вересня 1965 р. в Київському кінотеатрі “Україна” під час показу нового кінофільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” проти арештів виступили відомі українські публіцисти І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. 1966 року протестували демонстранти у Львові біля будинку суду. Всюди розсилалися листи протесту, колективні та індивідуальні, на захист репресованих, від учених, митців, письменників, їх поширював “самвидав”. У квітні 1968 р. з України до Л. Брежнєва й уряду надійшов лист–протест від 139 вчених і письменників проти порушень “норм соціалістичної демократії”.

Протестувала українська інтелігенція і проти вторгнення 21 серпня 1968 р. військ Варшавського договору до Чехословаччини для придушення демократичного відродження — “оксамитової революції”, або “Празької весни”, яку очолила частина патріотично налаштованої чехословацької компартії та еліти. Вступ величезних військ із танками й авіацією до маленької Чехословаччини, масовий вихід населення на вулиці й площі на знак протесту проти окупації, одностайне засудження в незчисленних гаслах цієї анексіоністської акції (на гаслах були такі написи: “Ленін, проснись: Брежнєв збожеволів!” Часом у тих гаслах говорилося, що Прагу окупували окупанти: “Не годуйте їх!”) перевернули світогляд багатьом східноєвропейським народам, у тому числі й українцям. Вони не тільки зрозуміли, а й наочно побачили всю аморальність більшовицько–компартійної ідеології та совєтського режиму.

Під час святкування чергової річниці Жовтневої революції у Києві до маніфестантів приєднався дисидент Микола Бондар із гаслом: “Ганьба КПРС!” Його відразу ж міліція збила з ніг — потягла до своєї автомашини та повезла у невідомому напрямку… Червона імперія зупинилась, її ідеологія дала тріщину. Розпочалась активна розумова праця в суспільстві в напрямку пошуків перетворення існуючої системи.

Спроби ідеологічних експериментів епохи “застою”

Політика Леоніда Брежнєва та його оточення, зокрема головного ідеолога центру “чорного кардинала” Михайла Суслова, була спрямована на непорушність, стабілізацію, а отже й консервацію суспільного становища, яку підтримувала партійна олігархія, що боялася втратити керівну роль у суспільстві. Цей період тому й дістав назву “застою”, або стагнації. Брежнєв відзначався тим, що прагнув проводити реформи обережно, не змінюючи сутності системи. Проте принципово важливим є те, що навіть і в цій ситуації урядом і партією було визнано, що радянське суспільство потребує реформ — і в економічній, і в політичній, і в культурній сферах, хоча раніше вважалось, що радянська країна не потребує жодних змін і є взірцем державного будівництва.

Брежнєв правив 18 років. Це був період повільного віддалення від епохи сталінізму, хоча вся влада залишалася ще в руках комуністичної олігархії. Водночас це було повільне та впевнене відставання від технічного прогресу, який вилився в країнах світу в своєрідну науково–технічну революцію.

На цю історичну епоху в Україні припадає правління секретарів Компартії України Петра Шелеста (1963–1972) та Володимира Щербицького (1972–1989), які були опорою брежнєвської системи. їхня діяльність наочно показала, що Україна перебувала в приниженому стані в СРСР і що настав час серйозних перемін у існуючих стосунках радянських республік.

Про це свідчила вже позиція Шелеста, який вважався твердокам’яним комуністом. Але він прагнув певною мірою відстоювати інтереси України в рамках СРСР, наполягав на значущості України в Союзі. Ймовірно, його підштовхували до цього приклади Польщі, Чехословаччини, Угорщини, які були перед очима. їхні економічні, політичні, культурні потреби до певної міри визнавалися Москвою, чого не можна було сказати про Україну.

Шелест виступав за активнішу участь республіки у формуванні загальносоюзних планів, виступав проти збільшення капіталовкладень у Західний Сибір, оскільки це зменшувало капіталовкладення в економіку України. Той факт, що Україна дає СРСР більше, аніж одержує, зробила його прихильником позиції, що Україна має і діставати від Союзу потрібні фонди, товари, послуги — відповідно до свого внеску в СРСР. Про ці його позиції свідчать і записи тих років у щоденнику і свідчення його родини, які підтверджують, що “він вважав, що з боку радянського керівництва відбувається деяка дискримінація України — однієї з найбільших союзних республік. Власне кажучи, це й послужило причиною його усунення”.

Шелест рішуче захищав право українців на рідну мову і культуру, він з високих трибун проголошував необхідність берегти “прекрасну українську мову”. З 1965 р. Міністерство освіти України дає вказівки про розширення викладання у вищих навчальних закладах українською мовою. Шелест хотів бачити Україну в складі не фіктивної, а справжньої федерації, за що мав підтримку частини освічених комуністів і творчої інтелігенції республіки. Це свідчило, що в Україні знову оживали ідеї націонал–комунізму епохи Шумського і Скрипника. Нетерпимість Москви до цієї ідеї та її глибокий централізм не могли миритися ні з такими ідеями, ні з такими діячами.

Як видно зі щоденникових записів тих років першого секретаря ЦК КПУ Шелеста, він глибоко переживав стан повної залежності в усьому України від Москви. Ось хоча б деякі з них: “7 января 1972 года. Принял министра здравоохранения Братуся по вопросу издания медицинского журнала в республике.

Дело полезное и нужное, а по организации пустячное, но без Москвы даже зтот вопрос решить не можем — все решает центр…” “8 января 1972 года. Секретарь ЦК Овчаренко, ведающий вопросами идеологии, докладывает, что республику ограничили по времени телепередач, больше времени забирает Москва”.

Великого переполоху наробила книжка Шелеста “Україна наша Радянська”, в якій підкреслювались історична самобутність і державність України в минулому, показувалось, яку прогресивну роль в історії України відіграло козацтво, як царська Росія визискувала Україну. Аналогії з сучасністю напрошувалися самі собою. Гордість за українську історію і сучасні її успіхи, коли Україна перетворилася в одну із найрозвиненіших республік Союзу, робила Шелеста героєм сучасної України. Схоже на те, що він повірив у конституційну силу проголошеного рівноправ’я націй у Радянському Союзі. Можливо, він розраховував на здоровий глузд вищого московського керівництва, за яким, безумовно, реальною політикою щодо України було б не придушення її, а збереження і задоволення її економічних і культурних потреб. Ймовірно, Шелест розраховував і на підтримку української інтелігенції та української політичної верхівки, яку він підтримував у свою чергу.

Але в Москві позиція Шелеста викликала обурення. Його звинуватили в українському націоналізмі і місництві. Тим паче, що на нього йшов потік доносів від однодумця і соратника Брежнєва по Дніпропетровську — Володимира Щербицького, який рвався до влади.

Московський уряд розпочав в Україні жорстоку війну проти “українського буржуазного націоналізму”. Однією з її сторінок була розгромна рецензія в центральному партійному органі “Комуніст України” на книжку першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста “Україно наша Радянська”. Другий розгром був учинений у цьому самому органі щодо монографії молодого історика з Київського університету ім. Т. Шевченка Р. П. Іванової (Іванченко) про Михайла Драгоманова. Книжки цього автора були вилучені з бібліотек України. Низка інших історичних праць та літературних творів було віднесено до ревізіоністських, націоналістичних, що ідеалізували історію України та її діячів.

У щоденнику Шелеста є кілька цікавих спогадів про обговорення його книжки на Політбюро ЦК КПРС: “Вне повестки дня доклад Ю. Андропова “О враждебной пропаганде и ее влиянии…” Брежнєв подал несколько реплик… Что, мол, в ней (тобто, в книжці Шелеста. — Авт.) воспевается казачество, пропагандируется архаизм… Выступление Соломенцева: в Украине много вывесок на украинском языке. А чем он отличается от русского? Только искажением последнего. Так зачем это делать? (Оскорбил украинский народ, его язык, а значит, культуру, проявил великодержавницкий шовинизм и все сходит). Он выступил против установлення гербов городов, экскурсий туризма по старинным городам и местам (какой позор отказываться от своей вековечной культуры, чего можно ждать хорошего от такого рода “деятелей”?)”. Шелеста було усунено у травні 1972 р. Його відправили до Москви без права повернення в Україну.

Лідером України став давній поборник системи тотального централізму Володимир Щербицький (1972–1989).